Держава скіфів

V VII—IIІ ст. до н.е. у степових районах Північною Причорно­мор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування скіфів відбу­лося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причо­рноморські степи датується кінцем VIII—VII ст. до н.е.

У VII ст. до н.е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим й найчи-сленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вва­жали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівни­ками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. На північ від царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташо­вувалися скіфи-хлібороби (орачі). Геродот вважав скіфів одним народом, але спосіб життя, господарювання доводить протилежне. На думку деяких вчених, більш імовірно, що скіфів-орачів можна вважати прапращурами українського народу.

У VII—VI ст. до н.е. більшість скіфських племен вже знаходи­лася на останній сходинці первіснообщинного ладу.

Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріарха­льних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кож­ній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної влас­ності на землю в цей час не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочівлях та ін.

У скіфському суспільстві VII—VI ст. до н.е. вже можна вияви­ти ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осідлих землеробів — виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організа­ція управління у формі військової демократії. Найважливіші питан­ня розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — "царям", які очолювали скіфське військо під час походів. Влада "царів" передавалась у спадщину, але кандидатури "царя" та його наслідника все ще затверджувалися народними зборами.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна дифе­ренціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли поси­ленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.

Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіль­стві, війна скіфів з військами перського царя Дарія І у 514—513 pp. до н.е.

За Геродотом, скіфські племена, що вели боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угруповань. Кожну з них очолював свій військовий вождь — "цар". Один із них на ім'я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді.

Боротьба з Дарієм І, що закінчилась перемогою скіфів, сприя­ла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авто­ритет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забез­печили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм І влада "царів" і військово-дружинної знаті.

У підсумку на рубежі VI—IV ст. до н.е. у Скіфії, як вважає ряд скіфочогів. відбувається становлення класового суспільства та ви­никнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших "царів" і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 40 р. IV ст. до н.е. зумів об'єднати під своєю владою майже всю країну — від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н.е. виникло велике укріплене поселення — Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н.е. з македонським царем Філіппом II закінчилася поразкою і смертю Атея.

Незважаючи на смерть Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще силь­ною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атсєм, існувало з IV до III ст. до н.е.

Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н.е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н.е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н.е. і було знищено готами.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займало орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рос­лин. Скіфи орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочу­валось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфсь­кому суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво та ін. Інтенси­вно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скі­фи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.

Успіхи в економічному розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві під­ривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися "найблагороднішими, що користувалися найбільшим майном", і про скіфську бідноту, яка належала до "найнижчого походження".

Внаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, вій­ськова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що злива­лася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджу­вались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істо­тний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я.

У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили да­нину, виконували різні повинності. У важкому становищі були скіфи-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу місь­кого населення тановили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньо­му господарстві, для охорони худоби та ін. Часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову струк­туру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо гранді­озних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою "царські". У таких курганах археологи виявили кераміку, багату зброю та ін. Різкий контраст з "царськими" курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласни­цького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Влада царя була великою. У проведенні внутрішньої політики він нічим не був зв'язаний. Відомо, що Атей вирішував багато різних важливих питань, карбував свою монету. Владними правите­лями Скіфського царства з центром у Криму уIII—II ст. до н.е. були Скілур і його син Палак, а в II ст. до н.е. — Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самос­тійно здійснювалась скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіп-пом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський правитель.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот.

Як свідчать розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудах. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфсько­му поховання царя розташовувалося у кам'яному мавзолеї, поряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней.

Навколо скіфського царя утворювався апарат державного уп­равління. Як і у багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н.е. — 23 р. н.е.), у II ст. до н.е. скіфи у Криму знаходилися ''під владою Скілура і його синів з Палаком на чолі". А синів у Скілура було, за одними даними, шістдесят, за іншими — вісімдесят, що забезпе­чувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові помічники правителя входили до складу царської ради.

Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію. Її пережитки ще тривалий час дава­лись взнаки, особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді. Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних дер­жав, а, проте, за своїми функціями — підтримання відносин земле-власності й панування, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки величезних багатств — вона була вже політичною організацією. Тому можна твердити: перші паростки державності на території сучасної України з'явилися саме у скіфські часи.

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений згідно з інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, за Геродотом, уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й особливо від елеїнів. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася безписемною, тому і фіксація норм звичає­вого права не могла бути здійснена. Поряд із звичаєм досить рано з'являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збе­реглися групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на південь від Прип'яті.

Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, візки з пересувними жителями, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів стано­вили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користуван­ня пасовищами і землями.

Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів скрі­плювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні дого­вору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламента­ція зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захоп­ленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша жінка займала привілейоване становище.