Боротьба за національно-державне відродження України. Утворення Центральної Ради

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною перешкодою на шляху розв'язання національного питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він, хоча і заявив у декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загально­українського громадсько-політичного центру, покликаного очоли­ти масовий народний рух, — Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним іде­алом була автономія України в складі перебудованої на федератив­них засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освіт­ніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агроно­мів, Українського педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії.

4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що "у вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу".

Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обгово­рювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, пе­редачу останній будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя), утворення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід'ємного права украї­нського народу на самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Гру шевського — лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспек­тиву. Найближчим же часом вони прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки.

Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на прикладі "українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна тери­торія". Вона "має вершити у себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпо­ряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое законодавство, адміністрацію

і суд".

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначе­них проблем.

Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з'їзду, який одержав назву "Всеукраїн­ський Національний Конгрес". В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини (Поль­ща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад, "Державне право і федеративні змагання України" (Дорошенко), "Федералізм та домагання російської демократичної республіки" (Шульгін), "Права національних меншин та їх забезпечення" (Ма-тушевський), "Про спроби створення автономного ладу на Україні" (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Конгресом, визна­чалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки;

забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед органі­заційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради став М.Грушевський, його заступниками в Раді — В.Винниченко і С.Єфремов, у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д.Антонович.

Таким чином. Конгресом були оформлені ідеологічні та орга­нізаційні основи руху, перш за все, в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила існуючої в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з другого — тієї частини пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення українського народу, підхопивши його загальнодемок­ратичні вимоги щодо усунення будь-яких обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті.

Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради є рішення Національного Конгресу, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово розпочали свою діяльність президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що називають апаратом, з'явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь час тяжіли над Цент­ральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого елемента — правової основи, на якій грунтувалася б її діяльність. Проте і ця проблема була розв'язана. Уже в резолюціях Національного Конг­ресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розробки статуту автономної України. Першим узагальнюючим документом, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, став "Наказ Українській Центральній Раді" від 5 травня 1917 p. Він юридичне закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. Отже, досить швидко Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс настільки, що М.Гру-шевський визнав за можливе говорити про "Тимчасовий Українсь­кий уряд".

Тимчасовий уряд Росії, проте, не поспішав задовольняти ви­могу політичної автономії України, хоча в цей період його контакти з Центральною Радою активізувалися як на особистому, так і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулася у другій поло­вині травня під час перебування О.Керенського у Києві). У зв'язку з цим Рада, яка була виразником інтересів народних мас, наполег­ливо розширювала соціальну базу, залучаючи на свій бік різні верстви населення.

Для зміцнення позицій Центральної Ради досить важливе значення мала підтримка її з боку скликаних у Києві у травні 1917 p. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського і робітни­чого. Залученню в русло політики Центральної Ради нових соціаль­них груп, перш за все на місцях, сприяло також утворення губерн­ських, повітових та міських "українських рад" (вони діяли на Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, Волині, у Києві). Вели­ке значення мав і Всеукраїнський військовий з'їзд, на який з'їхало близько 700 делегатів. Адже доля революції значною мірою залежа­ла від позиції армії і флоту. З'їзд ухвалив рішення про українізацію армії. Із солдат запасу — українців був сформований Перший полк імені Богдана Хмельницького.

До літа 1917 p. відносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом все більше загострювалися, що зумовлювалося перш за все політичною лінією загальноросійської влади.

1 червня розпочався новий період у політичній історії Центра­льної Ради. В цей день Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради. Прагнучи закріпити за собою на майбут­нє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої широких мас. Центральна Рада (її виконком) 10 червня прийняла свій перший Універсал — державний правовий документ у формі звернення до населення. Він був оголошений В.Винничен-ком на П Військовому з'їзді. В / Універсалі проголошувалася суве­ренність українського народу на своїй землі. Принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі й податки, в центральну (тобто російську) державну скарбни­цю, а також про впровадження спеціального податку — на "рідну справу", тобто на потреби України.

В.Винниченко назвав універсали Центральної Ради" першими виразними словами української державності", і це можна вважати точною їх характеристикою, причому не тільки політичною, а й правовою.

М.Грушевський пояснював, чому було обрано саме цей тер­мін: "Магічне слово "універсал", несподівано винесене на поверх­ню демократичного селянського соціалістичного руху, давало задо­волення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Це слово ставило в порядок денний спомин української державно­сті колишньої гетьманщини".

Тоді ж, перебуваючи в зеніті популярності після проголошен­ня І Універсалу, лідери Центральної Ради одразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж "Статуту автономної України", як вона тоді називалася.

Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але був Неспроможний здійснювати традиційну великодержавну шовіністи­чну політику, не міг зупинити наростаючий національний рух. Саме непоступлива позиція Тимчасового уряду і стала рішучим поштов­хом перетворення Центральної Ради з "національно-політичного центру" в орган національної державності. Центральна Рада виявила себе у І Універсалі як влада, встановлена українським народом, здатна управляти ним, тому її постанови та накази підлягали обо­в'язковому виконанню українською спільнотою.

28 червня було засновано Генеральний Секретаріат Українсь­кої Центральної Ради — інститут, що мав за мету реалізувати закріплені в І Універсалі тези. Це не був уряд у звичайному розу­мінні слова. "Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомо організованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили . Генеральний Секретаріат у тому періоді свого існування не мав ніякої влади, яку має звичайне Правитель­ство . Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви за одним його словом. Генеральний Секретаріат не міг ні поставити, ні скинути ані одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інституціях і на посадах урядовців, накази Генерального Секретаріату ставили вище за накази уряду". Неви­падково голова Генерального Секретаріату В.Винниченко писав про його утворення як про організацію "морально-правової влади".

В.Винниченко (укр. с.-д.) взяв на себе також обов'язки гене­рального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П.Христюк (укр. с.-д.), генеральним секретарем фінансових справ

— Х.Барановський (б. п.), генеральним секретарем міжнаціональ­них справ — С.Єфремов (ТУП), генеральним секретарем військових справ — С.Петлюра (укр. с.-д.), генеральним секретарем земельних справ — Б.Мартос (укр. с.-д.), генеральним секретарем судових справ — В.Садовський (укр. с.-д.), генеральним секретарем харчо­вих справ — М.Стасюк (укр. с.-р.), генеральним секретарем освіти

— І.Стещенко (укр. с.-д.).

З багатьох питань Генеральним Секретаріатом приймалися різні акти. Серед них особливо виділяється Декларація від 27 черв­ня 1917 p., де значилося, що "Центральна Рада досягла в своїй національно-політичній діяльності серйозного, відповідального мо­менту. З виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських груп, яким вона була в початку революції, вона стала найвищим і не тільки виконавчим, але й законодавчим органом усього органі­зованого українського народу". Рада вступила "в ту зону, де стира­ються межі двох влад — моральної й публічно-правової". Проте, говорилося в Декларації, процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повноважну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями й апаратами ще не закінчився. "У тому-то утворен­ня Генерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку . представницького органу. Тому-то інститут Генерального Секрета­ріату має охоплювати всі потреби українського народу". В Декла­рації визначалися в загальних рисах повноваження усіх секретарств, говорилося про головні напрями діяльності Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

На початку липня пленум Центральної Ради ухвалив рішення, згідно із яким "УЦР, як орган української революційної демократії, складається, головним чином, з Рад робітничих, селянських і сол­датських депутатів; цей склад поповнюється представництвом від губерній, великих міст і колоній". До складу Центральної Ради входили: від Ради селянських депутатів — 212 осіб, Ради солдатсь­ких депутатів — 132, Ради робітничих депутатів — 100, Генерально­го Військового комітету — 27, учительської спілки, кооператорів і студентства — по 5 осіб, духівництва — 1, губерній — 52, великих міст — 23, колоній — 6 осіб. Було ухвалене й спеціальне рішення про обов'язкове представництво в Раді національних меншин.

Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди від­родженню української державності. Лідери Центральної Ради після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва, змушені були в питанні про автономію України тимчасово піти на поступки. У виданому 3 липня 1917 p. II Універсалі, виходячи з угоди з Тимчасовим урядом. Центральна Рада відмовлялася від автономії України до скликання всеросійських Установчих збо­рів. Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений Центральною Радою уряд — Генера­льний Секретаріат. Підзвітний був Генеральний Секретаріат і Ма­лій Раді — комітету, створеному Центральною Радою для операти­вного вирішення найважливіших питань. До Ті складу увійшли також представники неукраїнського населення.

29 липня Мала Рада затвердила "Статут Генерального Секре­таріату" — першу, за словами М.Грушевського, Конституцію Укра­їни. "Вищим органом управління на Україні, — говорилося в Статуті, — є Генеральний Секретаріат У.Ц.Р., який формується Ц.Р., відповідає перед нею й затверджується Тимчасовим урядом". До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних сек­ретарів. Статут надавав Генеральному Секретаріату право заміщати всі урядові посади в Україні, коли вони не виборні, усі урядові органи віддавав під його "юрисдикцію". Крім того, відповідно до Статуту Генеральний Секретаріат мав передавати "на санкцію Ти­мчасового уряду ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Цен­тральна Рада". Так само він надсилав на затвердження Тимчасово­му уряду "фінансові обрахунки потреби України". Статут також визначав відносини між Генеральним Секретаріатом і комітетом Центральної Ради, порядок, законодавчі процедури та інші питан­ня.

Щоправда, в такому вигляді "перша Конституція України" проіснувала недовго. Після кривавих липневих подій в Петрограді ситуація змінилася, і, як зазначав М.Грушевський, спад революцій­ної хвилі і нахил вправо був очевидний. Статут перетворився на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня. Ця Інструкція істотно обмежувала повноваження Генераль­ного Секретаріату як територіальне (його юрисдикція поширювала­ся на п'ять губерній: Київську, Подільську. Полтавську; Волинську та Чернігівську), так і функціонально (замість 14 генеральних сек­ретарів залишалося тільки 9). Інструкція була актом, виданим Тим­часовим урядом без погодження з українською стороною. Однак, незважаючи на це, Центральна Рада погодилась з Інструкцією, хоча в своїй резолюції від 22 серпня наголосила, що вона "цілком не відповідає потребам ні тільки українського народу, а й національ­них меншостей, які живуть на Україні". Інструкція була прямим запереченням принципів, на яких грунтувався Статут.

Центральна Рада вступила у етап свого розвитку (тривав до кінця жовтня), для якого характерним було прагнення лідерів укра­їнського національного руху наповнити конкретним змістом діяль­ність раніш утворених інститутів. Так, наприклад, Генеральний Секретаріат, здійснивши понад ЗО засідань, розглянув на них бли­зько 100 конкретних питань зовнішнього та внутрішнього життя України. Серед них слід відмітити підготовку проекту постанови пленуму Центральної Ради про введення українського прогресив­но-прибуткового оподаткування у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25% одноденного заробітку. Проблема фінансів була однією з голо­вних для Центральної Ради як державної структури України.

Генеральний Секретаріат розглянув також проблеми судоуст­рою. Він вважав необхідним, "щоб апарати суду було краще прис­тосовано до місцевого населення відповідно до нових форм життя на Україні, а для цього потрібне затвердження секретарства судових справ".

Увага приділялася й військовій справі. У постанові Генерально­го Секретаріату говорилося: "Організація військових частин іде безу­пинно. Вона стала позитивним фактором як в справі оборони на фронті, так і в справі охорони революції в державі. Генеральний Секретаріат, маючи на меті надати якомога більшої планомірності у формуванні українських військових частин, визнає для цього необхі­дним затвердження Секретарства військових справ. Визнаючи верхо­вне командування за воєнним міністерством Росії, Генеральний Секретаріат в той же час вважає, що секретарству військових справ мусить бути надано компетенцію і відповідні права в сфері організації формування українських військових частин".

Генеральний Секретаріат знову розробив і 12 жовтня 1917 p. прийняв Декларацію, яка уточнювала компетенцію кожного секре­тарства та всього Секретаріату в цілому.

Центральна Рада робила спроби поширити свій політичний вплив на аналогічні за характером і спрямованістю рухи інших "недержавних" народів, які проживали на окраїнах колишньої ім­перії. Помітною подією у цьому плані став "З'їзд народів", який відбувся у Києві 21—28 вересня.

Наприкінці серпня відбувся корніловський заколот. 29 серпня Центральна Рада рішуче відгукнулась на нього. Вона запропонувала через Генеральний військовий комітет українським частинам і ор­ганізаціям не виконувати наказів Корнілова.

У той же час поглиблювався конфлікт Центральної Ради з Тимчасовим урядом. У третій декаді жовтня на інформацію про те, що у Києві розгорнулася практична підготовка до скликання Украї­нських Установчих зборів, Тимчасовий уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П.Малянтович наказав прокуророві Київської судо­вої палати негайно розпочати слідство з метою притягнення В.Вин-ниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповіда­льності. Але 25 жовтня Тимчасовий уряд перестав існувати.