Перебудова державного апарату УСРР у зв'язку з утворенням СРСР

Підготовка союзної Конституції 1924 р. У 1923 p. згідно з рішеннями 1 Всесоюзного з'їзду Рад розгортався процес дороблен­ня Договору і Декларації про утворення СРСР, а тим самим розро­бки союзної Конституції.

Уже перша сесія ЦВК СРСР (ЗО грудня 1922 p.) обрала Пре­зидію ЦВК СРСР і доручила їй підготувати проекти положень про ЦВК СРСР, про Раду Народних Комісарів і Раду Праці та Оборони СРСР, про наркомати CPCP. 24 лютого 1923 p. було створено спеціальну комісію ЦК РКП(б) для розробки проекту Конституції Союзу РСР. Участь у цій роботі брали і керівні партійні та радянські працівники УСРР, які намагалися захистити державний суверенітет республіки. З цією метою при ВУЦВК і Раднаркомі УСРР створи­лася конституційна комісія для участі в розробці основних питань будівництва Союзу РСР, для вироблення проектів про загальносо­юзні органи, про Верховний Суд СРСР та ін. М.Фрунзе було доручено включитися в роботу над проектом про взаємини об'єд­наних наркоматів СРСР і УСРР.

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максима­льно обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів рес­публік протистояти цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської "автономізації".

Позиція українського керівництва була викладена М.Фрунзе на лютневому (1923 p.) Пленумі ЦК РКП(б). Він вимагав відділення органів управління Союзу від існуючих органів РСФРР, розширен­ня бюджетних прав республік та ін. Захистити суверенні права України намагався також В.Затонський, який наполягав на тому, щоб республіки були самостійними в галузі фінансів. Якнайширшу адміністративну і господарську автономію окремих республік відс­тоював Х.Раковський.

Основна боротьба відбулася на XII з'їзді РКП(б) 17—25 квітня 1923 p. З доповіддю "Національні моменти в партійному й держав­ному будівництві" виступив Сталін. Представники української де­легації висловили ряд критичних зауважень. Особливе значення мав виступ Х.Раковського, який вніс від української парторганізації поправку до запропонованої Сталіним резолюції стосовно норм представництва й складу другої палати ЦВК СРСР. Згідно зі сталі­нською резолюцією до Ради Національностей передбачалось обира­ти по чотири представника від союзних і автономних республік, а також по одному — від національних областей. За таким розкладом виходило, що РСФРР матиме в цій палаті 64—72'голоси, Закавка­зька федерація — 12, а УСРР та БСРР — по чотири голоси. Х.Раковський наполягав на тому, щоб до другої палати входили тільки представники союзних республік. Проте його поправку з'їзд відхилив.

Після XII з'їзду РКП(б) в Україні продовжувалась робота по доопрацюванню Союзного договору. Комісія при Раднаркомі УСРР на чолі з Х.Раковським підготувала свій проект Союзного договору, який повинен був захистити суверенні права республік.

Остаточно питання про характер Союзу було вирішено на четвертій нараді ЦК РКП(б) із відповідальними працівниками на­ціональних республік і областей в червні 1923 p. Надії на серйозні зміни, на захист суверенітету України виявилися марними. Основні положення українського проекту договору зазнали тут нищівної критики з боку Сталіна, який безпідставно звинуватив авторів проекту, і в першу чергу Раковського, в бажанні "домогтися чогось середнього між конфедерацією і федерацією з перевагою на бік конфедерації".

Декларацію і Союзний договір 1922 р. не було доопрацьовано. Резолюція четвертої наради фактично спрямовувалася на утворення централізованої федерації.

Після цього розширена комісія Президії ЦВК СРСР виробила текст союзної Конституції і надіслала його до союзних республік на розгляд та ратифікацію. ВУЦВК 2 липня 1923 p., розглянувши проект Конституції СРСР, постановив: "Зазначений проект Конс­титуції Союзу Радянських Соціалістичних Республік в цілому зат­вердити". Проект Конституції був також схвалений ЦВК РСФРР, ЗСФРР та БСРР.

6 липня відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому чинності. Схвалений текст Консти­туції було вирішено "винести на остаточне затвердження II з'їздом Рад Союзу РСР"

Затвердження союзної Конституції потребувало розробки ці­лого ряду положень про найвищі органи влади і управління СРСР та їх взаємини з найвищими органами влади і управління союзних республік, які забезпечували практичне здійснення основних при­нципів Конституції Союзу РСР.

Участь у такій роботі брав уряд України. Так, 10 жовтня 1923 p. ВУЦВК створив свою комісію, на яку покладалося завдання розглянути основні конституційні питання, пов'язані з утворенням СРСР, і перш за все з'ясувати взаємовідносини як з законодавчими органами СРСР, так і з окремими союзними наркоматами.

Конституційна комісія підготувала проект постанови ВУЦВК "Про центральні органи Союзу СРСР", яким було схвалено поло­ження про ЦВК та Раднарком СРСР, про наркомати СРСР та про директивні наркомати. Представникам УСРР доручалося відстою вати на сесії ЦВК СРСР поправки і пропозиції стосовно прерогатив ЦВК СРСР і ЦВК союзних республік, пропозиції щодо положення про загальносоюзні наркомати, про взаємини між об'єднаними і необ'єднаними наркоматами тощо.

III сесія ЦВК СРСР 6 листопада 1923 p. затвердила положення про центральні органи влади СРСР, про Верховний Суд СРСР і тимчасове положення про місцеві фінанси. Проте в процесі будів­ництва єдиної союзної держави досить часто виникали непорозу­міння, наприклад у зв'язку з постановою Президії ВРНГ СРСР про вилучення трестів "Південсталь" і "Південмаштрест" з відання українського Раднаргоспу та підпорядкування їх ВРНГ СРСР. Ук­раїнська економічна рада заявляла про свою незгоду з рішенням Президії ВРНГ СРСР. Серйозні зауваження викликав порядок про­ходження проектів загальносоюзних декретів. Показово, що проти українських зауважень першим щоразу виступав ЦК КП(б)У, нама­гаючись показати свою відданість союзному партійному центру.

Напередодні II з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних респу­блік, які схвалили Конституцію СРСР. Зокрема, питання про сою­зну Конституцію було розглянуто 19 січня 1924 р. на VIII Всеукра­їнському з'їзді Рад, який прийняв постанову про її ратифікацію. 31 січня 1924 p. Основний Закон (Конституцію) СРСР остаточно затвердив II з'їзд Рад Союзу РСР.

Утворення Союзу РСР, прийняття союзної Конституції 1924 p. диктували необхідність перебудови державного апарату УСРР. Про­цес реорганізації охопив усі основні ланки державного механізму, знайшовши своє закріплення у новому тексті Конституції УСРР 1925 p. і у подальших змінах Основного Закону.

Найвищі органи державної влади і управління УСРР. Аналіз діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад за цей період свідчить, що з'їзд був верховним органом влади УСРР. Своїми законодавчими актами Всеукраїнський з'їзд Рад визначав основний напрям діяльності всіх органів української держави як у центрі, так і на місцях. Його рішення мали характер директив і найвищу юридичну силу. Але з утворенням СРСР він мусив керуватися постановами всесоюзних з'їздів Рад, директивами всесоюзних і республіканських з'їздів Ко­муністичної партії та пленумів ЦК.

Невпинне посилення партійного керівництва усіма державни­ми структурами позначалося і на роботі Всеукраїнських з'їздів Рад. Змінювався партійний склад з'їзду. Якщо на V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 p.) поряд з більшовиками засідали 13 представників інших партій (УКП, лівих есерів, бунду та ін.), то на VI з'їзді (грудень 1921 p.) їх уже було тільки двоє, а починаючи з VII з'їзду Рад (грудень 1922 p.) представницький орган України стає чисто однопартійним — більшовицьким. Плюралістична по­літична система знищується, утверджується монопольне становище РКП(б) і КП(б)У.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав і розв'язував найважливіші питання відбудови промисловості, сільського господарства, транс­порту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Значне місце в роботі Всеукраїнських з'їздів Рад займали проблеми пере­будови державного апарату УСРР у зв'язку із уведенням непу і утворенням Союзу РСР.

Так, VIII Всеукраїнський з'їзд Рад (січень 1924 p.) накреслив шляхи дальшого розвитку народного господарства України, ратифі­кував Договір про утворення СРСР і прийняту другою сесією ЦВК СРСР Конституцію Союзу РСР, доручив ВУЦВК переглянути Ко­нституцію УСРР відповідно до союзної Конституції. Черговий IX Всеукраїнський з'їзд Рад (травень 1925 p.) розглянув широке коло питань у галузі господарського і державного будівництва, зміни в Конституції УСРР, викликані організацією у складі УСРР Молдав­ської АСРР. Починаючи з ЇХ Всеукраїнського з'їзду Рад, на з'їздах стали заслуховуватися доповіді про діяльність уряду СРСР та оби­ратися від УСРР члени Ради Національностей ЦВК СРСР. З 1926 p. змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки. Х Всеукраїнський з'їзд Рад (квітень 1927 p.) приділив увагу розвитку сільського господарства, необхідним змінам у Конституції УСРР, політиці пожвавлення роботи Рад та ін. І Всеукраїнська конферен­ція КП(б)У (жовтень 1926 p.), виходячи з рішень XIV з'їзду ВКП(б), накреслила ряд заходів щодо прискорення темпів індустріалізації і підвищення питомої ваги важкої промисловості в народному госпо­дарстві республіки. Х Всеукраїнський з'їзд Рад, виконуючи ці пар­тійні директиви, повинен був конкретизувати їх і надати їм держа­вно-правової форми.

XI з'їзд Рад у травні 1929 p. вже мав змогу підбити підсумки індустріалізації і затвердити перший п'ятирічний план розвитку народного господарства УСРР. На цьому ж з'їзді було прийнято нову Конституцію Української С PP.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) як вищий орган державної влади УСРР у період між Всеукраїнськими з'їздами Рад у цей час відігравав важливу роль.

У зв'язку з остаточним затвердженням у січні 1924 p. Консти­туції СРСР необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого завдання важливе значення мало Положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 p. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність скликання сесій (не менше трьох разів на рік), основні принципи організації і діяльності Президії ВУЦВК. Цей законодавчий акт вперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК в період між сесіями ВУЦВК є вищим зако­нодавчим, виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР.

Важливе місце посідав також затверджений постановою ВУЦВК у липні 1926 p. Наказ про порядок роботи Президії ВУЦВК, який визначав її склад і регламентував порядок скликання і ведення засідань тощо. Один з розділів Наказу присвячувався Малій Прези­дії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного і підго­товчого органу.

У 1926—1929 pp. ВУЦВК, як і Всеукраїнський з'їзд Рад, чима­ло уваги приділяв розвитку промисловості (курсу на індустріаліза­цію), сільському господарству, культурному будівництву. Так, 23 листопада 1926 p. ВУЦВК своєю постановою доручив уряду УСРР вжити необхідних заходів до повного здійснення загальної освіти дітей віком 8—11 років. Багато уваги ВУЦВК приділяв питанням державного будівництва, удосконаленню роботи місце­вих органів влади. ВУЦВК заслуховував на своїх сесіях звітні доповіді окружних виконкомів, райвиконкомів та окремих сільрад.

Рада Народних Комісарів і народні комісаріати УСРР. Утво­рення СРСР і "затвердження його Конституції" призвели до серйозних змін у системі органів державного управління Українсь­кої С PP.

12 жовтня 1924 p. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і роз­порядчим органом державної влади України. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його заступники, наркоми (землероб­ства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юсти­ції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, ос­віти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР Визначалося коло осіб, котрі могли брати участь у роботі Раднаркому УСРР із правом дорадчого голосу. Слід зазначити, що Положення 1924 p. уперше так докладно визначило склад Раднаркому УСРР. Чітко були озна­чені і предмети відання Раднаркому УСРР.

Значно розширилась нормотворча робота Раднаркому УСРР у 1926—1929 pp. За цей період він видав велику кількість важливих постанов як самостійно, так і спільно з ВУЦВК.

Уряд України повинен був звітувати перед союзними органа­ми. Президія ЦВК СРСР мала право скасовувати рішення україн­ських установ. Траплялися випадки, коли республіка опротестову­вала перед ЦВК СРСР рішення союзних органів, які порушували суверенні права УСРР. Із утворенням СРСР виникла необхідність внести зміни до системи органів галузевого управління всіх союз­них республік, у тому числі і УСРР. У цей час наркомати Союзу РСР поділялися на дві групи: загальносоюзні (злиті) — єдині для всього Союзу і об'єднані (директивні), органами яких у союзних республіках були однойменні наркомати. До загальносоюзних нале­жали наркомати: закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів становили: Вища рада народного господарства, наркомати продовольства, праці, фінансів, робітничо-селянська ін­спекція (РСІ).

Республіканськими залишались наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

Виходячи з такого розподілу наркоматів, ВУЦВК у вересні 1923 p. схвалив постанову "Про перетворення центральних уста­нов". Наркомзаксправ УСРР був реорганізований в управління уповноваженого Наркомату закордонних справ СРСР в Україні. В той же час управління уповноважених наркомату фінансів РСФРР і наркомату праці РСФРР при Раднаркомі УСРР перетворювались відповідно в народні комісаріати фінансів і праці УСРР. У листопа­ді 1923 р. Укрекономраду реорганізували в Українську економічну нараду при Раднаркомі УСРР. Розвиток торгівлі за умов непу викликав необхідність створення наркомату торгівлі УСРР. У черв­ні 1924 p. був ліквідований наркомпрод УСРР, а його апарат переданий наркомвнуторгу УСРР. Збирання єдиного сільськогос­подарського податку покладалося на наркомат фінансів УСРР та його органи. У серпні 1923 p. наркомат держконтролю УСРР було реорганізовано в наркомат робітничо-селянської інспекції.

Всі ці перетворення вели в кінцевому підсумку до посилення централізації в управлінні. Особлива роль в цьому належала загаль­носоюзним наркоматам — наркоматам з "безроздільною владою". Надійними провідниками директив союзного центру були і дирек­тивні наркомати.

Практична робота по перебудові держапарату створила умови для вироблення Загального положення про народні комісаріати УСРР, яке було затверджено ВУЦВК 12 жовтня 1924 p. Закріпивши систему органів галузевого державного управління, Загальне поло­ження визначало 11 народних комісаріатів, розподіляло наркомати на загальносоюзні і директивні, визначало статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при уряді УСРР, перелічувало предме­ти відання та межі повноважень наркоматів УСРР.

Надалі РНК УСРР здійснювала великий обсяг роботи в галузі керівництва народним господарством республіки. Так, чимало ува­ги приділялося Вищій Раді Народного Господарства УСРР, під керівництвом якої перебувала вся республіканська і місцева проми­словість України. З квітня 1929 p. було затверджено Положення про ВРНГ, в якому докладно визначалася її структура.

У 1927—1929 pp. було прийнято ряд положень про наркомати землеробства, фінансів, торгівлі, соціального забезпечення, юстиції тощо, де чітко визначалися права, обов'язки і структура народних комісаріатів.

13 липня 1927 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили поста­нову про розширення прав робітничо-селянської інспекції. Рішен­ня наркомату РСІ УСРР ставали тепер остаточними і обов'язкови­ми для всіх державних установ і підприємств. 23 січня 1929 p. було прийнято Положення про народний комісаріат РСІ УСРР. Нове Положення розширило значною мірою компетенцію РСІ, надавало широких повноважень: припиняти незаконні розпорядження та дії посадових осіб, знайомитись під час ревізії з документами і матеріа­лами державних установ і підприємств та ін.

В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш вагомою в управлінні ставала роль, комуністів, які зай­мали керівні посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам вищих органів, поступово формували­ся елементи алміністративно-командної системи.

Місцеві органи державної влади УСРР. Характерною рисою цього періоду було перш за все завершення розпочатої ще в 1922 p. реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, головною метою якої був пошук найбільш ефективної системи контролю за місцевим управлінням. Найскладнішим завданням цієї реформи став перехід від чотириступеневої системи управління (губернія — повіт — волость — село) до триступеневої (округ — район — село). Відбувався такий перехід поступово. Спочатку було підготовлено проект скасування в УСРР волостей і повітів та утворення замість них районів і округів. 12 квітня 1923 p. ВУЦВК ухвалив постанову "Про новий адміністративно-територіальний поділ України", якою скасував волості і повіти, затвердивши поділ на 53 округи і 706 районів. Одночасно зменшувалась кількість сільрад.

Зміни в адміністративно-територіальному устрою знайшли своє відображення і закріплення у відповідних законодавчих актах про місцеві органи влади. У 1923 p. ВУЦВК затвердив положення про губернські з'їзди Рад та губвиконкоми, про окружні з'їзди Рад та окрвиконкоми, про районні з'їзди Рад і райвиконкоми, а також положення про сільські Ради. Цими актами було закріплено систе­му місцевих Рад та їхніх виконкомів, визначена організаційна стру­ктура різних ланок місцевих органів, а також форми і методи їхньої діяльності. Аналіз проведеної роботи було дано в постанові ВУЦВК "Про підсумки і чергові завдання районування України" від 4 ли­стопада 1923 p.

Наприкінці 1924 p. визріли умови для завершення адміністрати­вно-територіальної реформи УСРР. Це питання було винесено на розгляд IX Всеукраїнського з'їзду Рад, який відзначив, що адмініст­ративно-територіальна реформа, розпочата в 1922 p., викликана зав­даннями поліпшення і скорочення держапарату і наближення його ;ю населення. З'їзд вказав на необхідність завершити цю роботу переходом до триступеневої системи управління. Відповідно до пос­танови з'їзду Рад Президія ВУЦВК своїм рішенням від 3 червня 1925 p. скасувала губернії як адміністративно-територіальні одиниці. Відтепер територія Української СРР розподілялась на 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У тому числі було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад: російських, німецьких, польсь­ких, єврейських та ін. У зв'язку зі скасуванням губерній ВУЦВК і Раднарком УСРР 17 березня 1926 p. прийняли рішення про ліквіда­цію губвиконкомів. Проте остаточно перехід до триступеневої систе­ми управління в УСРР завершився лише на початку 1929 p. Подаль­ший розвиток господарського будівництва потребував активнішої діяльності місцевих Рад. Тому курс на "пожвавлення Рад" було проголошено основним і найгострішим завданням моменту.

Одним із найважливіших засобів пожвавлення Рад стала органі­зація виборчих кампаній до Рад. 10 вересня 1924 p. ВУЦВК і Радна­рком УСРР затвердили Положення про виборчі права громадян та порядок проведення виборів, у якому було дано вичерпний перелік осіб, що користуються виборчими правами, і осіб, позбавлених таких прав. У листопаді 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили нове Положення про виборчі права громадян, де узагальнювався вже набутий досвід, були внесені деякі уточнення. Але і після цього коло осіб, що були позбавлені виборчих прав, залишалось значним. Вибо­ри були нерівними, багатоступеневими, з відкритим голосуванням. Взагалі можна сказати, що фактично виборів не було. Кандидати, висунуті більшовицьким керівництвом, завжди одержували більшість голосів в умовах відкритого голосування.

Питання, пов'язані з пожвавленням Рад, обговорювалися на нарадах з радянського будівництва при Президії ЦВК СРСР, а також при Президії ВУЦВК. У лютому 1925 р. у Харкові на сесії такої наради була заслухана і обговорена доповідь голови ВУЦВК Петровського про заходи до поліпшення роботи Рад. Резолюції цієї наради знайшли своє відображення в постановах IX Всеукраїнсько­го з'їзду Рад, ВУЦВК, Раднаркому УСРР.

Хоч Ради і вважалися повновладними органами, працювали вони під постійним контролем і наглядом партійних органів. ЦК КП(б)У ще у жовтні 1922 p. видав циркуляр, за яким для керівни­цтва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювалися комуністичні фракції, куди входили всі комуністи — члени виконкомів. Взагалі в перші роки непу парткоми дуже часто брали на себе функції радянських установ. IX з'їзд КП(б)У встано­вив, що комуністичні фракції радянських органів (від губвиконкомів до волвиконкомів) повинні стати дійсними та постійними керівниками і провідниками рішень партії в своїх установах.

Поліпшення роботи місцевих Рад, піднесення їхньої ролі в господарському і культурному будівництві було неможливим без перебудови комнезамів, котрі відігравали важливу роль на селі. В період переходу до непу КНС були фактично організацією влади на селі, нерідко підміняли собою сільради. В 1921—1922 pp. ВУЦВК і Раднарком УСРР закріплювали таке становище комнезамів, нада­вали їм ряд адміністративних функцій.

За нових умов необхідність реорганізації КНС ставала життєво необхідною. Прийнятий ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 16 листопада 1925 p. декрет "Про комітети незаможних селян УСРР" набував правової основи практичної роботи щодо перетворення комнезамів на добровільні громадські організації. "Робітничо-селянський уряд, — наголошувалося в декреті, — вважає, що настав момент зовсім звільнити комітети незаможних селян від адміністративної роботи та безпосереднього виконання державних функцій, перетворивши комітети незаможних селян у добровільні громадські організації захисту інтересів сільської бідноти".

Завершення таких перетворень викликало зміни в правовому становищі окрвиконкомів та окружних з'їздів Рад. Це знайшло своє законодавче закріплення в затверджених ВУЦВК в 1925 p. Положен­ні про окружні з'їзди Рад і окружні виконавчі комітети, Положенні про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комітети. Положенні про сільські Ради, Положенні про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Перелічені акти чітко визначили права і обов'язки усіх місцевих органів державної влади УСРР, закріпили дальше розширення їхніх повноважень.

Як зазначалося на Х Всеукраїнському з'їзді Рад, зміцнення низових органів влади, надання їм значних адміністративних і фінансових прав значною мірою пожвавило роботу Рад. Разом із тим залишилося ще багато прорахунків у діяльності місцевих орга­нів влади, що вимагали усунення.

Перш за все звернули увагу на сільські Ради — найбільш поширені органи влади. З метою їх зміцнення ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили інструкцію про роботу комісій сільських Рад, де дали перелік комісій та визначили їхні права і компетенцію. 12 жовтня 1927 p. ВУЦВК прийняв нове Положення про сільські Ради, яке значно розширювало діяльність сільрад. Великих повно­важень набули вони в галузі землекористування і землевпорядку­вання. Сільські Ради в межах своєї компетенції ставали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Обирались вони на один рік. Виконавчим органом сільської Ради була президія у складі голови, його заступника і секретаря. Обиралися також двоє канди­датів у члени президії. Проте і за нових умов значний вплив на сільські Ради мала діяльність комітетів незаможних селян.

Того ж року ВУЦВК затвердив Положення про селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, що створю­вало для них належну правову основу. Селищні Ради користувалися правами юридичної особи, відповідно до Адміністративного кодек­су УСРР видавали обов'язкові для мешканців селища постанови.

Індустріалізація країни потребувала значної перебудови робо­ти міських Рад. Тому ВУЦВК 12 жовтня 1927 p. прийняв нове Положення про міські Ради робітничих, селянських і червоноар­мійських депутатів. Міські Ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами. Положення також надавало пра­во міським Радам створювати районні Ради в межах міста.

Нове Положення про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комітети значно розширювало компетенцію районних виконкомів у всіх галузях місцевого господарського і культурного будівництва, особливо у фінансово-податковій. Зростало значення райвиконко­мів і в керівництві сільським господарством. 1 грудня 1928 p. ВУЦВК прийняв також нове Положення про окружні з'їзди Рад та окружні виконавчі комітети. Основна увага тут приділялась окрви-конкомам, їхнім структурі та компетенції.

Значна кількість різноманітних законодавчих актів у галузі державного права, прийнятих в УСРР, надзвичайно ускладнювала діяльність органів влади і управління всіх рівнів. Ця обставина обумовила необхідність створення адміністративного кодексу. Він був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 p. і вводився в дію 1 лютого 1928 p. Адміністративний кодекс УСРР регулював широке коло суспільних відносин, пов'язаних із правами і обов'язками органів державного управління у взаєминах між ними, а також у відносинах цих органів з громадянами.

Утворення Молдавської АСРР. Подією періоду, що розглядає­ться, стало створення на Лівобережжі Дністра у складі радянської України Молдавської автономної республіки.

Характерно, що рішення про її утворення приймалося за вказі­вкою партійно-державного керівництва СРСР і розглядалося на суто партійному рівні. Так, 7 березня 1924 p. питання про національно-державне самовизначення Лівобережної Молдавії, після того як воно було схвалено ЦК РКП(б) і ЦВК СРСР, було винесено на політбюро ЦК КП(б)У, На засіданні розглядалася записка Г.Котовського "Про утворення Молдавської Соціалістичної Республіки". 29 липня 1924 p. ЦК КП(б)У прийняло постанову про утворення Молдавської автоно­мної республіки, а 12 серпня затвердило план заходів щодо оформ­лення Молдавської радянської національної державності.

В основу організації Молдавської автономної республіки пок­ладалися такі принципи: "АМСРР має повну систему центральних органів. АМСРР має державний і місцевий бюджет. Законодавча автономія в питаннях: а) організації своїх необ'єднаних наркоматів, місцевих виконкомів та їхніх відділів (за принципом організації в УСРР); б) встановлення їх штатів і мережі; в) питання мови; г) в організації народної освіти".

І тільки після того, як рішення про утворення Молдавської АСРР було остаточно вирішене партійними органами Союзу РСР і України, сесія ВУЦВК 12 жовтня 1924 p. прийняла постанову "Про утворення Автономної Молдавської СРР", де передбачалося "орга­нізувати Тимчасовий Революційний Комітет і йому надати повновладність на території АМСРР аж до скликання 1-го З'їзду Рад". 29 жовтня постановою Президії ВУЦВК було утворено Ревком АМСРР, який провів значну роботу по організації автономної республіки.

Президія ВУЦВК доручила розробку проекту Конституції Мо­лдавської АСРР Наркомату юстиції УСРР. 20 лютого 1925 p. політ­бюро ЦК КП(б)У ознайомилось з проектом Конституції, підготов­леним Наркомюстом УСРР, та з проектом у редакції Ревкому Молдавії і передало їх разом зі своїми зауваженнями ВУЦВК для остаточної редакції. У квітні проект Конституції Молдавської АСРР схвалила Президія ВУЦВК.

19—23 квітня 1924 р. в м. Балті відбувся І Всемолдавський з'їзд Рад, який затвердив Конституцію Молдавської АСРР, обрав ЦВК республіки і делегатів до складу Ради Національностей ЦВК СРСР та на Всесоюзний і Всеукраїнський з'їзди Рад. 10 травня 1925 p. Конституцію Молдавської АСРР затвердив IX Всеукраїнський з'їзд Рад, чим і завершилося оформлення Молдавської АСРР у складі УСРР.

Слід зазначити, що в процесі утворення Молдавської автоном­ної республіки виникали значні труднощі, адже Лівобережна Мол­давія за національним складом була неоднорідною. Окрім молда­ван, тут проживали українці, поляки, євреї, болгари, росіяни, німці та ін. Але партійне і державне керівництво досить легковажно підійшло до цієї проблеми. Молдавська АСРР включала території з переважно українським населенням. За переписом 1926 p. 48,5% її мешканців становили українці і лише 30,1% — молдавани. Тимча­сові кордони між Україною і АМСРР були визначені в 1924 p. досить приблизно, їх уточнення тривало аж до вересня 1926 p.

Збройні сили. Перехід до мирної господарської роботи позна­чився на становищі збройних сил. Було проведено скорочення Червоної армії і водночас накреслені заходи щодо її вдосконалення і зміцнення. Вся робота у збройних силах запроваджувалася на основі постанов Х і XI з'їздів РКП(б).

У свій час укладення союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР вимагало внесення змін до організації управління збройними силами в Україні. Виходячи з цього Раднарком УСРР постановою "Про командуючого всіма збройними силами на Україні і уповноваженого РВРР на Україні" від 25 січня 1921 p. встановив, що командуючий збройними силами а Україні, будучи начальником усіх військових частин, управлінь та установ Червоної армії, які перебувають а Україні, разом з тим є уповноваженим РВРР і безпо­середньо підпорядковується Реввійськраді республіки.

Нові умови викликали необхідність реформи збройних сил. Важливе значення мала розробка нових принципів комплектування Червоної армії. Першим кроком у цьому напрямку стала постанова ВУЦВК "Про обов'язкову військову службу" від 3 січня 1923 p., видана на підставі декрету ВЦВК і Раднаркому РСФРР від 28 вере­сня 1922 р. У постанові ВУЦВК говорилося: "Всі громадяни УСРР чоловічої статі, незалежно від їхнього місцеперебування, притягаю­ться до відбування обов'язкової військової служби". Разом із тим цей акт закріплював принцип класового комплектування Червоної армії і флоту. Постановою визначалися строки проходження дійс­ної військової служби, порядок увільнення, перебування в запасі тощо.

У другій половині 1923 p. був визнаний своєчасним перехід до міліційних начал у будівництві збройних сил. З цією метою 8 серпня 1923 p. ЦВК і Раднарком СРСР видали декрет "Про органі­зацію територіальних військових частин і проведення військової підготовки трудящих", де детально визначався порядок комплекту­вання Червоної армії — так звана змішана система збройних сил (кадрові військові частини і територіальні військові формування).

Із метою розробки питань, пов'язаних із організацією терито­ріальних формувань, а також допризовною позавійськовою підгото­вкою трудящих, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 11 ли­стопада 1925 р. при окрвикон комах, де були розташовані територі­альні частини, створюються спеціальні органи — постійні територіальні наради, в усіх інших округах — постійні наради з питань позавійськової підготовки трудящих.

У зв'язку із завершенням демобілізації та різким скороченням чисельності Червоної армії ЦК РКП(б) виробив план реформи збройних сил. Внаслідок проведення реформи розширилися і зміц­ніли, поряд з кадровою армією, територіальні формування, які в 1925 p. становили понад 50% усієї системи збройних сил, було реорганізовано інститут військових комісарів і в управлінні війсь­ковими частинами запроваджено принцип єдиноначальності.

Реформа Червоної армії охоплювала також реорганізацію вій­ськового управління. Перебудовувався центральний апарат і апарат військових округів. В Україні було скасовано губернські військові комісаріати і створено корпусні та дивізійні територіальні управлін­ня. Серйозні завдання у військовій галузі покладалися на місцеві органи державної влади. Активно розгорнулося будівництво націо­нальних військових частин.

Схвалений 18 вересня 1925 p. ЦВК і Раднаркомом СРСР Закон "Про обов'язкову військову службу" підбив перші підсумки рефор­ми Червоної армії і остаточно закріпив принцип централізованого будівництва збройних сил СРСР як єдиної союзної держави.

Прокуратура, суд і ДПУ (ДПК) УСРР. Нові форми відносин, створені на основі непу, перехід до ринкової економіки і заміна прямих адміністративних методів управління нею цивільно-право­вим регулюванням мали набути свого виразу в запровадженні принципу законності і захисту у судовому порядку. Все це і обумо­вило серйозні зміни в структурі і практичній діяльності правоохо­ронних органів.

Так, прийняття Основ судоустрою СРСР і союзних республік, ліквідація губерній та перехід на триступеневу систему управління потребували перебудови органів Прокуратури УСРР. Це завдання було розв'язано постановою ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. "Про надання чинності Положенню про судоустрій УСРР". За ним дер­жавна прокуратура, як і раніш, перебувала у складі наркомюсту, але її керівник — народний комісар юстиції одержував назву Генераль­ного прокурора республіки. Під його загальним керівництвом пере­бував відділ прокуратури наркомюсту УСРР, помічники та проку­рори наркомюсту УСРР. Було створено також спеціальну прокура­туру з трудових справ. Місцеві органи прокуратури УСРР складали прокурори округів, які безпосередньо підпорядковувалися Генера­льному прокурору УСРР. Положення 1925 p. повніше і детальніше визначило права і обов'язки Прокуратури УСРР, її кожного округу, значно розширило ці права відповідно до завдань подальшого зміц­нення законності.

Ще у ті часи, коли прокуратура тільки розпочинала свою діяльність, більшовицька партія взяла її під свій контроль. Так, у грудні 1922 р. ЦК РКП(б) своїм циркуляром встановив, що партійні органи повинні здійснювати контроль за діяльністю прокуратури, заслуховуючи доповіді прокурорів на засіданнях губкомів партії.

Прокуратура УСРР проводила досить важливу роботу. Як від­значала сесія ВУЦВК у жовтні 1925 p., "діяльність органів проку­ратури було скеровано на охоплення прокурорським оглядом усіх органів влади до сільрад включно". У галузі суду і слідства проку­ратура стежила за тим, щоб справи якнайшвидше проходили в судово-слідчих органах, щоб скоріше розв'язувались земельні спра­ви тощо. Працівники органів прокуратури практикували виїзди до сіл, де приймали і розв'язували заяви і скарги селян, систематично контролювали окремі райони.

У 1926 p. ЦВК і Раднарком СРСР схвалили Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. Згідно з цим актом військові прокурори та їхні помічники були при всіх військових з'єднаннях. Військові прокурори округів, фронтів, окремих армій підпорядковувалися старшому помічнику прокурора Верховного Су­ду СРСР із військової колегії та військової прокуратури. Прокурори корпусів, дивізій та інших з'єднань підлягали прокурору округу.

Серйозних змін зазнала судова система республіки. Прийняття в 1924 p. загальносоюзного закону — Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік — викликало необхідність перегляду Положен­ня про судоустрій УСРР 1922 p., яке вже значно застаріло. З метою погодження судоустрою УСРР із загальносоюзним законом та пос­тановою IX Всеукраїнського з'їзду Рад про перехід на триступеневу систему управління сесія ВУЦВК 23 жовтня 1925 p. затвердила нове Положення про судоустрій УСРР.

Єдина система судових установ УСРР складалася з народних та окружних судів і Верховного Суду УСРР. Для розгляду справ особливих категорій поряд із єдиною системою діяли спеціальні суди: судово-земельні комісії, арбітражні комісії, військові трибу­нали тощо.

Основною ланкою в системі судових органів УСРР, як і рані­ше, лишався народний суд. Окружний суд складався з пленуму і відділів: цивільного, кримінального, адміністративного та дисцип­лінарної колегії. Верховний Суд УСРР мав такий склад: президія, пленум і декілька колегій.

Особливістю Положення про судоустрій УСРР 1925 p. було те, що воно регламентувало питання організації і діяльності не лише судових органів, а й Прокуратури УСРР, слідчих, колегії захисни­ків, державного нотаріату, інститутів судової експертизи.

У зв'язку з тим, що до Положення про судоустрій УСРР 1925 p. протягом 1926—1929 pp. було внесено численні зміни і доповнення, ВУЦВК і Раднарком УСРР 11 вересня 1929 p. затвер­дили нове Положення про судоустрій УСРР.

У республіці зберігалася колишня судова система — народний суд, окружний суд, Верховний Суд УСРР. Судовими установами Молдавської АСРР були народні суди і Головний суд АМСРР. Зберігалися також спеціальні суди і арбітражні, судово-земельні, трудові сесії народного суду та ін. Мережа судів у округах визнача­лася за новим Положенням не наркомюстом УСРР, а окружним виконкомом. Народні судді районів обирались окружними з'їздами Рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних Рад. Народні засідателі мали виконувати свої обов'язки два дні на рік, а не шість, як було раніш.

Детально визначалася структура окружного суду, який скла­дався з пленуму, цивільного відділу, кримінального відділу, надзви­чайної сесії та особливої сесії у справах про неспроможність коопе­ративних організацій. Дисциплінарні комісії було скасовано. У Положенні визначався також склад Верховного Суду УСРР.

До 1925 p. слідчий апарат перебував у подвійному підпорядку­ванні — суду і прокуратури. Тепер, використовуючи досвід РСФРР, увесь слідчий апарат передавався прокуратурі. • Судові виконавці були як при окружних судах, так і при народних.

Положення 1925 р. мало спеціальний розділ, присвячений організації і діяльності Головного суду Молдавської АСРР — най­вищого судового органу цієї республіки.

Окрім єдиної системи судових установ, як і раніше, в Україні діяли спеціальні дисциплінарні суди і військові трибунали.

Для боротьби зі службовими провинами, що не потребували переслідування в кримінальному порядку, ВУЦВК і Раднарком УСРР у лютому 1926 p. прийняли Положення про дисциплінарні суди. При ВУЦВК, окружних виконавчих комітетах діяли окружні дисциплінарні суди, члени яких обиралися окрвиконкомами стро­ком на один рік. Дисциплінарні суди застосовували такі стягнення, як зауваження, попередження, сувора догана, переведення на іншу посаду, відшкодування заподіяних збитків тощо. В 1927 p. дисцип­лінарні суди було скасовано.

Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військово­службовцями, розглядалися трибуналами. Тут діяло загальносоюзне законодавство. 20 серпня 1926 p. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. Згід­но з Положенням трибунали утворювалися при військових округах, фронтах, арміях, флотах, корпусах, дивізіях. Працювали вони під керівництвом військової колегії Верховного Суду СРСР.

Услід за РСФРР в Україні було створено громадські суди. У 1928 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про житлові примирні конфліктні комісії, а в червні 1929 p. затвердили Поло­ження про громадські суди і примирні камери, які мали розглядати деякі кримінальні і цивільні справи. Громадські суди утворювалися на заводах, фабриках, у громадських і державних установах. Їхні списки складалися наркомюстом УСРР за згодою з Всеукраїнською радою профспілок, а їх організація покладалася на окружні суди. Обиралися громадські суди загальними зборами робітників і служ­бовців строком на один рік. Вони мали право вдаватися до таких стягнень, як попередження, громадський осуд, штраф до 10 крб.

При сільських і селищних Радах утворювалися примирні каме­ри у складі голови, його заступника і двох членів-засідателів. Голова і його заступник обиралися сільською або селищною Радою стро­ком на один рік, засідателі — загальними зборами виборців. Засі­дання примирних камер відбувалися відкрито. Як і громадські суди, камери накладали такі стягнення, як громадська догана, поперед­ження, відшкодування збитків, примусові роботи на строк до 7 діб, штраф до 10 крб. А головне, підвищилася каральна роль цього органу, він мав право на позасудову репресію.

Зміни відбувалися і в структурі ДПУ. У зв'язку з утворенням СРСР та об'єднанням діяльності союзних республік у питаннях боротьби з контрреволюцією Державне політичне управління на основі затвердженого ЦВК СРСР 15 листопада 1923 p. Положення було перетворено в Об'єднане державне політичне управління при Раднаркомі СРСР. ОДПУ діяло на правах союзного народного комісаріату, керувало через своїх уповноважених ДПУ союзних республік, а також особливими відділами армії. Положення також передбачало утворення при голові ОДПУ колегії, члени котрої затверджувалися Раднаркомом СРСР. Колегія ОДПУ мала право визначати міри покарання "ворогам народу". Це надавало можли­вість використовувати органи ОДПУ у внутріпартійній боротьбі за лідерство в правлячій партії, а також для придушення політичної опозиції та інакомислячих у країні.

На цій основі ВУЦВК і Раднарком УСРР 13 серпня 1924 p. затвердили нове Положення про Державне Політичне Керування Української Соціалістичної Радянської Республіки, за яким "Дер­жавне Політичне Керування УСРР (скорочена назва ДПК) засно­вується при Раді Народних Комісарів УСРР для боротьби з політи­чною контрреволюцією, шпигунством та бандитизмом". Призначу­ваний ВУЦВК голова ДПК при Раднаркомі УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ (ОДПК) СРСР при Раднаркомі УСРР. Міс­цеві органи ДПК УСРР функціонували спочатку при губвиконко-мах, а потім при окрвиконкомах. Діяли й особливі відділи корпусів та дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПК, органи ДПК з охорони кордонів України. Голова ДПК УСРР входив до складу Раднаркому УСРР і мав право дорадчого голосу.

Роль ДПК УСРР (ДПУ) зростала. Його органи залучалися до вирішення економічних і національних питань. ДПУ брало активну участь у розв'язаному за секретною вказівкою ЦК РКП(б) криваво­му поході проти церкви. У 1922—1923 pp. в Україні органи ДПУ провадили масові арешти священиків і ксьондзів, руйнували церк­ви, костьоли. У 1927—1928 pp. органи ДПУ "викрили" у Шахтин­ському районі Донбасу велику організацію "буржуазних спеціаліс­тів", які нібито діяли за завданням іноземних розвідок. За сфабри­кованою ДПУ "шахтинською справою" половину засуджених було розстріляно, а решту — засуджено на тривалі строки ув'язнення.

Українізація державного і господарського апарату УСРР. Біль­шовики, враховуючи негативний досвід взаємин між центром і периферією перших років радянської влади в Україні, дійшли вис­новку, що на шляху до суспільної одноманітності, яку забезпечува­ла політика русифікації, слід пройти через етап політики, яка отримала назву "українізації". Свого розмаху вона набула після утворення Союзу РСР, коли XII з'їзд РКП(б)' у квітні 1923 p. постановив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління союзних республік; видавати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах; створювати національні військові форму­вання; розширювати видання літератури національними мовами тощо. Точніше, це була політика корепізації, тобто політика пере­ведення на рідну мову (в Україні — не тільки на українську, а й залежно від складу населення, на російську, єврейську, німецьку, польську та ін.) засоби масової інформації, роботу державних уста­нов, викладання в навчальних закладах, а також залучення до органів влади і правлячої партії місцевих кадрів.

В цей час українське партійне і державне керівництво накрес­лило широку програму "українізації" державного апарату. Конкре­тний план розвитку української культури і української мови, укра­їнізації державного і господарського апарату, органів освіти і куль­турно-освітніх установ, преси, видавництв та ін., а також забезпечення прав інших національностей було розроблено комісі­єю ЦК КП(б)У з національного питання.

Правовою основою всієї роботи з українізації апарату УСРР та забезпечення прав інших національностей стали постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови" від 1 серпня 1923 p. і декрет Раднар­кому УСРР "Про заходи в справі українізації шкільно-виховальних і культурно-освітніх установ", виданий 27 липня 1923 p. Підтверди­вши рівноправність мов усіх національностей, що проживали в Україні, ВУЦВК і Раднарком УСРР встановили, що з огляду на чисельну перевагу населення, яке розмовляє українською мовою, вона є переважаючою для офіційних відносин. Визнавалося за необхідне посилити українізацію всього державного апарату респу­бліки, накреслено широкий комплекс практичних заходів щодо переведення на українську мову діловодства центральних і місцевих органів та установ, вивчення працівниками державних установ української мови, забезпечення користування мовами більшості населення в місцевостях, де проживали нацменшості, із збережен­ням гарантій для решти національностей.

У травні 1924 p. VIII українська партійна конференція вказала на необхідність дальшого поглиблення і розширення роботи в галузі проведення національної політики і висування українських праців­ників на відповідальні посади. Вона ж запропонувала ЦК вжити заходів щодо посилення роботи серед нацменшостей, створивши для цього необхідну матеріальну базу.

На виконання цих рішень у державних установах, навчальних закладах організовувалася широка мережа гуртків і курсів вивчення української мови.

30 квітня 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову “Про заходи термінового проведения повної українізації радя­нського апарату". Усі радянські, профспілкові і громадські органі­зації закликались до нового напруження сил для повного завершен­ня плану українізації державного і господарського апарату. Всі державні установи і державні торговельно-промислові підприємст­ва переводились на діловодство українською мовою "ступенево, але не пізніше як 1 січня 1926 року". В усіх республіканських відомст­вах, у місцевих органах засновувалися відомчі комісії з українізації. Було організовано також всеукраїнську центральну комісію з кері­вництва українізацією.

Показово, що роботу з термінового проведення українізації довелося провадити Л.Кагановичу — довіреній особі Сталіна, який був направлений у травні 1925 р. в республіку з завданням "зміцни­ти партійну організацію України". В Україні він протягом 1925— 1928 pp. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Каганович добре розумів, що процес "українізації" був для більшовицької партії лише тактичним засобом "зближення" з українським народом.

На кінець 1925 p. було досягнуто успіхів у справі "українізації" держапарату та культурно-освітніх установ. 78% шкіл соціального виховання на той час було переведено на українську мову, техніку­ми українізовано на 39% і т. д. Завершилась українізація сільського держапарату. Щодо центрального, окружних і районних апаратів. то в них вже працювало понад 50% українців.

Поряд з українізацією радянського і господарського апарату провадилася значна робота щодо розвитку культури інших націона­льностей, що проживали в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів. З цією метою було організовано Центральну комісію в справах національних меншин при ВУЦВК і такі ж комісії на місцях. Практикувалося залучення трудящих інших національнос­тей до радянського будівництва шляхом виборів до Рад, проведення національних конференцій, розгортання культурно-освітньої робо­ти мовами цих національностей, проведення справ у судах їхньою рідною мовою тощо. У місцях компактного проживання нацмен­шин створювалися національні адміністративно-територіальні оди­ниці.

Процес українізації викликав хвилю національного відроджен­ня, а найвідчутнішим його проявом став бурхливий розвиток гума­нітарних наук, українського театру і літератури. Непередбаченим і небажаним для правлячої партії наслідком українізації виявилося невпинне зростання ролі української інтелігенції, яка незабаром зазнала нищівного удару. Першим постраждав талановитий україн­ський письменник М.Хвильовий. Слідом за ним під удар попав нарком освіти УСРР О.Шумський, який вважав, що процес украї­нізації йде дуже повільними темпами. Потім настала черга відомого економіста М.Волобуєва.

Період, коли стало можливим здійснення політики коренізац (українізації), був обмежений. З формуванням наприкінці 20-х років командно-адміністративної системи під гаслами інтернаціо­налізму та дружби народів у країні була реанімована з царських часів політика русифікації. Курс на злиття націй, примарною озна­кою якого став висновок партійних теоретиків про формування нової історичної спільності — радянського народу, відзначався насильницькою асиміляцією націй в СРСР, занепадом національ­них культур, традицій і звичаїв.

Комуністична партія безоглядно знищувала у своєму середо­вищі і в суспільстві в цілому будь-які прояви національної специ­фіки як ворожі інтернаціональній пролетарській справі. Нищівній критиці, а з кінця 20-х років — жорстоким репресіям піддавались ті з комуністів, хто виступав на захист національних інтересів союз­них республік, відстоював право на вільний розвиток економічного, культурного й духовного життя всіх народів СРСР.