Дослідження напрямів психології

Зміст

Вступ

1. Ґештальтпсихологія, біхевіоризм та психоаналіз

2. Генетична, когнітивна та гуманістична психологія

3. Діяльнісний підхід

Висновок

Використана література

Вступ

Психології випала нелегка доля, її теорії несуть на собі значний відбиток особистості своїх творців, тому це, скоріше, «наука імен», ніж «наука фактів». До того ж реально вона існує у вигляді напрямів психології, які більше орієнтовані на загальне, ніж на унікальне, в психіці, її здобутки мало відомі громадськості, і вона не посідає серед інших наук того місця, яке їй має належати. І все це за очевидної значущості психології людини в приватному і суспільному житті.

Історичний поступ психології знайшов відбиток у працях багатьох поколінь учених різних епох і країн. Загалом його можна викласти у вигляді сукупності різноманітних поглядів на сутність психіки та результатів її пізнання. Проте значно цікавіше простежити логіку цих поглядів закономірності їх виникнення та розвитку. В такому разі історія психології демонструє закономірності руху світової психологічної думки, нагадує про зв'язок між минулим, теперішнім та майбутнім.

Дослідження, проведені істориками психології, дозволили виявити принципи, на яких ґрунтується поступальність психологічного знання. Одним з них є принцип детермінізму, за яким історія психології відображає зміну форм причинного пояснення природи психіки. Це залежить від характеру домінуючої у певний історичний час наукової картини світу. За вчинковим принципом, історія психології прямує до цілісного та всеохоплюючого уявлення про людину. На відміну від принципу детермінізму, він акцентує увагу тих, хто вивчає психологію, на власних закономірностях її розвитку. Його застосування показало, що в процесі історичного самопізнання послідовно відкриваються компоненти людського вчинку ситуативний, мотиваційний, дійовий та післядійовий. Отже, кожний етап історії психології отримує свої характерні визначення.

Метою даної роботи є характеристика сучасного стану психології та її основних напрямків.

1. Ґештальтпсихологія, біхевіоризм та психоаналіз

Ґештальтпсихологія напрям у західній психології першої третини ХХ ст., що висунув програму вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури ґештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває у відповідності з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом. Такий підхід дозволив показати зумовленість сприймання співвідношенням предмета («фігури») і його оточення («фону»), з'ясувати роль інсайту (англ. insight проникливість, збагнення) та переструктурування чуттєвих даних у мисленні (Вертгеймер, Келер, Левін). З позицій підходу, нове у психіці є наслідком реорганізації та перецентрації існуючих у ній же ґештальтів. Ідеї ґештальтпсихології збагатили дослідження пізнавальних процесів і знайшли своє продовження у когнітивній психології.

Біхевіоризм (від англ. behaviour поведінка) напрям, який предметом психологічного дослідження вважає те, що підлягає методам об'єктивного вивчення. Насамперед це поведінка сукупність зовнішніх дій людини і тварини, ланцюг реакцій на зовнішні стимули («стимул-реакція»). Засновник цього напрямку Дж.Уотсон (18781958) започаткував дослідження навичок автоматизованих дій, сформованих шляхом багаторазових повторень. Законами формування навичок (наприклад, «закон спроб, помилок і закріплення випадкового успіху») пояснювалось утворення різноманітних психічних явищ. Було також виявлено спільні для людини і тварини закономірності научіння засвоєння набутого досвіду.

Еволюція цього напрямку зумовила появу необіхевіоризму, який також спирається на поведінковий принцип, але вже по-іншому визначає характер відношень між стимулами та реакціями й допускає наявність "проміжних змінних" між ними у вигляді очікувань, гіпотез, пізнавальних схем тощо (Міллер та ін., Скіннер, Халл; Толмен). У сучасних варіантах необіхевіоризм прагне використати досягнення інших напрямків психології.

Психоаналіз напрям, засновником якого був З. Фрейд (1856 1939). Він розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме, що має сексуальну й агресивну складові. Перша є джерелом психічної енергії (лібідо) і перебуває в конфлікті зі свідомістю. Внаслідок цього конфлікту особистість також багаторівневе явище, інстанціями якого є: Ід (лат. it Воно), Его (ego Я) і супер-Его (Над-Я); Ід носій інстинктів, що підкоряється принципу задоволення (зняття інстинктивного напруження шляхом галюцинаторного виконання бажань); Его підпорядковане принципу реальності (задоволення через пристосування до вимог світу); супер-Его носій моральних норм, виконує функцію критики, витоки якої сягають ще дитячих вражень.

Принцип реальності і принцип задоволення несумісні між собою, тому особистість завжди перебуває у стані напруження, від якої рятується за допомогою механізмів психологічного захисту, а саме: витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), проекція (перенесення власних переживань на об'єктивну реальність), регресія (повернення на більш ранню стадію розвитку), сублімація (різні форми розрядки лібідо) тощо.

Несвідоме проявляється у свідомості опосередковано у вигляді обновок, описок, помилок пам'яті, сновидінь. Воно часто є причиною неврозів нестійких розладів нервової діяльності. Метод аналізу несвідомого, що застосовується при лікуванні неврозів, поясненні сновидінь, незрозумілих людині форм її поведінки, полягає у виявленні сексуального значення симптомів та звільненні від них.

З. Фрейд створив оригінальну і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне свідомості. Тому свідомість дослідника може лише будувати припущення з приводу несвідомого та накладати його гіпотетичні ознаки на реальність людського життя. Саме довільність засад теорії й привела до численних її модифікацій. Погляди З. Фрейда вийшли за межі психології й позначились на стані розвитку різних форм культури XX ст. Створений ним напрямок започаткував психологічну допомогу людині і тим утвердив психологію як науку, що має свою реальну практику.

2. Генетична, когнітивна та гуманістична психологія

Генетична психологія напрям, який вивчає насамперед проблему розвитку інтелекту дитини. Його засновник Ж. Піаже (18961980) вбачає в такому розвиткові результат трансформацій операцій зовнішніх дій дитини з предметами. Завдяки інтеріоризації процесу закономірного переходу зовнішніх дій у внутрішні ці операції стають власне інтелектуальними структурами.

На перших етапах свого інтелектуального розвитку дитина виявляє реалізм: вважає довколишні об'єкти саме такими, якими їх подають органи чуттів, а

себе за точку їх відліку. Реалізм є виявом дитячого егоцентризму неявної розумової позиції, з якої випливають такі особливості дитячого мислення, як синкретизм (об'єднання в судженні різнорідних явищ), однопорядковість (відсутність зв'язку між судженнями), трансдукція (перехід від часткового до часткового, минаючи загальне), нечутливість до суперечностей.

Для того щоб подолати егоцентризм і перейти до децентрації, дитина має оволодіти внутрішніми операціями, насамперед зворотністю думки. Це відбувається під час розумової активності, коли дитина, відштовхуючись від результатів першої дії, починає виконувати дію, їй симетричну, що «повертає» об'єкт у його попередній стан. Дитина відмовляється від позиції реалізму, шукає своє місце у системі можливих точок зору на об'єкт, встановлює з ним відношення, підпорядковані принципу рівноваги.

Це результат соціалізації, яку Ж. Піаже розуміє як адаптацію дитини до соціального середовища, в процесі якої вона стає здатною до співробітництва з іншими людьми, узгодження з ними своєї точки зору на об'єкт пізнання.

На взаємодії процесів асиміляції й акомодації ґрунтується перехід від реалізму до об'єктивності, взаємності, релятивізму. За Ж. Піаже, переходи між періодами пов'язані з дозріванням нервових структур, які відкривають нові можливості розвитку. Теорію Ж. Піаже можна вважати випадком логічного редукціонізму у психології, але за здатністю охопити і пояснити розвиток дитячого інтелекту їй немає рівних.

Когнітивна психологія напрям, представники якого досліджують внутрішню організацію психічних процесів: сприймання, пам'яті, уваги, мислення. Вони часто вдаються до аналогій між обробкою інформації технічними пристроями (комп'ютерами) і людиною і на цій підставі створюють численні моделі психічних процесів. Наприклад, сприймання подається як цикл послідовних змін, опосередкованих когнітивною картою (схемою) психологічними і нервовими структурами, що формуються в людини з набуттям досвіду. Така схема забезпечує пошуки у пам'яті слідів минулих вражень, організованих у мозку за принципом каталогу бібліотеки.

Представники когнітивної психологи твердять про вирішальну роль у поведінці знань результатів пізнавальної діяльності. На нинішньому етапі свого розвитку вона прагне об'єднання з іншими напрямками, зокрема з новітніми варіантами біхевіоризму та генетичною психологією.

Гуманістична психологія визнає предметом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідому істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Особистість потребує зв'язків з іншими людьми, відчуває необхідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя.

Так, А. Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації якомога повного вияву своїх можливостей. Це прагнення ґрунтується на потребі в самоактуалізації «вершині» в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в повазі і самоповазі, потреби в любові з боку довколишніх і належності до спільності, потреби в безпеці і фізіологічні потреби. З ними щільно пов'язані пізнавальні («знати і розуміти») та естетичні потреби («сприймати прекрасне»), але вони не входять до ієрархії, є вторинними стосовно її складових. Потреба в самоактуалізації виявляється лише тоді, коли задоволені потреби, що перебувають на нижчих щаблях ієрархії. За

А. Маслоу, навіть тоді, коли в людини задоволені начебто всі потреби, вона все ж відчуває неспокій доти, доки не діє так, як думає і як здатна діяти.

3. Діяльнісний підхід

Діяльнісний підхід об'єднує вчених, для яких психіка функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти й опосередковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на ґрунті філософії марксизму офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Однак і тоді, за оцінкою американського наукознавця Л. Р. Грехема, вчені «щиро створювали інтелектуальні конструкції , які становлять величезний інтерес як видатні досягнення філософського матеріалізму». До таких він відносить Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва.

Л. С. Виготському (18961934) належить культурно-історична теорія психіки, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій. За теорією Виготського, вищі («культурні») функції виникають на базі нижчих («натуральних»), спільних для людини і тварини, але підпорядковуються законам, що випливають із суспільного життя людини. «Натуральні» психічні функції стають «вищими», збагачуючись за рахунок опосередковування використання людиною досконаліших внутрішніх засобів. Тому вищі психічні функції це прижиттєве сформовані, соціальні за походженням, психічні процеси, які спочатку існують як форма взаємодії між людьми, а пізніше як інтеріоризований процес, що соціальне характеризує індивідуальну психіку. У своєму розвитку вони проходять соціальну і власне психологічну стадії. На останній стадії вищі психічні функції набувають вигляду автоматизованих внутрішніх операцій. Процес формування вищих функцій проходить через зону найближчого розвитку здатність дитини у

співдружності з дорослим виконувати те, чого вона не спроможна робити самостійно. Вищі психічні функції локалізуються в головному мозку як цілісно функціонуючі нервові структури.

С. Л. Рубінштейн (18891960) здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани онтологічний, який розкриває сутність буття психіки, і гносеологічний, що пояснює закономірності її пізнання. З онтологічної точки зору психіка, психічне є матеріальним явищем, тоді як з гносеологічної ідеальним, похідним від матеріального. Воно розглядається у контексті реальних відношень суб'єкта носія практичної і пізнавальної активності і об'єкта предмета його активності. Ця активність має характер соціальної за змістом діяльності, у процесі якої суб'єкт змінює об'єкт відповідно до своїх потреб, змінюючись при цьому сам. Діяльність спосіб існування людини як суспільної істоти.

У діяльності суб'єкта відбувається психічне відображення об'єкта у вигляді образу ідеальної форми його існування. Як і психіка загалом, цей образ є детермінованим причиново зумовленим явищем («зовнішні причини діють через внутрішні умови»). Обґрунтовується думка, що головною «клітинкою», з якої має сформуватися система наукової психології, є дія. Перед психологією ставиться завдання вивчати життєвий шлях людини.

О. М. Леонтьєв (19031979) розробив психологічну теорію діяльності, до основи якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі і соціогенезі. За О. М. Леонтьєвим, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови діяльності як форми зв'язку живої істоти з довколишнім середовищем. Психіка формується в діяльності, посідає у ній певне місце, виявляє через неї свої особливості. На відміну від тварини, людина у процесі діяльності наділяє значеннями предметний світ, унаслідок чого він постає перед нею в об'єктивному, незалежному від потреб існуванні як образ свідомості. Значення, у свою чергу, стають формою існування свідомості, і вони, засвоюючись дитиною під час комунікативної діяльності (спілкування) з дорослим, зумовлюють усвідомлення нею дійсності.

До складу індивідуальної і суспільної свідомості входять чуттєві образи («тканина свідомості») і значення. Перші несуть в собі чуттєву інформацію про дійсність, другі узагальнені відомості про неї. Людина демонструє активність, що характеризує її як особистість, коли вибирає серед сукупності своїх діяльностей основні, виявляючи тим самим своє ставлення до світу.

Для О. М. Леонтьєва був принципово важливим шлях психологічного аналізу: від діяльності до психіки. Це відмінна ознака діяльнісного підходу в психології.

Висновок

Стан сучасної психології визначають такі її основні напрями, як ґештальтпсихологія, біхевіоризм, психоаналіз, генетична психологія, когнітивна психологія, гуманістична психологія, діяльнісний підхід.

На думку академіка В. А. Роменця, на кожному етапі історії психології (міфологічному, філософському і науковому) людина, щоразу зосереджуючись на певному компоненті вчинку, здійснює самопізнання закономірним чином: спочатку зводить психіку до її виявів, потім освоює її як реальність і, зрештою, здійснює процес її цілеспрямованого пізнання.

XX ст. щодо цього має свої відмінності: вчинок заявляє про себе післядією, яка виконує особливу культурно-історичну функцію у психології спонукає людину до рефлексії. Самопізнання трансформується у самоаналіз. Відтак людина знову звертається до себе, але вже на рівні історичного самоусвідомлення, що відкриває перед нею шлях до самостворення.

Відбувається це в ході розвитку культури XX ст. Якщо ж розглядати напрямки психології, то вони «ніби втратили предмет своєї дисципліни у наукових пошуках, психологія має повернутись до самої себе». Для цього вона із сцієнтистської має перетворитися на гуманістичну, тобто культурно-історичну.

Очевидно, психологію майбутнього очікує поява нових теорій ланок безперервного процесу пізнання людиною самої себе.

Використана література

1. История зарубежной психологии: 30-60е гг. ХХ в.: Тексты / Под ред. П.Я. Гальперина, А.Н. Ждан. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1986. 344 с.

2. Хрестоматия по психологии / Сост. В.В. Мироненко; Под. ред. А.В. Петровского. 2-е изд., перераб. и доп. М.: Просвещение, 1987.

3. Цигульська Т.Ф. Загальна та прикладна психологія. Як допомогти собі та іншим: Курс лекцій:Навч. посіб К. : Наукова думка, 2000. 189с. Ярошевский М.Г. История психологии. 3-е изд., перераб. М.: Мысль, 1985. 575 с.

4. Ярошевский М.Г. Психология в ХХ столетии. 2-е изд., перераб. М.: Политиздат, 1984. 447 с.