Гетьман Іван Мазепа

Гетьман Іван Мазепа

Гетьман Іван Мазера був роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитньої шляхти української і у війську Запорозькому значної.

Звідки походили Мазепи-Колединські, предки Гетьмана невідомо: є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське походження цього роду. Є вістка, але не досить певна, що один з них (припускають Михайло чи Микола) дістав 1544 р. від короля Жигмонта І хутір Каменець – пізніше село Мазепинці, на ленному праві. За іншими відомостями цей Мазепа був служебником київського воєводи (1544-1555) князя Пронського, який надав йому селище на річці Росі. Пронський, будуючи замок у Білій Церкві, вимагав забезпечити його належною службою і для цього поселяв своїх служебників на Білоцерківщині, яка щойно починала відроджуватись від татарської руїни кінця XV – першої половини XVI ст.

Перший документально відомий нам предок Гетьмана на Білоцерківщині був Микола Мазепа-Колединський, який отримав 1572 р. привілей короля Жигмонта ІІ Августа на хутір на Камениці (р. Рось) на ленному праві, з обов’язком відбувати військову службу при Білоцерківському старості. Це надання ствердив у 1578 році король Стефан Баторій. Микола Мазепа був тоді ще молодою людиною, бо ще декілька десятиліть виконував службу. Ця служба зблизила Мазепу з білоцерківською старостинською адміністрацією, й, можливо, у зв’язку з цим князь Курцевич, підстароста Білоцерківський, приймає його до свого родового герба «Курч», що відтоді стає гербом Мазеп-Колединських. Можна вважати, що Микола Мазепа був прадід Гетьмана.

Зовсім зник з історичних джерел дід Гетьмана – Михайло Мазепа. Відомо тільки його ім’я – батько Гетьмана називався Степан Михайлович, та збереглося принагідна і не досить ясна згадка Гетьмана про свого діда, який нібито колись служив московському цареві. Якщо ця звістка торкається саме діда Гетьмана по батькові, то це може бути тільки козацька служба – охорона України і південних кордонів Московської держави від татар.

Українська традиція ХVII-XVIII ст. зберегла пам'ять про давні й близькі зв’язки роду Мазепи з козаччиною. Героєм козацьких літописів був полковник Федір Мазепа, один з козацьких ватажків, що брали участь у повстанні Наливайка і були страчені у Варшаві в 1596 році. Згодом були Мазепи і в козацькому реєстрі 1649 р.

Можливо, що Михайло Мазепа загинув в 1620 р. під Цецорою, де разом з коронним гетьманом Жолкевським полягло в бою з турками чимало українського вояцтва.

Більш відомостей про батька Гетьмана – Степана-Адама Мазепу. За молодих літ це був типовий кресовий шляхтич, який відзначився і серед і земляків, і серед уряду Речі Посполитої. В 1637 р. він убив шляхтича, Яна Зеленського, і був за це засуджений до смертної кари, але йому пощастило відтягти виконання вироку. Тим часом він погодився з родиною убитого і у 1645 р. дістав королівський охоронний лист і був відновлений в усіх правах.

Чи цей випадок чи традиційні зв’язки з козаччиною привели Степана-Адама Мазепу в табір Хмельницького і з шляхтича зробило одного із визначних діячів національно-визвольної війни. З 1654 р. він був Білоцерківським козацьким отаманом.

Під час Переяславських переговорів з Москвою Степан Мазепа виступає речником української покозаченої шляхти й бере участь у відомій шляхетській делегації до Батурина, яку очолювали Виговські. Це зблизило його з гетьманом Іваном Виговським, який доручає Мазепі, тоді білоцерківському намісникові, важливу військову місію до короля Яна-Казиміра. Прихильник політики Виговського, Степан-Адам Мазепа був одним із діячів Гадяцької угоди 1658 р. і пізніше залишається на польському боці української політики. На сеймі 1659 р. отримує дідичні права на Кам’яницю (Мазепинці) в 1662 р. був затверджений Чернігівським підчашим. Польський уряд мав відносини з білоцерківським дідичем, який отримує підтвердження королівське на село Будище в Богуславському старостві в 1663 р. й м. Триліси на Білоцерківщині в 1665, а також спеціальну охорону білоцерківського польського коменданта для своїх маєтків. Помер в 1665 році.

Степан-Адам Мазепа був одружений з Мариною Мокієвські, представницею старого шляхетського роду Білоцерківщини, який також зв’язав свою долю з козаччиною і національно-визвольною війною 1648-1654 рр. Марина Мокієвські-Мазепина присвятила свої молоді роки сім’ї і вихованню своїх двох дітей – сина Івана, майбутнього гетьмана, й доньки Олександри. Після смерті чоловіка віддала себе громадським і церковним справам. Була вона членом Луцького Хрестовоздвиженського братства (1666), а згодом прийняла чернецтво з ім’ям Марії Магдалени й була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського (1686–1707) і Глухівського (з 1688 р.) жіночих монастирів. Вірна дорадниця свого сина-гетьмана, вона померла в глибокій старості на прикінці 1707 р.

Ще й досі точиться дискусія щодо дати народження Івана Мазепи. Вважають, що Іван Мазепа народився 20 березня 1639 р. (більш вірогідніша дата) в селі Мазепинці, поблизу Булої Церкви. Культурні й освічені батьки, люди широких національно-політичних інтересів, вплинули на виховання майбутнього гетьмана. Дитячі роки Івана припали на час Визвольної війни українського народу проти панування Речі Посполитої. Юнак був свідком багатьох подій, що розгорталися у 40-50-х роках XVII століття на українській землі, – походів Б. Хмельницького, перемог і поразок, відновлення влади Польщі на Правобережжі.

Природний розум і потяг до знань привели юнака у стіни Київського колегіуму, а потім в Єзуїтський у Варшаву. Посилаючи сина до Варшави, Степан-Адам Мазепа сподівався, що він, з допомогою знайомих українських магнатів (зокрема князів Вишневецьких і Ліщинських), дістанеться до королівського двору, щоб навчатися поводженню з людьми біля королівської особи. Молодий Мазепа покойовим у короля Яна-Казимира, який послав його для завершення освіти за кордон. Мазепа побував (приблизно в 1656-1659 рр.) в Німеччині, Італії і Франції; є відомість про те, що він був і в Нідерландах, де вивчав артилерійську справу. Перебування за кордоном дало Мазепі не лише зовнішній лиск європейської культури й знання чужих мов, але й досвід європейського політичного та культурного життя і почуття європейськості.

Після повернення з-за кордону, Мазепа продовжує службу як покойовий дворянин при королівському дворі, підтримуючи в водночас зв’язки з Україною ведучи публічні й приватні справи батька. Розумна й освічена людина, оточена ласкою й довірою короля й королеви Марії-Людвіки, молодий Мазепа виконує низьку важливих дипломатичних доручень польського уряду на Україні. В 1659 р. він був відісланий з королівським листом до гетьмана Івана Виговського, в 1660 р. – до гетьмана Юрія Хмельницького, а в 1663 р. – до гетьмана Павла Тетері, якому він привіз гетьманські клейноди. Прихильник Гадяцької угоди, Мазепа бере участь у дипломатичній підготовці походу Яна-Казиміра на Лівобережну Україну 1663-1664 рр. Перебування при королівському дворі було для Мазепи доброю школою й політичної діяльності, й двірської інтриги, дало досконале знання польського світу, й створило йому впливові зв’язки в польсько-литовських магнатських колах, які він зберіг до кінця життя.

В 1663 р. Мазепа повертається на Україні до батька, мабуть вже хворого, допомагати в маєткових та господарських справах, які вимагали тоді особливої уваги. Але він тримає зв'язок з польським урядом та королівським двором і в 1665 р. дістає звання чернігівського підчашого.

Є відомості, що деякі двірські інтриги й романтичні пригоди його особистого життя перервали кар’єру Мазепи. Але, на думку вчених, вірогідніше це сталося в зв’язку зі смертю королеви Марії-Людвіки (1667 р.) і зречення Яна-Казиміра (1668 р.).

Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був переломний момент у житті і діяльності майбутнього гетьмана, який з того часу цілковито віддає себе українській державній справі. Разом з тим, перехід до Дорошенка, який висунув широку програму відродження самостійної і соборної Української держави, неминуче й остаточно відриває Мазепу від польської політики.

Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов’язана з великою зміною в його особистому житті. Приблизно в 1668-1669 рр. він одружився в Корсуні з вдовою Ганною Фридрикевич. Майбутня гетьманова була донькою хмельничанина Семена Половця, білоцерківського полковника, згодом генерального обозного й генерального судді в гетьмана Петра Дорошенка. Її перший чоловік, шляхтич Самійло Фридрикевич, полковник польської служби, який перейшов на козацький бік, був також білоцерківським полковником і генеральним осавулом. Обидва були близькими товаришами Петра Дорошенка, і шлюб Мазепи з Ганною Фридрикевич відкривав йому безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина. Невідомо чи мала Ганна дітей від Мазепи, але якщо вони й були то померли в ранньому дитинстві.

У Дорошенка Мазепа був ротмістром надвірної корогви (командиром гетьманської гвардії), а згодом, близько 1674 р., виконує обов’язки генерального осаула. Він брав участь в 1672 р. у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі. Хоч Мазепа був новою й не зовсім своєю людиною в чигиринських керівних колах, на перешкоді стала його попередня діяльність, пов’язана з Польщею, але його роль в Чигирині була значно більша, ніж його офіційний службовий стан. Він не був генеральним писарем, відомість про це була спростована ще самим Дорошенком, але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії.

Основною віссю зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, і це дало можливість Мазепі отримати знання турецько-татарського світу, яке стало йому пізніше у нагоді. На початку 1673 р. Мазепа їздив послом до Криму. Весною 1674 р. Дорошенко посилає його до Переяслава для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем і московським головнокомандувачем князем Г. Ромадановським у справі об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Того ж року Дорошенко відправив Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт й кілька полонених козаків з лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, десь біля р. Інгулу, Мазепа попав до рук запорожців, які були б його вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу і врятував його.

Коли Самойлович дізнався про це, він зажадав у Сірка віддати Мазепу. Сірко спочатку відмовився, але під тиском московського уряду змушений був віддати Мазепу до Батурину в 1674 р.

Почалася нова й вирішальна доба в житті Мазепи. Хоч він потрапив на Лівобережжя проти своєї волі, але це було не випадково. Правобережна Україна на той період потерпала від руїни, і конала у побоїщах і згарищах, і новий осередок українського державно-національного життя зростав на Лівобережжі. У творенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу участь беруть визначні представники правобережної козацької старшини, які зневірилися в політиці Дорошенка, й масово перейшли за Дніпро в 1670-х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки і багато інших правобережних фамілій по волі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному життя Лівобережжя, куди вони принесли свій господарський та адміністративний досвід, прагнення до стабілізації громадського життя й зміцнення української державності, а разом з тим і прагнення до української соборності.

Серед них був і Мазепа, який незабаром висувається на одне з перших місць в українському уряді і в його відносинах з Москвою.

Мазепа відразу зорієнтувався в новій ситуації. Він здобув собі довір’я Самойловича, який зробив його гетьманським дворянином і доручив керувати вихованням гетьманичів. Це ставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою він згодом посвоячився.

Мазепі пощастило і у відносинах з Москвою, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив гарне враження на керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар’єри і здійснення власних політичних планів Мазепи був відкритий.

Як близька людина до гетьмана, Мазепа був в курсі усієї політики уряду Самойловича. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що намагався утримати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної України перекреслила цей план, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу на Слобідську Україну, куди переселилась значна частина населення Правобережжя. Саме Мазепі і своєму небожу Михайлу Самойловичу доручив Гетьман вести переговори з Москвою про цю справу, але московський уряд і тоді, і пізніше відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польської боротьби за українські землі, що закінчилась «вічним миром», підписаним у Москві в 1686 р., незважаючи на всі попередження гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому доручено було у січні 1686 р. передати московському уряду українське застереження і побажання. Але на долю України тоді мала вплив Москва. Це було ясним для Мазепи, який майже щороку їздив туди з різними урядовими і приватними дорученнями гетьмана. Ці подорожі й дипломатичні місії дали Мазепі дуже багато. Він не тільки мав безпосередні стосунки з московським урядом, але й зав’язував зв’язки в колах московських вельмож, зокрема на початку 1680-х років досить близько познайомився з князем Василем Голіциним, фаворитом царівни Софії Олексіївни й фактичним керівником цілої московської політики, одним з найбільш культурних людей тогочасної Московщини. Разом з тим, Мазепа проводить у Москві широкі торгівельні операції, на які потрібний був спеціальний дозвіл царського уряду. Все це давало майбутньому гетьманові досконале знання Московщини.

З часом Мазепа перетворився з небагатого гетьманського дворянина на впливового представника вищої старшини гетьманської України. В 1682 р. він став генеральним осаулом, а отже членом українського уряду і найближчим помічником гетьмана. Окрім частих дипломатичних місій до Москви, Мазепа бере участь в усіх важливих державно-політичних акціях і всіх важливих справах і подіях гетьманського двору і родини Самойловичів. Разом з політичними впливами на Україну і Москву росли й маєтки Мазепи як на Україні так і в суміжних повітах Росії.

Невдовзі зазнав краху Іван Самойлович, на якого В. Галіцин поклав відповідальність за невдалий похід проти Кримського ханства у травні-червні 1687 р. Самойлович був позбавлений гетьманства і заарештований разом із сином Яковом і деякими своїми прибічниками. Дещо днями пізніше був заарештований, у таборі на р. Сурі і Григорій Самойлович. Керувати справами українського уряду було доручено генеральному обозному Борковському. Негайно після арешту гетьмана Самойловича почалися великі розрухи у війську, як у головному таборі, так і у війську Григорія Самойловича.

Восени 1687 р. гетьман Самойлович з сином Яковом були перевезені до Орла, а потім до Нижнього Новгорода. В 1688 р. були заслані до Слободи Кукарки (Вятка), а пізніше – в Сибір. Родичі й прибічники Самойловича були позбавлені урядів. Величезне майно Самойловича було конфісковане московським урядом.

Є думка, що Мазепа мав відношення до ув’язнення Самойловича.

25 липня 1687 р. на Коломаку скликано військову раду. Поширивши в роки правління І. Самойловича вплив на козацьку старшину й маючи підтримку Москви, Мазепа забезпечив своє обрання гетьманом на козацькій раді.

Хоч головним кандидатом на гетьмана був Мазепа, але старшини, що скинули Самойловича, були й інші, досить впливові, кандидати, як генеральний обозний В. Борковський або колишній полтавський полковник Прокін Левенець. Перемогла кандидатура Мазепи і саме тому, що в той час вона була прийнятна і для старшини, і для царського уряду. Старшина, скидаючи Самойловича, за його самовладність, нічого не мала проти його зовнішньої політики. Старі прибічники П. Дорошенка, які відіграли активну роль в поваленні Самойловича – М. Вуякевич, Г. Гамалія, В. Кочубей, – висунули кандидатуру людини, яка своєю попередньою політичною діяльністю була відома як противник антитурецької коаліції, а отже могла б продовжувати в цьому питанні політику Самойловича. Царський уряд, зі свого боку, давно й добре знав Мазепу, який мав впливові зв’язки в московських урядових колах. Отже, на його кандидатурі зійшлись обидві сторони.

Того ж вечора старшина позбавила прибічників колишнього гетьмана генеральних і полковницьких урядів і розподілила їх між собою. Після цього військова рада могла лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні план виборів. Рада відбулася на великій низині біля козацького табору. Місце виборів було оточене тісним колом московського війська. Навколо козаків розставлено стрільців і рейтарів. На раді були присутні тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших рядах, вигукнула ім’я Мазепи, а коли дехто спробував назвати ім’я Борковського, їх вмить угамували. Іван Мазепа був обраний на гетьмана України.

Того ж дня Мазепа уклав із московським послом нову угоду, так звані Коломацькі статті. Загалом це було повторення Глухівських статей 1669-го р. з доповненнями, внесеними за гетьманства Самойловича. Козацький реєстр визначили в 30 тисяч , гетьман не міг змінювати полковників без відповідного царського указу, йму заборонялось підтримувати самостійні дипломатичні зв’язки з іншими державами, в головних містах України залишались царські гарнізони.

Підписані Мазепою при одержанні гетьманської булави зобов’язання ставили Лівобережну Україну в ще більшу залежність від Московського царства, але це не заважало йому виконувати далекосяжні плани об’єднання під своєю булавою всього ядра українських козацьких земель разом із Правобережжям і Запорожжям. Об’єднана Україна бачилася йому в межах держави Хмельницького, майже відновленої П. Дорошенком влітку 1668 р.

Найвища в козацькій державі посада відкрила найширші можливості для збагачення. Дрібний український шляхтич невдовзі став одним із найбільших феодалів-землевласників. У маєтностях, яких налічувалось понад 20 тисяч, розкиданих по різних місцевостях України, йому належало близько 100 тисяч селян, а в ряді повітів Росії і 20 тисяч кріпаків.

У відповідь на Кримський похід 1678 р. хан вчинив декілька набігів на українські зелі. Велика заслуга в їх відсічі належала гетьману Мазепі. Виставлені ним по Дніпру лівобережні полки не допустили орду на Лівобережжя взимку 1688 р., а кількатисячне військо під командуванням полковника Новицького розгромило авангардні загони татар і змусило їх відступити. Але врятувати слобідські землі від погрому не вдалося. У червні – жовтні татари кілька разів нападали на Охтирський, Харківський та Ізюмський полки, спалили чимало сіл і містечок, захопили багато ясиру. У вересні – жовтні 1688 р. полк Новицького і Переяславський полк зробили спробу взяти Очаків.

Одночасно готувався другий похід на Крим. Заготовлялися зброя, припаси, фураж, у гирлі р. Самари було збудовано Новобогородицьку фортецю. У квітні 1689 року 12 тисяч російських ратників і 50 тисяч українських козаків під командуванням Галіцина і Мазепи рушили у Кримський похід. На кизикерменській дорозі в Зеленій долині козаки і ратники витримали запекли бій з Ногайською ордою. Атаки татар були особливо навальними і відважними, але й захист був вмілим і мужнім. В решті татари відступили, й російсько-українська армія підійшла до перекопу. Тут на неї вже чекало 150 тисяч готових до активних дій татарських вершників. враховуючи чисельність ворога, відірваність армій від основних баз постачання, нестачу продовольства й фуражу, Галіцин 21 травня наказав відступати. Татари знову підпалили степ і дошкуляли відступаючим до ріки Самари.

Невдача двох Кримських походів стала однією з причин двірцевого перевороту в Москві. Молодий цар Петро Олексійович у серпні 1689 р. усунув з регентства сестру Софію – царівна потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Галіцина відсилають на Далеку Північ. Це могло мати сумнівні наслідки і для кар’єри протеже Галіцина Мазепи. Однак природній розум, дипломатичний хист, знанню людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута. Добившись аудієнції у царя щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру Першому, коштувала 2 тисячі карбованців), демонстрацією покори (стояв на колінах перед царем, доки його силою не підняли), оханням його попередніх паперонів («лютий ворог князь Голіцин») гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя.

Мазепа надав царю активну допомогу у грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття 1696 р. Азова – ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав досвідченому молодому монархові поради у польських справах, згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Цар не лишався у боргу: на Івана Степановича «сипалися» маєтки, тисячі залежних селян, коштовності, найвищі нагороди і титули.

Прихиливши Петра Першого до себе Мазепа розв’язав руки собі для боротьби за поширення влади на Правобережжі. Ці землі після Чигиринських походів турецько-татарських військ аж до Поросся лежали в руїнах. Водночас король Ян ІІІ Собеський, який продовжував війну з турками, вжив заходів для відновлення на повернутих Польщі землях козацьких полкових структур, здатних протистояти татарським набігам. Серед місцевих лідерів тут виділявся Семен Палій, який багато часу провів на Запорожжі. прославившись у боротьбі з татарами, він плекав надію звільнитися від польської влади, в чому розраховував на підтримку Московського царства. З цією метою він зблизився з Мазепою і через нього звернувся до Кремля з проханням прийняти його з правобережними козаками в російське підданство.

Московський уряд, перебуваючи в союзі з Річчю Посполитою проти турків, не хотів псувати з нею відносини. Поляки, довідавшись про намір Палія, схопили його, але він утік у Фастові, біля кордону царських і королівських володінь, підняв повстання проти Речі Посполитої.

Семенові Палію вдалося розбити шляхетське ополчення. У жовтні 1702 року він оволодів Бердичевом, потім Немировим і Булою Церквою, поширивши свою владу на все Правобережжя і Східне Поділля. Йому сприяло те, що в розпочатій в 1700 р. Північній війні, в якій проти пануючої на Балтиці Швеції, виступили Росія, Річ Посполита, Саксонія і Данія, польські війська, зосереджені на півночі, зазнали жорстоких поразок. Резиденцією С. Палія стала Біла Церка. Звідси він надсилав листи Петрові І та Мазепі з проханням про перехід у Російське підданство, однак цар через лівобережного гетьмана переконував Палія підкоритися полякам. На весні 1704 р. Мазепа за наказом Петра І виступив на Правобережжя. С. Палій, відгукнувшись на запрошення, прибув у табір гетьмана, де був затриманий і обвинувачений у зносинах із ворогом російського царя і польського короля – польськими прибічниками шведів на чолі з гетьманом Любамирським. Потім він був виданий російській стороні і після тортур відправлений на довічне заслання в Сибір.

В конфлікті між Палієм та Мазепою йшлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії, не лише про заздрість Мазепи до популярності фастівського полковника. Тут зіткнулись два полярних погляди на суспільно-політичний лад України; демократичний козацький С. Палія і аристократичний, панський І. Мазепи. Гетьман домігся свого, Петро І прислухався до його доносів. Цей конфлікт не збільшив любові народу до Мазепи. Іван Мазепа позбувся популярного в народі суперника і фактично став господарем усієї Правобережної України. Проти цього Петро І не заперечував. Війська його союзника, польського короля Августа ІІ, були розбиті ще в 1702 р., а Карл XII, зайнявши Краків і Варшаву, улітку 1704 р. посадив на престол Речі Посполитої свого ставленика Станіслава Лещинського. У такій ситуації, коли російські війська протистояли шведам у Прибалтиці та Білорусії, Петро був зацікавлений, щоб Україна на захід від Дніпра, формально не входячи до складу його царства (щоб уникнути конфлікту із союзними йому силами в Польщі), перебувала в руках довіреної людини, якою тоді був Мазепа.

Таким чином, улітку 1704 р. Мазепа об’єднав під своєю владою Лівобережну і Правобережну Україну, причому васалом Москви він був лише як гетьман першої, тоді як у ролі правителя другої був цілком самостійний. Гетьманська Україна фактично відновилося в тих кордонах, у яких вона існувала за Б. Хмельницького.

Як далекоглядний політик та адміністратор, гетьман уміло проводив соціальну лінію. Прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, виступав противником переходу козаків у селянський стан, намагався внести деякі зміни у систему оренд. Але ця політика не була внутрішнім переконанням милосердного й справедливого правителя. Він передбачав наслідки надмірного феодального визиску, що призводив до подальшого загострення соціальних суперечностей у суспільстві.

Разом з тим слід враховувати, що правління Мазепи – це час дальшого посилення всіх форм феодального визиску селян і козаків. Уперше після Визвольної війни він видав в 1701 р. універсал, що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза покріпачення. Крім того, гетьман ніколи не співчував заколотникам і злочинцям. За його наказом наймані полки жорстоко розправилися з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи і повстання.

Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана Мазепи була Річ Посполита. Невипадково гетьманський двір у Батурині дуже нагадував президентську резиденцію королів. Було запроваджено відповідний ритуал, з’явилися молоді посольські шляхтичі, яких називали гетьманськими дворянами. У роки правління Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані «бунчукові товариші». Люди оцінювались не за розумовими здібностями чи військовим талантом, а на належністю до оточення гетьмана, у небуття йшли демократичні козацькі традиції виборності старшин всіх рівнів і рангів. По суті в Україні зароджувалось дворянство – із спадковою владою, титулами, землями й залежними селянами.

Ця соціальна політика привела до того, що у вирішальні моменти широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи. В народній пам’яті ще свіжими були спомини про панування Польщі з її жорстоким соціальним та національно-релігійним визиском.

У ході успішних бойових дій 1705 і 1706 рр. проти польських прихильників Карла ХІІ Мазепа зміцнив свої позиції на Волині й Подолі, не здобуваючи підносити щедрі подарунки цареві. Якось він надіслав цареві тисячу коней, украй необхідних для продовження війни зі Швецією. Не скупився й цар: Мазепа одним із перших у російській державі був удостоєний ордена Андрія Первозданного. Гетьман незмінно користувався повною довірою царя і швидше за все, до 1708 р. не мав намірів відійти від нього. Однак в Україні проти Мазепи в ці роки його правління існувала опозиція. Гетьман виконував усі пов’язані з Північною війною вимоги Петра І, посилаючи козаків не тільки для ведення бойових дій у Прибалтиці, а й на всілякі господарські роботи, зокрема й на будівництво Петербурга, де російські прикажчики й урядники ставилися до них як до безправних селян.

Такі примусові акції, порушуючи стародавні вольності і права, обурювали український народ, тож коли 1707 р. козаки з Дону під проводом Кіндрата Булавіна повстали проти деспотії Петра, багато хто в Україні готовий був до них приєднатися. На бік дончаків переходили козацькі низи й селяни Слобідської України. Бунтівні настрої панували й на Запорожжі.

Багато хто з надією дивився на Мазепу, який мав змогу приєднатись до повстання. Однак, гетьман виявив до царя цілковиту лояльність і активно сприяв придушенню повстання навесні-влітку 1708 р. У народу він уже не міг асоціюватися з борцем за права й волю пригноблених – лише з типовим представником правлячої верхівки, що ніколи не викликала надто теплих почуттів у простих українців.

На цьому тлі помітно активізувалась опозиція козацької старшини, яку обурювали не тільки польські, панські звички й абсолютистські методи правління гетьмана, а й те, що посади та маєтки роздавалися наближеним Мазепи, тоді як не менш заслужені козацькі лідери виявлялись обділеними. Ще з часів гетьманства І. Брюховецького та Д. Многогрішного ганебною традицією стало влаштовувати особисті справи за допомогою доносів у Москву, й вороги Мазепи користувалися цим методом дуже охоче. Так, 1699 р. бунчужний товариш Данило Забіла, домовившись із боярином Борисом Шереметьєвим, написав царю про нібито таємні зносини гетьмана з кримським ханом. Петро не повірив і відіслав донощика в Батурин, де його після тортур генеральний суд присудив до страти, заміненої гетьманом на довічне ув’язнення. Серед скарг цареві траплялися і не безпідставні, що стосувалися сваволі і несправедливості гетьмана, однак Петро І не бажав дратувати Мазепу дріб’язковим втручанням у його стосунки з козацькою старшиною.

1705 р. гетьман у котре продемонстрував Петру відданість, приславши йому листа від шведського ставленика на польському престолі С. Лещинського, в якому той переконував Мазепу перейти на його бік, обіцяючи щедру винагороду. Після цього цар уже не вірив ніяким доносам на Мазепу.

Та 1707 р. гетьманові довелося пережити прикру історію, пов’язану як з інтимним боком його життя так і з політичною кар’єрою. В 1702 р. Мазепа овдовів. На його очах підростала юна красуня, дочка генерального судді Василя Кочубея, Мотря, хрещениця гетьмана. Мазепа скорив її серце і просив стати його дружиною, але батьки дівчини, посилаючись на церковну заборону шлюбу хрещеного з хрещеницею, відмовили. У родині Кочубеїв вибухну скандал, і дівчина втекла до Мазепи. Щоб не ганьбити кохану гетьман відіслав її до батька, де її життя стало нестерпним. Мотря таємно писала Мазепі про свої муки й особливо про знущання норовистої матері, а він відповідав їй, що нікого у світі не любив так, як її, але знаючи яке лихо вийшло б, якби залишив її у своєму домі, повернув її до батьків. Послання з гіркими докорами слав Мазепі В. Кочубей, у відповідь же гетьман докоряв, що той потурає жінчиним забаганкам і жорстоко поводиться з дочкою.

Розгніваний В. Кочубей, змовившись зі свояком, полтавським полковником Іваном Іскрою, вирішив помстися доносом царю. Петиція складалася з 33 пунктів, та за всієї докладності жоден з них не містив доказів невірності Мазепи Москві. З доносу випливало, що у ставці гетьмана точаться розмови про хід північної війни і зважуються шанси сторін на перемогу. При цьому особистий мотив послання був очевидним.

Петро І почав слідство проти самих донощиків. Іван Іскра під тортурами зізнався, що на цю справу його підбив В. Кочубей, а той, не стерпівши мук, сказав, що замислив усе, бажаючи помститися, й показав цареві низьку листів Мазепи до його дочки. Тоді цар, сам не обтяжений забобонами в амурних справах, звелів обох донощиків передати гетьману для страти за рішенням військового суду. мазепа дав можливість Кочубею та Іскрі втекти до Криму, але вони не захотіли, сподіваючись довести Петрові зраду гетьмана. І 14 липня 1708 року Кочубей та Іскра були привселюдно страчені у присутності Мазепи і його війська у військовому таборі під Білою Церквою.

Мазепа мав зв’язки з Станіславом Ліщинським. Допомагала в цих переговорах княгиня Дольська, особисто знайома з Карлом ХІІ, рідна тітка короля Станіслава Ліщинського, з якою покумився гетьман в Дубні. Він діяв не в інтересах Петра або Карла, а у своїх власних: хотів домогтися незалежності своїх земель. Але основну увагу гетьман скеровував не на Польщу, а на союз зі Швецією. Справа ускладнювалася тим, що Мазепа повинен був зберігати таємницю не лише від старшини, але також і від Польщі, яка не погодилася б на незалежність Української держави.

Відносини Мазепи зі шведами пожвавилися у 1706 р. Ймовірно, що тоді й була укладена між Швецією й Україною. За цією угодою Україна має бути вільною державою, Українським князівством, а Мазепа – довічним князем чи гетьманом. Після його смерті мають обрати заступника, король шведський повинен захищати Україну від ворогів. [ ]

В той же час Мазепа, затаюючи переговори з Карлом ХІІ, веде переговори з Станіславом Ліщинським про федерацію України з Польщею. Лещинський мав визнати Мазепу Чернігівським князем на правах васала Речі Посполитої. Мазепа старався забезпечити для України допомогу з боку Криму, Туреччини, Молдавії, Валахії, православних патріархів Сходу. Справу Мазепи гальмували і примушували до конспірації настрої старшини. Хоч незадоволення політикою Петра І було загальне, але в колах старшини зростало також незадоволення політикою Мазепи, його прагненням до абсолютизму. Такій політиці гетьмана протиставлялися тенденції старшини, яка прагнула участі в управлінні. Свої плани порвати з Москвою гетьман відкрив найвпливовішим із старшин. Крім Олешка, який був утаємничений ще раніше, були сповіщені Ломиковський, Гориенко, Апостол та Зеленський. І вони схвалили план Мазепи.

Щоб розвіяти можливу підозру Петра, Мазепа взяв активну участь у придушенні повстання донських козаків, яке підняв Булавін, хоч вони мусили б бути природними союзниками у боротьбі України проти Москви.

Стан був безвихідним: Україна була заповнена московськими військами, серед старшини не було єдності, серед селянства та козаків виникали заколоти, що їх викликали здирства воєвод, тяжка війна, реквізиції, будівельні та земельні праці.

Збіг обставин вирішив долю України. Карл ХІІ вирішив іти на Москву, щоб детронізувати Петра. Він мав величезну, як на ті часи, армію – понад 70 тісяч вояків. Крім того чекав на допомогу Польщі, Криму, Мазепи. Навздогін Карлові ХІІ з Риги йшов оснащений артилерією та великою кількістю боєприпасів корпус генерала Левенгаупта, але в бою під Лісною 28 вересня 1708 р. був перехоплений і розбитий московськими військами.

Намагаючись швидше скористатись плодами перемоги і ще до кінця 1708 р. розбити основні сили шведів, Петро І наказав Мазепі з українськими полками йти на з’єднання з росіянами до Стародуба. Однак той барився, посилаючись на свою хворобу та інші обставини. Він мусив прийняти остаточне рішення – з ким бути: з Петром чи з Карлом, а фінал війни знову ставав невизначеним. збереженні вірності Петру гарантувало перемогу Росії й утримання України в її складі, причому цар не приховував намірів ввести в ній нову, більш відповідну принципам централізованої держави, форму правління. Цього побоювалися й запорозькі козаки, зокрема близький до Мазепи К. Гордієнко. До того ж, будь-якої хвилини Петро міг дізнатися про таємну угоду між гетьманом і шведським королем. Перехід України на бік Швеції, здавалося б, схиляв шальки терезів у бік Карла, а отже, й самостійної України.

Царські війська наближалися, накази приєднатися до російської армії надходили один за одним. Тоді після нарад, що відбувались у глибокій таємниці, з найближчими людьми, серед яких особливо виділявся молодий обдарований Пилип Орлик. Іван Мазепа нарешті прийняв рішення. 24 жовтня 1708 р. з п’ятитисячним загоном і задіяними в його плані особами з кола козацької старшини він форсував Десну і відкрито пішов на з’єднання з Карлом, сподіваючись, що на його заклик вступити в союз зі шведами відгукнеться вся Україна. Офіційно перехід на бік Карла у відозві до народу мотивувався нестерпністю царського гніту й нищенням споконвічних вольностей і прав українського козацтва, що безперечно відповідало істині. Та Олександр Меншиков, який перебував із військом біля українських кордонів, вжив запобіжних заходів. Він перекрив переправи через Десну, щоб не дати услід за гетьманом перейти на бік Карла українським полкам, і 28 жовтня видав свою відозву до українського народу. Цей маніфест таврував Мазепу як зрадника, що зійшовся зі шведами, щоб закріпачити, українську землю під польське панування, а церкви та монастирі віддати в унію. І народ готовий був повірити московському маніфесту.

Вчинок Мазепи викликав подив і розгубленість не тільки простих людей, а й основної маси козацької старшини. Цього ніхто не очікував. Водночас О. Меншиков 2 листопада захопив гетьманську резиденцію Батурин, перебив там близько 20 тисяч осіб і заволодів запасами зброї та продовольства.

Через чотири дні в Глухові у присутності царських представників відбулася козацька рада за участі чотирьох полковників: стародубського – Скоропадського, чернігівського – Полуботка, переяславського – Томари й ніжинського – Жураховського. Мазепа був оголошений зрадником і зміщений. Замість нього гетьманом обрали Стародубського І. Скоропадського, котрий не вірячи в успіх Мазепиного починання, зберіг вірність Петрові.

12 листопада, за наказом царя, українське духівництво проголосило Іванові Мазепі анафему. Відлучення від церкви загрожувало всім, хто піде за ним і перейде на бік шведів. Невдовзі до Петра приєдналися ще два полковники, які раніше підтримували Мазепу: миргородський – Апостол і кампанівський – Галаган. Посмертно були реабілітовані Кочубей та Іскра, їхнім родинам повернули маєтки і дали нові привілеї. З Сибіру повернувся І. Палій.

Побачивши, що сили Карла невеликі й допомоги йому чекати нізвідки, тоді як до армії Петра прибуває поповнення, від Мазепи відступилися й ті, хто спочатку підтримував його: генеральний суддя Чуйкевич, генеральний осавул Максимович, лубенський полковник Зелений та інші. Простий народ зберігав лояльність до Петра, побоюючись у разі непокори звірячих розправ – як у Батурині та його околицях.

Тим часом бойові дії тривали. До кінця 1708 р. шведи, перейшовши Десну, зайняли район Прилуки-Радяч-Ромни; російські війська розташувались біля Сум, Богодухова й Охтирки, прикриваючи дорогу на Харків. У Києві також залишалися вірні Петру війська. З настанням весни, Карл підвів армію до Полтави, гарнізон якої чинив опір. К. Гордієнко привів на допомогу шведам частину запорожців, але в цей час російські війська разом із козаками Галагана атакували і знищили Січ.

Становище Карла і Мазепи ставало дедалі важчим. У 1709 році відбувся вирішальний бій під Полтавою, в ході якого особисто від Мазепи вже нічого не залежало. Разом із Карлом йому довелося тікати до Дніпра й, переправившись біля Перевалочної, шукати порятунку у володіннях Туреччини. На татарських возах вірні гетьману запорожці перевезли їх через степи до Південного Бугу, де втікачів наздогнав посланий услід загін генерала Волконського, але їм усе ж таки вдалось дістатись Очакова.

Петро вимагав від султана видачі втікачів, та його зусилля були марними. На відміну від Карла, що опинивсь в Туреччині ні з чим, Мазепа й тут мав в розпорядженні величезні як на той час суми. Шведському королю він незабаром позичив 240 тисяч талерів. По смерті при ньому знайшли ще 160 тисяч, а також багато срібного посуду й коштовностей.

Випробування останніх місяців підкосили літнього гетьмана. У ніч із 21 на 22 вересня 1709 р., а за іншими даними 28 серпня 1709 р., Мазепа помер у селі Варниці біля містечка Бендер на Дністрі. Відспівали його у присутності Карла ХІІ, потім тіло перевезли в Галац і поховали в древньому монастирі св. Юрія на березі Дунаю.