Спільне підприємництво

Зміст:

Вступ

1. Сутність спільного підприємництва, як форми

міжнародного співробітництва

2. Світовий досвід розвитку спільнoго підприємництва

3. Мотиви та фактори розвитку спільного підпримєництва

4. Розвиток спільного підприємництва в Україні, у контексті

світового руху капіталу

Висновки

Використана література

Вступ.

Для написання курсової роботи я обрав цю тему тому, що вважаю, що напрямок мого дослідження являється дуже цікавим і актуальним. На сьогоднішній день залучення міжнародних інвестицій та розвиток спільного підприємництва є обов’язковою умовою, яка передує не тільки внутрішньому зростанню економіки країни, а й сприяє виходу країни на світові ринки та інтеграції в світову економіку, що в свою чергу впливає не тільки на економічний, а й на соціальний та політичний стан в країні.

Метою курсової роботи є намір об’єктивно оцінити стан світового розвитку спільного підприємництва, фактори що на нього впливають, а також прослідкувати тенденції створення спільних підприємств в Україні, як однієї з форм спільного підприємництва, пов’язати теоретичні дослідження деяких науковців з практичними реаліями функціонування спільних підприємств.

Предметом дослідження є безпосередньо підприємство, як господарська одиниця. Об’єктом дослідження курсової роботи є міжнародна спільна підприємницька діяльність.

Курсова робота включає 4 основні розділи , в яких логічно викладені результати дослідження, тобто спочатку подається загальна характеристика сутності міжнародного підприємництва та його основні форми, наступний розділ висвітлює світовий досвід розвитку спільного підприємництва, 3 розділ курсової роботи характеризує основні мотиви та фактори, що впливають на створення спільних підприємств і заключний розділ дає аналіз стану спільних підприємств, а також висвітлює існуючі тенденції розвитку спільних підприємств в Україні.

Під час написання цієї роботи було використано матеріали періодичних видань, таких як Економіка України, Вісник Української академії банківської справи, Економіст та ін., було опрацьовано нормативні документи України, залучались статистичні матеріали, було використано праці таких вчених як: В.Є. Новицький, І.М. Школа, Мочерний С.В. та ін.

1. Сутність спільного підприємництва, як форми міжнародного співробітництва.

Спільне підприємництво – це діяльність, що базується на співробітництві між суб’єктами господарської діяльності данної країни та іноземними суб’єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів та ризиків від її здійснення [8, с. 465].

Загальною економічною основою розвитку спільного підприємництва насамперед є раціоналізація виробництва та обігу, глобалізація господарських процесів. Завдяки їм створюються необхідні економічні передумови, на грунті яких формуються соціально-економічні, організаційно-технічні та матеріально-речові елементи міжнародних структур, серед яких помітну роль починають відігравати спільні підприємства, інші форми спільної діяльності різних держав, підприємств, корпорацій, фірм. Транснаціоналізація та глобалізація втягують усі без винятку країни в систему всесвітнього поділу праці, поглиблюють процес їх взаємозалежності. Вони зумовлюють одночасний паралельний розвиток у просторі й часі різноманітних економічних форм: гомогенних і гетерогенних, тобто однорідних змішаних, перехідних, які відображають широке розмаїття світового економічного життя.

Економічна трансформація, що відбувається нині, пов’язана також із пошуком оптимальних форм реалізації власності у світогосподарській сфері, у створенні для цього відповідних економічних, організаційних і правових умов. Йдеться про інтенсивний розвиток змішаної, пайової, кооперативної та інших форм міждержавної власності, що становить основу поглиблення та диверсифікації світогосподарських контактів. Розмаїття форм власності відкриває шлях до створення сучасних міжнародних структур, здатних здійснити технічний і технологічний прорив, забезпечити якісні параметри продукції світового рівня, її конкурентоздатність на зовнішніх ринках. Зокрема спільні підприємства спроможні переростати в крупні транснаціональні корпорації регіонального і світового масштабу, що сприятиме істотному поглибленню міжнародному поділу і кооперації праці. Зрештою, можна говорити про становлення міжнародних форм виробництва у межах спільних підприємств шляхом об’єднання в єдиному виробничому процесі інтернаціональних за своїм характером факторів – робочої сили, засобів виробництва, інформаційних та інших ресурсів, які забезпечують процес відтворення.

Поняття «спільне підприємництво» тісно пов’язане, а інколи навіть тотожне такому поняттю, як кооперація, тим більше що ми говоримо про здійснення спільної підприємницької діяльності на міжнародному рівні. Оскільки в процесі міжнародної кооперації, заради досягнення поставленої мети свої зусилля об’єднують господарюючі суб’єкти різних країн, то таку діяльність можна назвати спільною підприємницькою діяльністю.

Змістовим наповненням міжнародної кооперації в сучасних умовах є спільне виготовлення складної, технологічної, наукомісткої продукції зі спеціалізацією (подетальною, повузловою) окремих суб’єктів виробничого процесу, як правило, на базі довгострокових договірних відносин, які передбачають безпосередні постійні виробничі та науково-технічні, конструкторсько-впроваджувальні зв’язки між партнерами.

Міжнародне кооперування набуває дедалі більшого значення, адже спеціалізація все далі відходить від колишньої монофункціональності у вигляді створення та наступної реалізації надлишків продукції залежно від внутрішніх національних потреб.

Натомість поширюється погоджений обмін між різнонаціональними підприємствами, який дуже часто набуває складних суб’єктивно-організаційних форм. Інакше кажучи, кооперування здійснюється не між незалежними господарськими агентами, а в межах інтернаціональних господарських структур, наприклад таких, якими є міжнародні за своєю будовою комерційні структури.

Суб’єкт господарювання, який зацікавлений у досягненні певних комерційних цілей, здійснює підприємницьку діяльність там і тоді, де і коли виникають для нього відповідні підстави, не беручи до уваги, чи то є сфера взаємодії одно-, чи різнонаціональних партнерів. Наприклад, передумовою виникнення таких форм і суб’єктів міжнародного господарювання, як ТНК, спільні підприємства, є перетворення світового господарства на єдину цілістність, а зміст їхньої діяльності полягає в поширенні сфери дії міжнародних економічних відносин від стадії обміну до безпосередньо виробничої стадії – першої у відтворювальному циклі. До речі, це закріплює зміну природи міжнародної економічної діяльності як “органічно похідної” від господарської діяльності національного рівня на “рівноправну”, так само первинну, якою раніше були тільки внутрішньодержавні виробничі процеси. [9, с. 416-417]

У Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки було визначено як одну з форм міжнародного співробітництва нарівні з торгівлею та іншою формою взаємодщії.

Цей закон дає і розгорнуте визначення міжнародної кооперації: міжнародна кооперація - взаємодія двох або більше суб’єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним. У процесі такої взаємодії здійснюється спільне розроблення або спільне виробництво, спільна реалізація готової продукції або інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції або спеціалізації на окремих технологічних стадіях науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.

Згідно з класифікацією СЕК ООН формами виробничої кооперації можна вважати:

- поставку комплетних підприємств та обладнання з наступною сплатою їх вартості продукцією, що має бути виготовлена на їх основі;

- надання ліцензій та виробничого досвіду і знань з наступною оплатою їхньої вартості поставками продукції, отриманої з їх використанням;

- підряд;

- спільне виробництво, включаючи науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР);

- організація спільних підприємств;

- запровадження спільних проектів [8, с. 364-365].

Спільне підприємництво не має критеріїв, згідно з яким воно може бути відокремленим у класифікаційному розумінні від тієї діяльності, яку позначають як міжнародне виробниче кооперування, тобто форми міжнародного виробничого кооперування та спільного підприємництва є спільні. Фактично така господарська діяльність є його найскладнішою, комплексною формою. Адже іманентними рисами цієї форми є спільна участь партнерів у формуванні капіталу, управлінні, розподілу прибутків та ризиків, спільне або спеціалізоване виконання відповідних видів робіт. А це об’єктивно передбачає найбільшу зацікавленість у виконанні взятих на себе зобов’язань, а також ефективній роботі партнера.

Слід акцентувати увагу на тому, що реалізація форм міжнародного бізнесу можлива двома шляхами:

1) без створення нового підприємства (юридичної особи) у рамках міжнародної торгівлі товарами та послугами (експорт, управління контрактом, ліцензування, підрядне виробництво). У цих випадках відносини між партнерами регулюються відповідними угодами та контрактами;

2) із створенням нового суб'єкта господарювання, і саме – спільного підприємства або зарубіжної філії (при 100% прямому інвестуванні). Тому суттєвою ознакою створення спільного підприємства є те, що у більшості випадків виникає новий суб'єкт міжнародного бізнесу.

Особливу увагу поміж форм спільного підприємництва потрібно звернути на таку форму, як спільне підприємство (СП), тому що СП мають переваги порівняно з іншими видами спільного підприємництва, оскільки забезпечують довготривалість угод, комплексність співробітництва, спільну відповідальність партнерів за ефективність діяльності підприємства, зменшують ризик, особливо політичний. Дуже часто СП — це єдина або найбільш заохочувана форма проникнення підприємницького капіталу в іншу країну.

Спільні підприємства – це такі господарські підприємницькі структури, які утворюються різнонаціональними засновниками та характеризуються наявністю спільного майна, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку й ризику.[7, с. 256]

У міжнародній практиці відомі чотири головні типи СП, які пов’язані з переміщенням інвестиційного капіталу ними є:

- акціонерне товариство (підприємство, капітал якого складається з внесків акціонерів; засновники такого товариства емітують акції);

- товариство з обмеженою відповідальністю (об’єднання осіб, які беруть участь у діяльності фірми, причому відповідальність кожного з учасників за зобов’язаннями цієї фірми обмежуються його внеском до статутного фонду підприємства в однаковій для всіх учасників пропорції до суми внеску);

- командитне товариство (різновид господарської організації у сфері виробництва та торгівлі, учасники якої поділяються на таких, що беруть на себе ризик щодо діяльності підприємства усім своїм майном та командитистів або вкладників, які відповідають за зобов’язаннями тільки внесеним ними капіталом та отримують відповідну частку прибутку.;

- холдинг (акціонерне товариство, яке володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних організацій з метою здійснення контролю над їхніми операціями).

Визначаючи спільне підприємство як інвестиційну форму міжнародного бізнесу, важливо ідентифікувати його у системі міжнародних інвестицій. Скористаємося для цього узагальненою нами класифікацією останніх за характеристиками інвестуючих суб'єктів, видами й формами інвестицій, характеристиками інвестиційних потоків (малюнок 1).

Оскільки СП мають корпоративну природу, то з погляду їх походження можна виділити такі організаційно-інституційні шляхи:

- купівля зарубіжним інвестором частки власності діючого підприємства, пакету його акцій;

- створення заінтересованими сторонами-засновниками нової підприємницької організації;

- виділення частини виробничих потужностей зі складу великого концерну, об’єднання, підприємства, а також кардинальна технологічна реконструкція і організаційно-структурна перебудо- ваних або інших господарських формувань з утворенням нової самостійної підприємницької одиниці за участі різнонаціональних капіталів.

У цьому контексті підкреслимо моменти, які мають принципове значення:

по-перше, спільне підприємство є різновидом прямого інвестування у випадках, коли дві або більше фірм мають право власності на пряміінвестиції в одну компанію, тобто об'єктивною основою розвитку спільних підприємств є прямі інвестиції;

по-друге, на розвиток спільних підприємств суттєво впливає секторіальний поділ прямого інвестування;

по-третє, у спільних підприємствах реалізуються державні та приватні, різні за величиною, терміном та джерелами, практично всі види інвестицій.

СП, як форма господарювання на базі міжнародного усуспільнення капіталів, пайового володіння різнонаціональних власників, постають ще одним проявом, а також інструментом взаємного проникнення, інтеграції національних відтворювальних комплексів, науково-технічних, соціально-культурних потенціалів. В умовах поглиблення інтернаціоналізації господарського життя СП є таким важливим чинником зближення макроекономічних структур, який сприяє утворенню єдиного господарського простору в регіональному і світовому масштабах.

Сфера діяльності СП дуже широка й охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, попередні інформаційно-консалтингові послуги), власне процес виробництва товарів, їх збут, а також післяпродажне обслуговування складних технічних виробів, співробітництво в галузі фінансів, страхування, транспорту, туризму та ін.

Спільне підприємство передбачає глибоку, в технологічному і в організаційному плані, міжнародну співпрацю комерційних структур. Така взаємодія поширюється на всі фази виробничого циклу “наука – техніка – виробництво – збут” та охоплює широкий набір інструментів маркетингу: від розроблення самої концепції господарсько-виробничої діяльності, окремих номенклатурних позицій товарів, що випускаються, до практичної реалізації продукції, продажу товарів (послуг) та післяпродажного обслуговування [8, с. 363].

Спільне підприємство є найдоречнішим прикладом розгляду форм спільного підприємництва, на нашу думку, оскільки саме ця форма є універсальною, тобто в процесі діяльності спільного підприємства можливе використання одночасно кількох форм спільного підприємництва, що надає переваги саме цьому виду міжнародної кооперації та привертає найбільший об’єм міжнародних інвестицій.

2. Світовий досвід розвитку спільньго підприємництва.

Взагалі процес розвитку спільного підприємництва включає в себе перш за все розвиток і підтримання на належному рівні інвестиційно привабливої ситуації в країні, оскільки спільне підприємництво являється одним із засобів залучення іноземного капіталу, найбільш поширеною формою спільного підприємництва являється спільне підприємство, світовий досвід свідчить, що в процесі роздержавлення і залучення іноземного капіталу саме спільне підприємство являється найбільш бажаною формою залучення іноземного капіталу, як для інвестора так і для країни, яка зацікавлена у роздержавленні.

. Так, Англія під час роздержавлення, мала достатньо інвесторів, спроможних викупити у держави підприємства, які саме на засадах створення спільного підприємства виявляли бажання брати участь у приватизації, що пояснюється високим ступенем ризику та відповідальності при володінні майном приватизованих компаній, особливо в інфраструктурі країни (телекомунікації, цивільна авіація, портове господарство, електро-, водо-, газопостачання, автобусне сполучення, нафто- і газозабезпечення тощо).

Для Франції перші кроки у здійсненні приватизації були спрямовані на залучення приватних інвесторів шляхом продажу їм дочірніх підприємств, а також створення спільних підприємств У 1988 році через фондовий ринок реалізовувалися три види цінних паперів: інвестиційні сертифікати (акції без права голосу); акції участі; облігації, які можна обміняти на акції. Це була негласна приватизація, яка забезпечила залучення капіталів приватних інвесторів у державні підприємства. Близько 60 % капіталу державних підприємств було сконцентровано у руках приватних інвесторів, з яких 30% у формі створення спільного підприємства.

Процеси приватизації в Канаді дуже швидко почали розгортатися після реалізації угоди про вільну торгівлю зі США, а згодом із Мексикою та програми ліквідації бюджетних дефіцитів. Уряд продав приватним інвесторам практично всі належні йому великі підприємства в обробній і нафтопереробній промисловості, у сфері повітряного, залізничного транспорту і зв'язку. В Канаді розвивалися різні форми партнерства держави з приватним сектором, були прийняті необхідні законодавчі акти, які сприяли залученню іноземних інвестицій.

В Італії у 90-ті роки ідея приватизації була покладена в основу економічної політики через занепад державного сектора економіки, який почався у 70-х роках. На додаток до цього підприємства, що контролювалися державою, стали об'єктом боротьби між різними політичними партіями, тому тут ситуація із залученням іноземних інвестицій була більш напруженою, ніж в інших європейських країнах.

Потрібно зауважити, що за останні 10-15 років засоби створення інвестиційних умов мають тенденцію змінюватися, від залучення інвестицій за допомогою надання певних пільгових умов конкретним підприємствам чи організаційним формам підприємств до створення цілих територій, на яких діють пільгові умови, таких як вільні економічні зони та технополіси, а також помітну роль у становленні та розвитку спільного підприємництва починають відігравати офшорні підприємства, які переважно створюються за участю різнонаціонального капіталу.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації гос­подарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила еко­номічної діяльності. [7, с. 249].

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валют­но-фінансові та інші відповідні умови діяльності як націо­нальних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Ме­тою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, по­ява нових робочих місць, освоєння та впровадження у ви­робництво прогресивних технологій, збільшення вироб­ництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього рин­ку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці на­раховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, ек­спортні, виробничі, зовнішньоекономічні тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу - транзитні, митні, екс­портні, банківські, туристичні та ін.

Так, у вільних торговельних зонах створюється пільго­вий експортно-імпортний режим для перевезення, оброб­ки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо.

У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світо­вого торгового обороту. Тільки.у США існує до 240 зон вільної торгівлі. Особливістю ВЕЗ у США є підвищення підприємцями ціни на товар за відсутності мит та інших оподаткувань. ВЕЗ створюються на різній за розміром те­риторії. В Китаї, наприклад, вони займають площу від 300 до 35 тис.км2, охоплюють цілі міста приморського поясу. В Бразилії ВЕЗ займає територію 3,6 млн км2.

ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і еко­номіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Для інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу силу, сировину, енергоносії та їн. Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Тєхнополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації)- спільного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер­жави в процесі виробництва з метою прискореного роз­витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до­сконалішого суспільства. [7, с. 250].

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, спільні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор­гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на­укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна­ченні технополіси є центрами новітньої технології. Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва

В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1)проведення досліджень у сфері науковомісткої тех­нології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу но­вовведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї кон­цепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій (зокрема, гібридних, наприклад, мехатроніки), укріплення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Для реалізації цих цілей Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії сформулювало такі ос­новні принципи вибору проектів технополісів, на які було оголошено конкурс: 1) площа технополісів повинна бути меншою 500 квадратних миль; 2) місце розташування має бути в межах 30 хвилин їзди від міста з населенням не мен­ше 150 тис. осіб. Ці принципи були закладені в Законі про технополіси, який прийняв японський парламент у 1983 р. На відміну від «Силіконової долини» у США, де підприємства електронної промисловості сконцентрува­лись внаслідок пільгових законів оподаткування, виконан­ня воєнних замовлень, технополіси в Японії повинні слу­жити засобом перерозподілу населення, доходів і передо­вих технологій на користь бідних районів.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво техно­полісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політи­ку прискореної амортизації (30% для устаткування протя­гом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриман­ням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкла­день у споруди та устаткування для спільних проектів на­уково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослід­ницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги при сплаті місцевих податків, які передбачають пільговий режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць. Японський банк розвитку надавав кредити під низькі відсотки на нову технологію, за економію електроенергії та контроль над забрудненням довкілля.

За допомогою профектур були створені некомерційні асоціації сприяння розвитку технологій та техноцентри, які проводять промислові обстеження, надають кредити під низькі відсотки. Крім того, в окремих технополісах для дослідників, які приїжджають, будують будинки бізнесу, надають допомогу венчурним підприємствам, ве­дуть пошук талановитих науковців. Для зв'язку техно­полісів з головними (материнськими) містами створюють інформаційні мережі, тобто загальнонаціональні мережі оптововолоконних кабелів і супутників зв'язку. Міністер­ство зовнішньої торгівлі та промисловості в деяких техно­полісах сприяє розвитку кабельного телебачення, застосу­ванню телетекстів, відеокасет, договірних мереж, супут-никового телебачення і проведенню відеоконференцій, доступ технополісів до банків даних, науково-технічної, комерційної інформації. Крім того, програма передбачає впровадження нової системи домашньої, діло­вої, дорожньої та медицинської інформації. З метою сприяння обміну інформацією (щодо маркетингу, наяв­ності робочих місць, партнерів для венчурних під­приємств тощо) І технологіями міністерство намагається об'єднати університети країни, дослідницькі лабораторії, банки, місцеві та іноземні фірми, маклерські контори та інші організації.

Японським варіантом «Силиконової долини» є техно-поліси в місті Нагаока. Основними галузями розвитку об­рано мехатроніку (нові гібридні технології), комерційні інформаційні послуги та агробізнес. На першому п'ятирічному етапі програми стимулювали розвиток авто­матизованого виробництва на основі ЕОМ І роботів, гнуч­ких виробничих систем, а також нових металів і сплавів, електронного сільськогосподарського устаткування і ме­дицинської електроніки. У сфері агробізнесу проводили роботи Із створення нових харчових продуктів і спиртних напоїв. З цією метою місцевих фермерів навчали нових методів ведення рослинництва. У сфері комерційної ін­формації створювали фірми, які надавали послуги архітектурні, інженерні, з програмування та ін. На другому етапі ці напрями діяльності набули повнішого розвитку. Крім того, створювали комунальні, природоохоронні та про­мислово-конструкторські фірми, підприємства з виготов­лення біохімічних добрив та ін. На третьому етапі заплановано розвиток таких нових науко-вомістких галузей, як біотехнологія, автоматизоване кон­струювання нових моделей одягу, галузей нових матеріалів (нових металів, композитних матеріалів).

До нових гібридних технологій (мехатроніки), які ви­готовлятимуться в даному технополісі, належать системне устаткування з використанням ЕОМ і оптичних волокон, супутникове радіотелебачення, засоби кабельного телеба­чення, програмне забезпечення за індивідуальними замов­леннями для домашніх систем безпеки, засоби автомати­зації управлінської діяльності та ін.

Розвиток технополісів має багато позитивних на­слідків. З метою реалізації поставлених цілей створюють­ся нові інститути і фонди для залучення і виховання та­лановитої молоді, спільним підприємствам надають креди­ти під низькі відсотки.

Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил люди­ни, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку техно­полісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторона­ми технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; ство­рення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіко­новій долині», властиві деякі негативні риси; висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисель­ності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кіль­кості некваліфікованих) та ін.

Всього у світі існує понад 300 технополісів, в тому числі у Франції — приблизно 50, в Німеччині — ЗО, Японії і США — по 20. В країнах СНД їх найдоцільніше створювати у межах вільних економічних зон. .

Важливою формою залучення міжнародних інвестицій є офшорні компанії.

Офшорний бізнес - бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. [7, с. 254].

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, ста­новить до 500 млрд дол. Можна виділити основні причини його виникнення й поширення. (Малюнок 2).

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен­ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при­бутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо­рацій нижчий) і розширити способи його законного зни­ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування.

Більшість країн з офшорними регіонами використову­ють при реєстрації юридичних осіб британське прецедентне право, згідно з яким корпорація вважається резидентною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання). Якщо корпорація не має джерел до­ходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку. Більше то­го, в переважній більшості офшорних регіонів застосову­ють системи пільгового оподаткування навіть для рези­дентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма краї­нами світу про усунення подвійного оподаткування.

В середині 90-х років у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпо­рацій. При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен короно­ваних осіб; для корпорацій з незначним статутним капіта­лом - назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операцій, та ін.

Для заснування офшорної компанії необхідно мати:

1) документ про статут підприємства (так званий «Ме­морандум про асоціацію», в якому відображають мету створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.);

2) засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємовідносини між її засновниками, управлінським персоналом і засновниками. [7, с. 255].

На підставі цих документів офшорній компанії вида­ють сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідо­цтво), яке надає їй право розпочати діяльність. В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників.

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо­рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни­ми кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку­вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол­дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи­ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес­тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс­портних та професіональних послуг (консультаційних, во­лодіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо­датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от­римують страхові, трастові компанії.

Вищенаведені форми розвитку спільного підприємництва є найбільш радикальним у сучасній світовій практиці, які потребують значних капіталовкладень та залучення, як внутрішніх так і зовнішніх джерел фінансування. Слід зауважити, що використовуються й інші способи стимулювання розвитку спільних підприємств, такі як:

- проведення активної державної політику щодо зменшення або уникнення інвестиційних ризиків;

- зниження податкового тиску на підприємства, особливо ті, які щорічно вкладають ресурси в інвестиційний розвиток, виходячи з градаційного рівня ресурсів і податків;

- зниження матеріало- та енергомісткості на одиницю продукції, підвищуючи її конкурентоспроможність через забезпечення якісних характеристик та ін.

Світовий досвід залучення інвестицій та створення СП свідчить про те, що поступово країни, які бажають залучити до своєї економіки інвестиції, готові покращувати інвестиційний клімат не тільки за рахунок зменшення податковго обкладання, а разом з тим і податкових надходжень, а й збільшується доля грошових ресурсів, які держава спроможна запропонувати у вигляді фінансової допомоги перспективним інвестиційним проектам, що говорить про те, що залучення інвестиційного капіталу є потужним фактором в процесі розвитку національної економіки, а іноді навіть і вирішальним, адже в сучасних процесах глобалізації світової економіки, поширення транснаціоналізації підприємств прослідковується тенденція до збільшення об’ємів міжнародних інвестиційних потоків, що пояснюється інтенсифікацією темпів росту світової економіки.

3. Мотиви та фактори розвитку спільного підприємництва.

Міжнародні спільні підприємства розвиваються у контексті поглиблення інтернаціоналізації, об'єктивних процесів усуспільнення капіталу, генезису форм та ме­тодів його концентрації й експорту, диверсифікації ви­робництва у динамічному конкурентному середовищі. На масштаби, динаміку та результативність СП впливає сукупність взаємопов'язаних факторів, серед яких до­цільно виділити:

· глобально-економічні - стан розвитку світової економіки, головних міжнародних факторних ринків, у тому числі ринку інвестицій; стабільність світової валютної системи; активність страхування міжнародних операцій;

· політико-, ресурсно- та загальноекономічні стосовно тієї чи іншої країни - стабільність політичного устрою та уряду, загроза стабільності іззовні, ступінь втручання уряду в економіку, його ставлення до іноземних інвестицій, дотримання міжнародних дво- та багатосторонніх угод; наявність природних ресурсів, демографічна ситуація, географічне положення; темпи економічного розвитку, рівень інфляції, конвертованість валюти, стан платіжного балансу, розвиненість національного ринку капіталів, система оподаткування тощо. [11, с. 85].

З урахуванням дії цих та інших факторів формується відповідна стратегічна орієнтація країн базування та прий­мання капіталу, яка, у свою чергу, впливає на мотивацію безпосередніх партнерів при створенні спільного підприємства (малюнок 3).

Для країн базування, традиційно головними серед яких є промислово розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором експортної орієнтації прямого підприємницького капіталу є стан балансу ввозу й вивозу інвестицій. У зв’язку з цим виділяють групи країн: 1) такі, що переважно експортують капітал (Японія): 2)такі, що зберігають приблизну рівновагу експорту та імпорту капіталу (ФРН, Франція); 3) нетто-імпортери (Ірландія, Португалія, Іспанія, Туреччина, США). В останні роки крупними експортерами капіталу, в тому числі у формі СП, стала також Південна Корея, Тайвань, Китай, країни Близького Сходу.

		Фактори

			Створення СП

Для країни приймання привабливістьпрямих інвестицій у формі спільних підприємств зумовлена такими факторами:

· імпорт прямих підприємницьких капіталів веде до збільшення виробничих потужностей та ресурсів, сприяє поширенню передової технології й управлінського дос­віду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;

· не тільки з'являються нові матеріальні та фінансові ресурси, але й мобілізуються і більш продуктивно вико­ристовуються національні ресурси;

· спільні підприємства сприяють розвиткові націо­нальної науково-дослідної бази;

· стимулюється конкуренція і пов'язані з цим позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщає як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

· підвищуються попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;

· збільшуються експортні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

· в умовах слабкого контролю використання держпозик ризик з місцевих переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.

Одночасно слід вказати на стримуючі фактори розвитку іноземної підприємницької діяльності:

· імпортовані через СП ресурси потребують окупності й отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковому контексті відтік ресурсів через репатріацію прибутку повинен перевищувати величину первинних вкладів, тому говорити про збільшення виробничого апарату за рахунок іноземних інвестицій доцільно тільки у розрахунку на їх стимулюючий вплив на економічний розвиток приймаючої країни у цілому;

· міжнародні спільні підприємства залучають ресурси у своїх цілях, які можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило, не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів. Нерідко має місце дискримінація національного сектора, яка посилюється правовими заходами макроекономічного стимулювання СП;

· СП як канали передавання технологій часто стають відносно закритими анклавами у національній економіці, слабо пов'язаними з іншою її частиною, на яку, проте, падають витрати по забезпеченню функціонування анклаву. При цьому сила ефекту анклавності обернено пропорційна рівню економічного розвитку приймаючої країни, що приймає капітал. Крім того, на практиці така країна (навіть промислово розвинута) майже не бере участі у створенні нової технології, а отримує її кінцевий продукт. Передача частини науково-дослідних робіт має місце переважно у низькотехнологічних галузях;

· будучи формою проникнення на зарубіжний ринок, СП можуть вступати в угоди з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше - монополією), коли "збивати ціни" не входить у їх завдання. СП також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові нагромадження у місцевій та іноземній валюті;

· суттєві експортні надходження найбільш реальні у сировинних галузях в той час, коли у обробній промисловості іноземні інвестиції мають переважно імпорто-заміщуючий характер;

· нерегульований розвиток СП може посилити соціальне розшарування, маргіналізацію значної частини країн, що приймають капітал, та маси споживачів.

Для країн, що розвиваються, та країн перехідної еко­номіки залучення іноземних інвестицій розглядається як один із факторів ринкової трансформації у контексті їх інтеграції у сучасну світогосподарську систему.

Слід мати на увазі, що цільова орієнтація спільного підприємства вибирається під впливом як мінімум трьох наступних факторів - розпоряджень, що містяться в нормативних документах, чужого досвіду та своїх на­станов.

Так для учасників СП - експортера капіталу для створення такої господарської організації типовими є такі мотиви:

· освоєння нових ринків збуту і, відповідно, збільшення прибутку через зростання продажу новим покупцям;

· краще забезпечення надійного і довгострокового доступу до джерел сировини й енергоносіїв;

· розширення діючих виробничих потужностей;

· зниження собівартості виробництва і поліпшення його конкурентних параметрів завдяки можливості використання дешевших факторів виробництва, зокрема робочої сили;

· економія часу та витрат завдяки можливості купити вже існуючі та діючі потужності;

· забезпечення можливості господарського маневрування, використання нових важелів поліпшення позиції на ринку;

· використааня збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок;

· загальне поліпшення умов ринкової роботи й більш повне і ефективне використання ряду інших маркетингових чинників.

Для сторони, що імпортує капітал через створення СП, важливими є такі мотиви:

· отримання валютних ресурсів;

· підвищення ефективності господарювання внаслідок кращого забезпечення наявних, відносно надлишкових факторів виробництва, капіталом та технологіями;

· доступ до більш прогресивних методів менеджменту та маркетингу;

· забезпечення доступу на зовнішні ринки (щоправда, така можливість є інколи обмеженою і переоцінювати її не варто, адже капітал експортується профільною фірмою не для того, щоб поступатися своєю часткою на ринку).

Спільними мотивами участі в СП і для інвесторів, і для реціпієнтів капіталу є такі:

· скорочення обсягів капітальних витрат і ризиків під час створення спільних виробничих потужностей;

· економія на масштабах та підвищення завдяки цьому ефективності виробництва, зниження собівартості продукції;

· диверсифікація виробництва, вступ у нову сферу виробничо-комерційної діяльності;

· зниження ризиків у господарській діяльності через політико- правову, кон’юнктурну нестабільність;

· уникнення паралелізму в процесі технологічного пошуку, взаємне та спільне використання розробок партнерів; [8, с. 471].

Зазначимо, що цими переліками мотивація партнерів щодо створення СП не вичерпується. Додатковими мотивами можуть бути численні міркування щодо престижу, пропагандиського ефекту, а також особистого характеру. Дедалі більшого значення набувають екологічні міркування, причому в таких випадках може бути особливо високою стимулююча роль держав, навіть фінансова підтримка з їх боку.

Під час створення СП має бути забезпечене не тільки “горизонтальне” стикування інтересів суб’єктів господарювання, а й стикування “діагональне” – інтересів приватних інвесторів та держави, яка їх приймає. Для останньої мотивами створення СП на власній території є збільшення маси інвестицій, поліпшення ринкового середовища, наприклад – завдяки перенесенню досвіду господарювання провідних індустріальних держав на національний грунт, залучення технологій.

Щоправда, в останньому випадку потрібно зробити застереження: сподівання щодо того, що спільні підприємства здатні піднести технологічний рівень країни-реціпієнта є примарними. Адже згідно з самою логікою, за якою будується цикл життя технологій, конструкторсько-інженерних ідей, спочатку вони “працюють” на національний ринок країни-лідера у сфері технологій. Далі вони “виходять” на міжнародну орбіту як предмет товарного обміну і своєрідний символ, який уособлює авангардну роль технологічних метрополій у світовій торгівлі та забезпечує для них валютні надходження. Пізніше, коли технології потрапляють за кордон, “першими в черзі” на їх отримання стають господарські структури з повним володінням – метрополії, а надалі – з частковим володінням та відповідним контролем (ідеться про філії, асоційні компанії). І, як правило, лише на одному з наступних етапів до них можуть залучитись інші країни, тобто на етапі, коли створено нові лідируючі проекти та ноу-хау. Цей період відповідає тому моменту в житті технологій, коли вони стають внеском технологічного лідера у СП.

Отже, об’єктивному мотиву технічного розриву між економіками країн – тих, які надають, і тих, які приймають ті або інші прикладні розробки, їх матеріальні носії, - відповідає порівняно обмежений інструментарій практичної реалізації цілей.

Взагалі можна констатувати, що часто в основу створення СП закладається ідея вибухового ефекту, якої можна досягти внаслідок поєднання різноманітних переваг, чинників виробництва. Можна привести декілька типових прикладів поєднання виробничих потенціалів учасників спільних підприємств (малюнок 4).

Неважко помітити, що перелічені позиції функціонально протистоять одна одній, але є компліментарними з погляду інтернаціональних господарських взаємозв’язків. Інакше кажучи, потенційні елементи інтернаціональної спільно-виробничої діяльності дуже часто характеризуються, так би мовити, відносини багатих і бідних”, тих суб’єктів підприємництва, що володіють сучасними технологіями, і тих, що такими не володіють. Однак, не треба вважати, що подібними соціально-технологічними мотивами вичерпується весь спектр причин створення СП та використовуваних методів регулювання цього процесу.

Для розуміння сучасної мотивації, а також тенденцій створення СП, слід враховувати те, що в останні роки дедалі більшого поширення набувають СП, які створюють ТНК, що конкурують між собою на світових ринках. Наприклад, біля третини відділень та споріднених структур американських компаній у Західній Європі мають статус СП. Такі ТНК володіють широким набором майново-капітальним і технологічних умов, виробничими потужностями для здійснення найрізноманітніших видів господарської діяльності.

Передусім мотиви створення СП у подібних випадках пов’язані з прагненням стабілізувати сферу збуту своєї продукції, хоча, безумовно, в подібних випадках присутні і міркування, які більш пов’язані з виробничо-технологічними аспектами господарювання, а також економії на витратах. Адже навіть для великої корпорації витрати на капіталомісткі наукові дослідження можуть виявлятися досить відчутними. І в багатьох випадках СП покликані розділити як самі витрати, так і ризики у процесі перенесення теоретично-конструкторських ідей та розробок у сферу виробництва.

Таким чином тенденція створення СП в певній країні є індикатором економічного, правового та соціального розвитку національної економіки, а також показником інтеграції країни у світове господарство, оскільки на створення СП впливають, як внутрішні так і зовнішні фактори, до яких найбільш чутливе спільне підприємництво, як форма міжнародного переміщення інвестиційного капіталу. В процесі розрахунку інвестиційної привабливості країни враховується не тільки внутрішній інвестиційний клімат, а й позиція держави на світовій арені.

4. Розвиток спільного підприємництва в Україні, у контексті світового руху капіталу.

У даний час, як показала практика, жодна держава у світі не може успішно розвиватися без інтеграції у світову економіку. Причому зовнішньоекономічні зв'язки є важливим екзогенним чинником, що значно впливає на динаміку й усталеність розвитку національної економіки, формування її структури, ефективність функціонування.

За таких умов об'єктивні інтеграційні процеси обумовлюють розвиток різноманітних видів і форм спільного підприємництва. Серед них особливої уваги за­слуговує спільне підприємство (СП). За масштабами, динамікою та ефективністю впливу на структури сві­тової та національної економік у міжнародній еконо­мічній практиці ця форма організації бізнесу домінує.

Залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України - одна з актуальніших проблем економічного розвитку. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є створення спільних підприємств. Це дає можливість не тільки залучати прямі іноземні інвестиції, впроваджувати новітні технології, а й ви­йти на міжнародні ринки.

Перш ніж розглянути процес створення спільних підприємств в Україні в контексті руху світового капіталу, розглянемо загальне становище створення спільних підприємств та надходження іноземних інвестицій в Україну.

Система регулювання діяльності СП формується на законодавчому полі України як через загальні за­конодавчі нормативні акти (закони "Про оподат­кування прибутку підприємств", "Про зовнішньоеко­номічну діяльність", "Про валютне регулювання"), так і через спеціальні законодавчі акти стосовно іно­земних інвестицій. Зазначимо, що з 1992 р. діяв Закон України "Про іноземні інвестиції"", з 1993 р. - Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування, а з 1996 р. - Закон України "Про режим іноземного інвестування", з 2000 р. - Закон України "Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності", з 2002 р. -Закон України "Про внесення змін до деяких законів України з метою усунення випадків ухилення окре­мих підприємств, створених за участю іноземних ін­весторів, від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)".

Спільні підприємства на території України ство­рюються шляхом утворення спільного статутного фонду за участю капіталу однієї або кількох зарубіж­них країн. Розмір капіталу кожної сторони, форми внеску в нього та їх оцінка погоджуються між парт­нерами по СП у процесі підготовки до його створен­ня. Як правило, контрольний пакет капіталу має на­лежати українській стороні.

Згідно із Законом України "Про зовнішньоеконо­мічну діяльність" від 16.04.91 спільне підприємство - це підприємство (організація) будь-якої організацій­но-правової форми, створене відповідно до законо­давства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10%.[5].

Перші СП, як відомо, з'явилися ще у 80-х роках, коли з роками "перебудови" настали часи економічної лібералізації. Біля витоків створення тих чи інших підприємств були люди, капітали і фінансові технології, пов'язані з владними структурами. Іноземними партнерами, як правило, виступали бізнесмени, що вже мали тісні ділові контакти з представниками із СРСР, які знали особливості діяльності в радянському економічному просторі.

Після розпаду СРСР і економічного союзу Східної Європи частка СП у загальній кількості підприємств спочатку зменшилась, а після прийняття Закону України "Про інвестиційну діяльність" у 1992 р., збі­льшилась. Справа в тому, що закон передбачав значні пільги в оподаткуванні СП, завдяки чому їх кількість досягла 4-5 тис. за перші роки незалежності України.

Найпотужніші спільні підприємства створено у паливній промисловості, де випускається найбільше продукції із розрахунку на одного штатного праців­ника.

Саме через спільні підприємства "ЛУКОЙЛ", Тю­менська нафтова компанія і "Татнафта" (які володі­ють, відповідно, Одеським, Лисичанським і Кременчуцьким НПЗ) зараз продають свої нафтопродукти в Україні.

На початку 90-х років транснаціональні тютюно­ві компанії створили спільні підприємства із шість­ма з одинадцяти тютюнових фабрик, шо працювали в Україні. У 1994 р. спільні підприємства зробили 79 % загального обсягу виробництва в Україні. У 2000-2001 рр. частка спільних підприємств у виро­бництві збільшилася до 95%.

У формі СП також створено українсько-корейське підприємство "АвтоЗАЗ-DАЕWОО".

Загалом, протягом 2002 р. левова частка СП дія­ли в обробній промисловості (машинобудуванні та металообробці), у деревообробній і целюлозно-паперовій галузях. Іно­земні інвестори найбільше зацікавлені в розвитку СП у сфері торгівлі та громадського харчування. Найменше іноземних коштів витрачається на розвиток сільського господарства, а також таких га­лузей економіки України, як транспорт, жит­лово-комунальне господарство, наука та наукове об­слуговування. (Графік1).

Хоча порівняно з іншими галузями економіки у зв'язок вкладаються не такі значні кошти, проте ця галузь (поряд із наукою) є однією з найперспективніших. Необхідно відзначити, що Укртелеком є співзасновником низки спільних підприємств: Інфоком, Утел, Український мобільний зв'язок, Елсаком-Україна, Телесистеми України, Телекомінвест, які функціонують на телекомунікаційному ринку Украї­ни і успішно надають послуги Інтернету, міжнарод­ного телефонного і стільникового зв'язку.

У сфері науки і наукового обслуговування 30 % підприємств виробляють продукцію, яка у своїй ос­нові містить новітні технологічні ідеї та розробки. Прикладом може бути діяльність спільних підпри­ємств Національної академії наук України. На базі її науково-дослідних організацій засновано 30 спільних з іноземними фірмами підприємств. СП створені на базі Інституту проблем матеріалознавства, Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона, Інституту імпу­льсних процесів і технологій НАН України, Фізико-хімічного інституту НАН України, Інституту молеку­лярної біології і генетики, Інституту проблем міцнос­ті, Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України, Спеціального конструкторського бюро ма­тематичних машин і систем.

Від самого початку діяльність усіх підприємств, створених за участю академічних інститутів, мала одну особливість. На відміну від більшості інших спільних підприємств в Україні, які спрямовують свої зусилля на виробництво товарів широкого вжитку та на виконання транспортних, будівельних, торговель­них, туристичних, побутових, поліграфічних послуг, вони мали на меті створення і реалізацію нових тех­нологій, матеріалів, програмних продуктів, приладів, устаткування, методик тощо, тобто продукції науко­вого та науково-технічного характеру.

Протягом останніх років відбулася структуризація основних напрямів діяльності СП за участю установ НАН України. Науково-технічною діяльністю і роз­робкою технологій та проектно-конструкторської до­кументації займаються 24 СП (65 %), а виробництвом готової продукції - 13 (35 %). Причому деякі підпри­ємства одночасно працюють в обох напрямах, які у науково-дослідних установах та на їх виробничих базах тісно пов'язані між собою.

Поряд з цим, необхідно відзначити, що багато СП, користуючись пільгами в оподаткуванні, створюва­лися лише з метою ухилення від податків. Ці пільги було затверджено у 1992 р. і доповнено у 1993 р., причому закон гарантував їхнє збереження протягом 10 років. Іноземні інвестори отримували переваги при ліцензуванні та сертифікації, а також отримували право на відшкодування ПДВ з товарів, що ввозяться для власних потреб. Особливо значні кошти держава втратила від діяльності підприємств пов'язаних з реалізацією горілчаних, тютюнових та паливно-мастильних матеріалів, видобутком корисних копа­лин. Наприклад, із 17 підприємств недержавної фор­ми власності (СП), які отримали право вести розвіду­вання й видобуток вуглеводню в Україні, сьогодні працюють тільки 11. Усі ці СП не виконують у пов­ному обсязі програм початкового періоду, передбаче­них ліцензійними угодами. Експерти стверджують, що бюджет щорічно втрачав від діяльності таких під­приємств від 1 до 5 млрд. грн. Щоб змінити цю тен­денцію, влада прийняла у 1996 р. Закон України "Про режим іноземного інвестування", згідно з яким СП стали оподатковуватися на тих самих умовах, що й інші суб'єкти господарської діяльності.

СП відіграють відповідну роль у со­ціально-економічному розвиткові дер­жави. Проте однією з важливих умов реа­лізації завдань економічного та соціального аспектів її розвитку є істотне збільшення обсягів пря­мих іноземних інвестицій.

Не дивлячись на тенеденцію пожвавлення надходження міжнародного капіталу в Україну, потрібно відзначити, що ці показники порівняно більшістю країн регіону є низькими,не говорячи про рівень отримання інвестицій високорозвинутими країнами. Розглянемо деякі аспекти переміщення міжнародних капіталів у вигляді створення підприємсив за участю іноземного капіталу в Україні.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2003 р. становив 5339 млн. дол. США (Графік 2).

Тільки у І півріччі 2003 р. прямі іноземні інвестиції в економіку України збільшилися на 4,7%, а приріст іноземного капіталу склав 252,8 млн. дол. Загальний обсяг прямих іноземних інвести­цій на 01.04.2003 р. становив 5604,6 млн. дол. У той же час, за експертними оцінками, вітчизняна еко­номіка потребує щорічно 40 млрд. дол. США іноземних інвестицій. [12, с. 40].

Функціонування СП та підприємств із 100%-ми іноземними інвестиціями є одним із способів стимулювання інве­стиційної активності, який надає можли­вість залучення додаткових вкладень, у тому числі у розвиток економіки і в пер­шу чергу — її виробничої сфери. В Украї­ну інвестиції надійшли із 114 країн світу і вкладені у 8690 підприємств. Практично всі інвестиційні внески надійшли до СП та підприємств з 100%-ми іноземними ін­вестиціями. Основними формами залу­чення капіталу були грошові внески та - у вигляді рухомого та нерухомого майна. Більшу частину інвестицій вкладено в економіку України нерезидентами, млн.дол.: США 982,4, Кіпру 541,6, Сполученого Королівства Британії 533,3, Нідерландів 401,1, Російської Федерації 334,8, Віргінських островів (Британія) 359,3, Німеччини 414,2, Швейцарії 283,5, Австрії 226,1. На ці країни у 2002р. припадало 72,8% загальних інвести­цій, вкладених в економіку України (Графік 3)

Слід зазначити, що більше половини обсягу інвестицій (понад З млн дол. США) отримали промислові підприємства.

Серед регіонів провідні місця за об­сягами інвестицій продовжують утриму­вати, млн дол. СІНА: Київ 1627,6, Київська область 416,6, Донецька 368,1, Запорізька 314,3, Дніпропетровська 305,7, Одеська 263,2, Львівська 197,8, Харківська 161,7 та Автономна Республіка Крим 183,8. На них припадає 80,9% прямих іноземних інвестицій. [21]

Водночас, незважаючи на високі темпи росту інвестиційних надходжень, кількість СП за останні п'ять років змен­шилася більш як на третину. Скоротилася чисельність підприємств з 100%-ми іно­земними інвестиціями (таблиця 1).

Зменшення кількості СП та підпри­ємств з 100%-ми іноземними інвестиція­ми пояснюється кількома причинами:

• важливі зміни, що відбулися у нормативно-законодавчій базі, зокрема скасування пільг, які раніше (до 1997 р.) надавалися за реєстрації СП; зараз податки з СП стягуються на загальних засадах;

• високий ступінь зносу основних вироб­ничих фондів, який на початок 2001 р. становив у цілому майже 50%, у тому числі у промисловості 48,8, сільському господарстві 48,3, на транспорті 50% ступінь зносу невиробничих основних фондів сягав, %: у житловому господар­стві 29,4, у комунальному господарстві і побутовому обслуговуванні 46,6, у сфері охорони здоров'я 37,8. І це тоді, коли (у 1994-1996 рр.) максимальний коефіцієнт введення основних фондів дорівнював 1,77, а коефіцієнт вибуття (ліквідності) — 2,1. У 1997-2000 рр. це співвідношення змінилося відповідно на 2,32 та 0,71; це означає, що інвестиції залучають переважно до нових об'єктів, що зумовлює подовження середнього терміну служби основних фондів;

• страхування ризиків та своєчасних платежів у більшості економічно роз­винених країн сягає 90-95%; в Україні на сьогодні застраховано лише 10% ри­зиків; частка українського сектору страхового ринку в загальноєвропейсь­кому обсязі страхових послуг складає лише 0,05%. Незважаючи на номіналь­не зростання обсягів страхового ринку, забезпечується перерозподіл лише близько 2% від обсягу ВВП (аналогіч­ний показник для розвинених країн становить від восьми до 12%), що з одного боку вказує на потенційні можли­вості подальшого розвитку, а з іншого - на те, що страховий ринок сьогодні не акумулює достатньо вагомого обсягу інвестиційних ресурсів.

Проблемою страхового ринку Ук­раїни залишається також зниження рівня страхових сплат відносно надходжень платежів у цілому: 2000 р. — 19,01 проти 31% за 1999 р., 2001 р. — 14, І квартал 2002 р. — 12,5%. Таке зниження рівня сплат підриває довіру до страхової галузі України і в кінцевому підсумку може призвести до суттєвого зменшення стра­хових внесків, а відповідно й обсягів іно­земного інвестування [7].

Аналіз структури внутрішніх інве­стицій вказує на практичну вичерпаність стимулюючих факторів їх нарощення. Так, основним джерелом інвестицій, як і раніше, залишаються власні кошти підпри­ємств і організацій: їх частка у загальному обсязі в першому кварталі поточного ро­ку становила 64,8%. З урахуванням важко­го стану підприємств та нерівномірності податкового навантаження через подат­кові пільги знижується ефективність цієї складової інвестицій в основний капітал у процесі оновлення основних фондів та впровадження енергозберігаючих кон­курентоспроможних технологій.

Таким чином, для активізації залу­чення іноземних інвестицій необхідно застосовувати додаткові макроекономічні та адміністративні стимули й механізми, які б відповідали довгостроковим націо­нальним інтересам України і не суперечи­ли пріоритетності національного капіта­лу. Водночас потрібно враховувати фак­тор надзвичайно високої і жорсткої кон­куренції на світовому ринкові капіталів.

У цьому зв'язку з метою реалізації основних завдань інвестиційної стратегії держави прийнято ряд урядових рішень. Так, на виконання Указу Президента Ук­раїни від 22 лютого 2001 р. № 108 про додаткові заходи щодо збільшень інвести­цій в економіку України і від 12 липня 2001 р. №512 про заходи щодо поліп­шення інвестиційного клімату в Україні Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1801 було затвер­джено Програму розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010рр. Розпоряд­женням Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2002 р. № 440 схвалено план за­ходів виконання цієї програми, де чільне місце посідають проблеми спільних підпри­ємств та підприємств із 100%-ми інозем­ними інвестиціями, а також звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України згідно з міжнародними договорами України про уникнення подвійного оподаткування.

Законом України "Про податок на додану вартість" та іншими законодавчи­ми актами станом на 01.04.2002 р. було передбачено 129 видів пільг зі сплати ПДВ, які було надано і СП та підприєм­ствам з 100%-ми іноземними інвестиція­ми. Можна зазначити, що спостерігаєть­ся тенденція до постійного їх збільшен­ня. Проте треба сказати, що відповідні пільги негативно впливають на стан ви­конання державного бюджету.

У 2001 р. пільгами користувалися 14% зареєстрованих платників, відповід­но сума податку, несплаченого через от­римання пільг, склала 41,8 млрд. грн., з них прямі втрати бюджету — 21,6 млрд. грн.

Протягом І кварталу 2002 р. було надано 55,1 тис. пільг зі сплати ПДВ на за­гальну суму 10,7 млрд. грн., внаслідок чо­го сума прямих втрат бюджету склала 6544 млн. грн., що у 4,5 разу перевищує надходження сплат податків за даний пері­од. У 2002 р. збільшення суми наданих пільг за відповідний період склало 21%.[11, с. 85].

Залученню іноземних інвестицій та розвиткові СП і підприємств з 100%-ми іноземними інвестиціями сприятиме повна взаємопов'язаність економічної динаміки і прогресу у відносинах з між­народними фінансовими організаціями, що позитивно вплинули на оцінку України з боку міжнародного рейтингового агент­ства Моодуз, яке у листопаді 2001 р. пі­двищило рейтинг зобов'язань України з СааЗ до Сааі, а у січні 2002 р. - до В2-ВЗ.

Як вже було вище сказано ,об’єм надходження іноземних інвестицій є недостатнім, якщо провести паралелі з іншими країнами, сусідами України, то можна сказати, що Україна в цьому відношенні відстає від них, наприклад об’єм залучення інвестицій Польщею можна визначити за 2003 рік приблизно таким, який був вкладений в економіку України за 1991-2002 роки, Румунія отримала в 2003 р. приблизно вдвічі більшу суму інвестицій, Росія поступово збільшує сумарні потоки, як отриманих інвестицій так і ті, що інвестує в інші країни (Україна, Німеччина, США, Канада), що свідчить про те, що ці країни змогла створити набагато привабливіші умови для інвестування, ніж Україна, в той же час іноземні аналітики стверджують, що Україна має великий потенціал, який може бути реалізований при створенні нових умов для залучення іноземного капіталу та посісти гідне місце в списку країн реціпієнтів міжнародних інвестицій.

Висновки.

Спільне підприємництво – це діяльність, що базується на співробітництві між суб’єктами господарської діяльності данної країни та іноземними суб’єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів та ризиків від її здійснення.

Загальною економічною основою розвитку спільного підприємництва є раціоналізація виробництва та обігу, глобалізація господарських процесів. Завдяки їм створюються необхідні економічні передумови, на грунті яких формуються соціально-економічні, організаційно-технічні та матеріально-речові елементи міжнародних структур, серед яких помітну роль починають відігравати спільні підприємства, інші форми спільної діяльності різних держав, підприємств, корпорацій, фірм. Транснаціоналізація та глобалізація втягують усі без винятку країни в систему всесвітнього поділу праці, поглиблюють процес їх взаємозалежності, на цьому підгрунті відбувається розвиток різноманітних форм власності, стимулює створення різноманітних міжнародних виробничих форм, які спроможні здійснити технологічний й технічний прорив, забезпечити якісні параметри продукції світового рівня.

Поняття спільне підприємство можна ототожнювати за таким поняттям, як кооперація виробництва, особливо, якщо йде мова про міжнародні спільні підприємства. Міжнародна кооперація, являє собою спільне виготовлення складної, технологічної, наукомісткої продукції зі спеціалізацією окремих суб’єктів.

Згідно з класифікацією СЕК ООН формами виробничої кооперації можна вважати:

- поставку комплектних підприємств та обладнання з наступною сплатою їх вартості продукцією, що має бути виготовлена на їх основі;

- надання ліцензій та виробничого досвіду і знань з наступною оплатою їхньої вартості поставками продукції, отриманої з їх використанням;

- підряд;

- спільне виробництво, включаючи науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР);

- організація спільних підприємств;

- запровадження спільних проектів.

В той же час потрібно зауважити, що класифікація форм виробничої кооперації, збігається з класифікаційними формами спільного підприємництва.

Поміж форм спільного підприємництва особливу увагу потрібно звернути на створення спільних підприємств, тому що СП мають переваги порівняно з іншими видами спільного підприємництва, оскільки забезпечують довготривалість угод, комплексність співробітництва, спільну відповідальність партнерів за ефективність діяльності підприємства, зменшують ризик, особливо політичний. Дуже часто СП — це єдина або найбільш заохочувана форма проникнення підприємницького капіталу в іншу країну.

Світовий досвід свідчить про користь, яку може принести економіці країни розвиток спільного підприємництва, тому всі країни світу зацікавлені у залученні міжнародного капіталу за допомогою розвитку спільнго підприємництва, до найбільш масштабних заходів стимулювання розвитку спільного підприємництва можна віднести такі заходи: створення вільних економічних зон, створення технопарків, а також залучення міжнародних капіталів у процесі створення офшорних компаній.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації гос­подарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила еко­номічної діяльності.

Тєхнополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації)- спільного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер­жави в процесі виробництва з метою прискореного роз­витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до­сконалішого суспільства.

Офшорний бізнес - бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Також існують інші способи стимулювання розвитку спільного підприємництва, які являються не такими масштабними і потребують менших капіталовкладень, до них можна віднести:

- проведення активної державної політику щодо зменшення або уникнення інвестиційних ризиків;

- зниження податкового тиску на підприємства, особливо ті, які щорічно вкладають ресурси в інвестиційний розвиток, виходячи з градаційного рівня ресурсів і податків;

- зниження матеріало- та енергомісткості на одиницю продукції, підвищуючи її конкурентоспроможність через забезпечення якісних характеристик та ін;

Взагалі при створенні будь-якого підприємства (створення спільного підприємства не є виключенням), засновник керується декими мотивами, а також аналізує низку факторів, які можуть впливати на подальшу діяльність не тільки підприємства, а й галузі в яку він бажає вкласти капітал.

Якими ж мотивами керується інвестор при створенні СП? До таких мотивів можна віднести:

· освоєння нових ринків збуту і, відповідно, збільшення прибутку через зростання продажу новим покупцям;

· краще забезпечення надійного і довгострокового доступу до джерел сировини й енергоносіїв;

· розширення діючих виробничих потужностей;

· зниження собівартості виробництва і поліпшення його конкурентних параметрів завдяки можливості використання дешевших факторів виробництва, зокрема робочої сили;

· економія часу та витрат завдяки можливості купити вже існуючі та діючі потужності;

· забезпечення можливості господарського маневрування, використання нових важелів поліпшення позиції на ринку;

· використааня збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок;

· загальне поліпшення умов ринкової роботи й більш повне і ефективне використання ряду інших маркетингових чинників.

На масштаби, динаміку та результативність СП впливає сукупність взаємопов'язаних факторів, серед яких до­цільно виділити:

· глобально-економічні - стан розвитку світової економіки, головних міжнародних факторних ринків, у тому числі ринку інвестицій; стабільність світової валютної системи; активність страхування міжнародних операцій;

· політико-, ресурсно- та загальноекономічні стосовно тієї чи іншої країни - стабільність політичного устрою та уряду, загроза стабільності іззовні, ступінь втручання уряду в економіку, його ставлення до іноземних інвестицій, дотримання міжнародних дво- та багатосторонніх угод; наявність природних ресурсів, демографічна ситуація, географічне положення; темпи економічного розвитку, рівень інфляції, конвертованість валюти, стан платіжного балансу, розвиненість національного ринку капіталів, система оподаткування тощо.

Перейдемо до розгляду стану створення спільних підприємств в Україні.

Залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України - одна з актуальніших проблем економічного розвитку. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є створення спільних підприємств. Це дає можливість не тільки залучати прямі іноземні інвестиції, впроваджувати новітні технології, а й ви­йти на міжнародні ринки.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2003р. становив 5339 млн. дол. США.

Тільки у І півріччі 2003 р. прямі іноземні інвестиції в економіку України збільшилися на 4,7%, а приріст іноземного капіталу склав 252,8 млн. дол. Загальний обсяг прямих іноземних інвести­цій на 01.04.2003 р. становив 5604,6 млн. дол. У той же час, за експертними оцінками, вітчизняна еко­номіка потребує щорічно 40 млрд. дол. США іноземних інвестицій.

Функціонування СП та підприємств із 100%-ми іноземними інвестиціями є одним із способів стимулювання інве­стиційної активності, який надає можли­вість залучення додаткових вкладень, у тому числі у розвиток економіки і в пер­шу чергу — її виробничої сфери.

Водночас, незважаючи на високі темпи росту інвестиційних надходжень, кількість СП за останні п'ять років змен­шилася більш як на третину. Скоротилася чисельність підприємств з 100%-ми іно­земними інвестиціями, причинами цього являються не тільки економічні, а й геополітичні фактори, які в Україні на даний момент не є стабільними і врегульованими.

Таким чином, для активізації залу­чення іноземних інвестицій необхідно застосовувати додаткові макроекономічні та адміністративні стимули й механізми, які б відповідали довгостроковим націо­нальним інтересам України і не суперечи­ли пріоритетності національного капіта­лу. Водночас потрібно враховувати фак­тор надзвичайно високої і жорсткої кон­куренції на світовому ринку капіталів.

Проблеми підприємств з іноземним капіталом в Україні виходять за рамки національних і потребують зусиль всієї міжнародної співдружності. І, можна сказати, що, створивши привабливий інвестиційний клімат, можна одразу “вбити двох зайців” (Можливо отримувати кошти для розвитку вітчизняної економіки, а разом з тим світове визнання України, як Європейської держави). Без сумніву, потрібно, щоб методики розвитку спільного підприємництва були стимулюючими, тобто, щоб вкладати – було вигідно.

Список використаної літератури:

1. Закон України "Про іноземні інвестиції"

2. Закон України "Про режим іноземного інвестування"

3. Закон України "Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності"

4. Закон України "Про внесення змін до деяких законів України з метою усунення випадків ухилення окре­мих підприємств, створених за участю іноземних ін­весторів, від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)".

5. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність"

6. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Київ.: Знання-Прес, 2002. – 406 с. – (Вища освіта XXI століття).

7. Мочерний С.В., Устенко О.А., Чеботар С.І. Основи підприємницької діяльності: Посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.- 280с.

8. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. – К.: КНЕУ, 2003. – 918 с.

9. Подсолонко В.А. Підприємництво. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 616 с.

10. Школа І.М., Козменко В.М., Бабінська О.В. Міжнародні економічні відносини: Підручник / За ред. І.М.Школи. – Київ: КНТЕУ, 2003. – 589 с.

11. Бабак С.В. Основні економічні чинники, що впливають на здійснення прямих іноземних інвестицій в Україну // Економіка управління. - 2001.- № 1. - с. 43-46.

12. Ващенко Н.П. Розвиток діяльності спільних підприємств // Економіка та підприємництво стан та перспективи. 2001. № 3. С.57-62

13. Гаврик О. Поле чудес для інвесторів // Дзеркало тижня. - 2001. - серпень. - № 29. - с. 9.

14. Крайніков І.М. Особливості діяльності спільних товариств в Україні в сучасних умовах господарювання // Віснтк Української академії банківської справи. 2002. № 2(13). С. 84-87

15. Луцевич О., Остапенко С. Перешкоди для припливу іноземних інвестицій в Україну: проблеми і рекомендації економічної стратегії // Економіст. - 2000. - № 3. - с. 38-45.

16. Льовочківн С. Інвестиції - це похідна довіри // Урядовий кур’єр. - 2001. - липень. - № 134. - с. 5.

17. Науменко І. Зона спеціального режиму // Голос України. - 2001. - вересень. - № 162. - с. 10.

18. Паскуаль К. Іноземні інвестиції в Україні: що криється за статистикою // День. -2001. -травень. - № 115. - с. 4.

19. Самофалов В. Що стримує залучення іноземних інвестицій // Урядовий кур’єр. - 2001. - травень - № 85. - с. 7.

20. Терехов В.І., Петрук М.Є. Спільні підприємства та стан їх розвитку в Україні // Проблеми науки. 2003. № 10. С. 39-42

21. Статистичний збірник 2002 р.

29. http://www.oon.com.

30. http://www.investgazeta.net

22. htt://www.business.kiev.ua

23. htt://www.elvisti.com

24. http://www.niss.gov.ua

25. http://www.rada.com.ua

26. http://www.ukraine.org

27. http://www.ukrdzi.com.ua

28. http://www.ukrstat.gov.ua