Якщо, все це підсумувати і визначити поняття, можна сказати, що громадянське суспільство - це система відносин, зв'язків між людьми (а також їхніми спільностями, об'єднаннями), котрим належать визнані державою формально рівні юридичні можливості бути, так чи інакше, власниками засобів і результатів праці та брати участь у політиці, в управлінні суспільством.
Громадянське суспільство, яке існувало в Україні протягом кількох десятиліть до кінця 80-х років, було значною мірою деформоване внаслідок домінування над ним недемократичної, тоталітаризованої держави. Сучасна Украіна прагне здійснити перехід від такої ситуації до суспільства, де панує право, — до правового громадянського суспільства.
Людина з її потребами й інтересами, правами й свободами — центральний суб'єкт суспільства. Вона — активний діяч, має для цього необхідні можливості (матеріальні, часові, освітні). Повага, пошана до людини є вищим принципом такого суспільства.
Це означає, що при вирішенні будь-яких соціальних проблем, справ, питань саме людині, її існуванню й розвиткові надається абсолютний, беззаперечний пріоритет. А права людини визнаються тим абсолютним, універсальним кордоном, переступати через який не може ніхто: ні інші люди, ні громадські об'єднання, організації, ні, тим більше, держава. Правове громадянське суспільство — це суспільство, олюднене. Проявом цього є закріплення основних прав людини у Конституції та в інших законах держави. У такому суспільстві права людини не тільки декларуються, офіційно визнаються, але й здійснюються в максимальних межах наявних ресурсів. Перші кроки у цьому напрямку нині намагається здійснити й Україна. Але реалізація цього гуманістичного наміру дуже ускладнюється глибокою кризою в економічній і соціальній сферах, якою супроводжується перехід України до повноцінного громадянського суспільства. Між тим, вирішальною передумовою реальності багатьох прав людини, насамперед соціально-економічних, є наявність у людини необхідних для цього матеріальних благ, які не тільки забезпечують фізичне існування і розвиток людини, але й можливість вибору нею, у тих чи інших межах, певного варіанту поведінки.
Справжня свобода людини неможлива без мінімального економічного підґрунтя. А воно найбільш надійно забезпечується власністю — насамперед власністю на засоби виробництва та його результати, яка належить людині чи то індивідуально, чи то як членові колективу власників. Суспільство людей, позбавлених власності, не може бути правовим. Перша особливість громадянського суспільства полягає в тому що якомога більше людей мають стати власниками. Правовому громадянському суспільству притаманна розгалуженість відносин між власниками (насамперед засобів виробництва, а також предметів споживання). Людина, цілком позбавлена реальної власності на засоби виробництва, перетворюється на особу, «прив'язану» економічною (пролетарій), а траплялося — й позаекономічною (раб, кріпосний) залежністю до іншої людини — власника. Що менша доля таких залежних людей у складі населення — то ширше коло осіб вільних, які виключно з власної волі (а не внаслідок, державного тиску, адміністративного, корпоративного примусу) обирають стратегію, спосіб і стиль свого життя. Безперечно, кожна людина, у тому числі й власник, залежить від тих реальних соціальних умов, за яких відбувається її життєдіяльність,— умов, що склалися до неї та незалежно від неї. Завжди залишається вірним відоме положення про те, що жити у суспільстві й бути вільним від нього не можна. Проте у людини майже завжди є безліч варіантів вибору поведінки (зокрема поведінки економічної), якщо її не позбавили цього штучно, примусово.
Власність також не дає абсолютної свободи, має свої межі й накладає певні обов'язки. Ці межі демонструються соціальне виправданим волевиявленням інших учасників суспільних відносин. Усвідомлення таких меж власником — передумова реальності й ефективності його рішень і дій. При цьому за сучасних умов приватна власність може й повинна існувати не так у одноособовій формі, як у колективній (акціонерна, кооперативна). Але принципова відмінність приватної колективної власності від власності суспільної полягає в тому, що перша — завжди індивідуалізована (наприклад, у вигляді особистого паю в кооперативі, визначеної частки капіталу в акціонерному товаристві). Завдяки чому постійно зберігається можливість вільного індивідуального волевиявлення щодо розпорядження своєю часткою колективної власності. А така можливість є запорукою свободи людини, підтримує почуття «хазяїна», стимулює її до найбільш продуктивного, ефективного використання власності, формує мотивацію до добросовісної, дбайливої, творчої праці на базі власних засобів виробництва.
По-друге, власниками засобів виробництва нині мають стати переважно трудівники — як ті, що створюють усі матеріальні, соціальні, духовні блага, так і ті, хто своєю працею забезпечує, організовує їх продукування (підприємці, менеджери) або ж надають іншим членам суспільства необхідні послуги. За таких умов принципово послаблюється або виключається відчуження трудівників від засобів виробництва та результатів особистої праці. Таким чином усуваються перепони для свободи розпоряджатися своїм існуванням, його проявами й результатами у визначальній царині людської життєдіяльності — у праці. А це — чи не найголовніший показник вольності людини, гуманізму суспільства.
І, нарешті, по-третє. Що вагоміша у суспільстві доля трудівників-власників, то більше у ньому внутрішніх джерел розвитку економіки, техніки, для піднесення загального добробуту, для свободи і розвитку особистості, для соціальної стабільності та злагоди. Саме їм, власникам має належати вирішальне слово у суспільстві. А для цього за умов демократичної виборчої системи — вони мусять становити більшість населення. В Україні нині відбувається організований і стимульований державою перехід значної частини засобів виробництва з власності державної до приватної — так звана приватизація. Її зміст та мета полягають, за словами Президента України Л. Д. Кучми, у “ .передачі через акції у приватне користування населення державного майна, забезпеченні на цій основі формування широкого прошарку власників, що працюють, їх реальної участь у розподілі прибутків”.
Безперечно, крім приватної, у правовому громадянському суспільстві існують й інші форми власності — муніципальна (територіальна) та державна (загальносуспільна). Їх порівняльна питома вага у різних країнах і за різних конкретно-історичних умов — різна. Проте у розглядуваному суспільстві переважна частина засобів виробництва знаходиться у приватній власності — індивідуальній або колективній. Але не внаслідок державно-адміністративного тиску, примусу, а лише під впливом економічної ефективності, доцільності. Юридичне ж усі форми, різновиди власності допустимі й рівноправні. Й у цьому— також один з показників правової основи громадянського суспільства.
Конституція України і права людини
«Верховна Рада України від імені українського народу—громадян України всіх національностей, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини , приймає цю Конституцію — Основний Закон України»[3].
Завантажити реферат