Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним – ні матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людини її душу як форму форм, а тілу відводив підпорядковану роль, підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття, які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес мислення розглядав я властивість незалежної від тіла “розумної душі”.
Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього Середньовіччя і шанується донині.
Так, А.Августин (354-430), стверджуючи безплотність душі, її незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.
У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа (пам’ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля відіграє найголовнішу роль, яку Августи називав “інтенцією душі” і без якої ні відчуття, ні розміркування не можуть відбуватися. Тим самим закладаються одночасно основи волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психології.
Інший відомий середньовічний філософ Ф.Аквінський (1225 – 1274) продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму – шляхом абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф.Авкінського з часом були покладені в основу раціоналістичного напряму в психології.
Бурхливий розквіт природничих наук у ХVI ст. створив передумови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний англійський філософ Ф.Бекон (1561 – 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься у мозку. Вона настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях. Відчуття, за Беконом, - матеріальний процес, що породжується зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.
3. Умоглядна психологія XVIIcт.
В цьому напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII cт. Т.Гоббса (1588 – 1679), який вважав, що носієм мислення є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.
Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття психічного, свідомості, мислення, розуму – того, що несе на собі явного релігійного “навантаження”.
Прийняття рішення як особливий принцип мотиваійного рівня історії психології охоплює ХVIIст. і період Просвітництва. Даний психологічний феномен передбачає взаємовідношення почуття, інтелекту й волі. Декарт, Спіноза особливо наголошували на емоційному й інтелектуальному компонентах прийняття рішення, протиставленого боротьбі мотивів.
Сучасник Гоббса – французький філософ Р.Декарт (1596 – 1650) стверджував, що існування душі й тіла – дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, “оживлює” тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги. “Оживлення” тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для вивчення природи людини на основі принципц антропологічної цілісності.
Спробу подолання декартівського дуалізму в питання про зв’язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII cт. Б.Спіноза (1632 – 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спінози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого – включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.
В епоху відродження було започатковано вивчення мотивації в цій її суперечності, що відповідало на ситуаційному рівні принципу залежності ситуації від людини. Найяскравіше дана проблема поставлена й відповідно вирішена в ХVII ст. Переживання усвідомленості вільної волі було оголошене ілюзорним (Б. Спіноза). Г.Лейбніц створив оригінальне вчення про неантагоністичне відношення свідомого та несвідомого (“малі перцепції” та “аперцепція”). Неусвідомлене у вік Просвітництва прирівнювалося до неуцтва, тлумачилося як свідома омана темних людей, зокрема в питаннях релігії.
4. XVIІI cт.: зародження емпіричної психології
У ХVII ст. фундаментальні розробки у з’ясуванні природи психіки були здійснені французькими філософами Ж.Ламерті, Д.Дібро, К.-А.Гельвецієм, П.А.Гольбахом. Душа на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так, під душею треба розуміти лише здатність тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всієї машини, порівнюючи діяльність людського тіла з годинниковим механізмом.
А відомий англійський філософ-сенсуаліст Дж.Локк (1632 – 1704), який вважав всі істинні знання можна одержати лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні методи – самоспостереження, інтроспекції, суб’єктивного експерименту тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути предметом психології.
За Д.Гартлі, психічні явища корелюють з нервовими, й нервова діяльність є первинною. Тобто ідеї є похідними від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно до вібрацій у нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер та структуру процесів у головному мозку. Для Д.Гартлі як для античного мислителя душа є не що інше, як рух матеріальних частинок.
Емпіричні підходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести психологію за межі метафізики, щоб не вирішувати питань, які принципово вирішити не можна, залишаючись у межах емпірико-чуттєвих засад, все ж відступали під тиском вічно актуальної для філософії і психології проблеми про природу душі.
5. ХІХ ст.: психологія стає самостійною наукою.
Завантажити реферат