Структура особистості і поведінкові типи

Введення

Елементами будь-яких соціальних систем, як говорилося, є люди. Включення людини в суспільство здійснюється через різні соціальні спільності, що кожна конкретна особистість персоніфікує: соціальні групи, соціальні інститути, соціальні організації і системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей, т.с.через культуру, У силу цього людин виявляється включеним у безліч соціальних систем, кожна з який робить на нього систематизований вплив. Людина стає, таким чином, не тільки елементом соціальної системи, але і сам він представляє систему, що має сложнейшую структуру. Соціологія не розглядає особистість по усім з різноманіть, т, е. як продукт природи, а вивчає з як сукупність суспільних відносин, т.с.как продукт суспільства.

Соціальні системи й особистість

Поняття особистості в соціології

Поняттям «індивід» звичайно позначається людина як одиничний представник тієї чи іншої соціальної спільності. Поняття «особистість» застосовується стосовно кожної людини, оскільки він індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Неодмінними характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації і соціальних відносин, відносна самостійність стосовно суспільства і відповідальність за свої вчинки, а її індивідуальність — це те специфічне, що відрізняє однієї людини від інших, включаючи як біологічні, так і соціальні властивості, успадковані чи придбані.

Особистість є не тільки наслідком, але і причиною соціально етичних дій, чинених у даному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються і виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер його практичної діяльності. Саме в її процесі людин, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого боку — виробляє своє особливе відношення до зовнішнього світу. До елементів, що складають соціальні якості людини, відносяться соціально визначена мета його діяльності; займані соціальні статуси і виконувані соціальні ролі; чекання у відношенні цих статусів і ролей; норми і цінності (тобто культура), якими він керується в процесі своєї діяльності; система знаків, що він використовує; сукупність знань; рівень утворення і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Узагальнене відображення сукупності повторюваних, істотних соціальних якостей особистостей, що входять у яку-небудь соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». Шлях від аналізу суспільної формації до аналізу особистості, зведення індивідуального до соціального дозволяють розкрити в особистості істотне, типове, що закономірно формулюється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у рамках визначеного чи класу соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких належить особистість. Коли мова йде про особистості як членах соціальних груп і класів, соціальних інститутів і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих облич, а соціальні типи особистостей. Кожна людина має власні ідеї і мети, помисли і почуття. Це індивідуальні якості, що визначають зміст і характер його поводження.

Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки — змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати зворотне: у ній цікаві саме вчинки. Самі здійснення особистості (наприклад, трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи) витлумачуються нами насамперед як учинки, тобто навмисних, довільних поведінкових актів. Особистість — це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин, «суб'єкт поступания». Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить. Перше філософськи узагальнене зображення структури такого поводження дав два століття спустя И. Кант. «Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном собі самому» (згадаєте пушкінське: «умійте панувати собою .») — такі ключові поняття кантовского етичного словника. Але найважливіша висунута їм категорія, що проливає світло на всю проблему особистості,-це автономія. Слово «автономія» має двоякий сенс. З одного боку, воно означає просто незалежність стосовно чого. З іншої сторони (буквально), автономія — це «самозаконність». Але існує тільки один рід загальнозначущих норм, дійсних для всіх часів. Це найпростіші вимоги моральності, такі, як «не бреши», «не крадися», «не лагодь насильства». Вони^-те людина і повинна насамперед звести у свій власний безумовний імператив поводження. Лише на цьому моральному базисі може затвердитися особистісна незалежність індивіда, розвитися його уміння «панувати собою», будувати своє життя як осмислене, спадкоємно-послідовне «поступание». Не може бути нігілістичної й аморальної незалежності від суспільства. Воля від довільних соціальних обмежень досягається тільки за рахунок морального самообмеження. Лише той, у кого є принципи, здатний до незалежного целеполаганию. Тільки на основі останнього можлива справжня доцільність дій, тобто стійка життєва стратегія. Немає нічого більш далекого індивідуальної незалежності, чим безвідповідальність. Немає нічого більш пагубного для особистісної цілісності, чим безпринципність.

Компоненти структури особистості