Зокрема, у відношенні до таких ключових фігур вітчизняного політичного поля як Президент та Прем’єр кількість респондентів яка вибрала відповідь “важко відповісти” на питання “Чи задоволені Ви діяльністю .?” у грудні минулого року складала відповідно 34.8 та 44.4 відсотки. А в березні значення цього показника для Л.Кучми та В.Пустовойтенко знизилися відповідно на 7 та 9 відсотків. Проте вже у червні кількість невизначившихся зросла майже до рівня грудня 1997 року. Незначне скорочення обсягу цих респондентів (десь на 3%) спостерігалося і у відношенні до Голови ВР попереднього скликання.
Схожа картина мала місце і у відношенні до голів держадміністрацій областей, районів, таких владних структур як Кабінет Міністрів, Верховна Рада. Зокрема, щодо керівників областей то в кінці минулого року кількість респондентів, що не могла визначити рівень свого задоволення їх діяльністю склала 36.4%. На березень 1998 року ця цифра скоротилася до 31.6%, а вже у червні знов зросла до 38.6%.
Як найбільш очевидну причину цього факту можна назвати особливості розгортання парламентської передвиборної кампанії. Протягом якої державні владні структури використовувалися різними політичними силами як прямі та непрямі (у разі “Громади”, яка будувала свою кампанію довкола опозиційності владним структурам) ресурси політичної боротьби. У зв’язку з цим, на березень 1998 року під шквалом політичної реклами, “гучних” судових справ та великого обсягу компрометуючих матеріалів набагато більше респондентів змогли визначити свою позицію не тільки стосовно органів влади, але й інших соціальних інститутів.
Таким, чином, можна сказати, що позиція значної кількості респондентів у відношенні до низки соціальних інститутів (наприклад, владних органів, профспілок) є досить мобільною та - при наявності певних факторів - може змінюватися у досить широких межах. Проте, як можна побачити з таблиць №1 та №2, ставлення опитаних до іншої групи соціальних інститутів, є більш однозначним, про що свідчить значно менший обсяг респондентів, які не можуть визначити своє ставлення до них. До цих соціальних інститутів можна віднести засоби масової інформації, правосуддя, міліцію, збройні сили. Згідно з цим, здається враження, що в ході президентської передвиборної кампанії головна боротьба за мобілізацію громадської думки буде вестися саме у відношенні до першої групи соціальних інститутів.
Говорячи про особливості молодіжної громадської думки слід також зазначити, що, за результати дослідження, молоді легше визначити рівень своєї довіри до соціальних інститутів ніж рівень задоволеності їх діяльністю. Показником цього може бути обсяг відповідей “важко відповісти” на обидва питання. Так, якщо на питання “Наскільки Ви задоволені діяльністю .?” кількість подібних відповідей у відношенні до Кабінету Міністрів коливалася між 40.3% у грудні і 34.8% у червні, то на питання про рівень довіри - відповідно між 29.1% та 30.2%. У зв’язку з цим, спадає на думку, що ті критерії, які сьогодні використовуються молодими людьми для визначення своєї позиції стосовно соціальних інститутів - у першу чергу, владних - є (використовуючи категорії М.Вебера) скоріше афективними та цінностнораціональними ніж цілераціональними.
Крім цього, такий показник громадської думки як довіра до соціальних інститутів та органів влади виявився більш стабільним ніж задоволеність їх діяльністю. Зокрема, кількість респондентів, які не змогли визначити свою довіру до Кабінету Міністрів протягом усього часу дослідження складала десь близько 27-30%. У той же час, рівень задоволеності коливався між 40.3% - у грудні, 30.2% - у березні та 34.8% - у червні. Досить відмінні значення спостерігаються і у відношенні до Верховної Ради: свій рівень довіри до неї не могли визначитися 27.5% респондентів у грудні, 25% - у березні та 33.2% - у червні, а кількість тих, хто не зміг визначити наскільки він задоволений її діяльністю склала, відповідно, 37.7, 25.4 та 33.7 відсотків.
Ще однією загальною характеристикою молодіжної громадської думки, яка виявилася на протязі опитувань, є певна негативізація оцінок стосовно більшості об’єктів дослідження. Як було визначено раніше, на березень цього року дещо скоротився обсяг респондентів, які не могли визначити свою позицію стосовно різних соціальних інститутів. Згідно з результатами опитувань, можна припустити, що позиція цих респондентів стала більш негативною. В першу чергу, це стосується органів державного управління та має свою прояву в тому, що протягом опитувань зріс обсяг таких оцінок як “повністю не довіряю” та “повністю не задоволений”. Так, за даними дослідження, з грудня 1997 по березень цього року кількість респондентів, що вибрала такий варіант відповіді як “зовсім не задоволений” у відношенні до Президента зросла з 22.1% до 34.2%. На 10-12% зріс обсяг цієї групи і у відношенні до Верховної Ради, Голови ВР, Прем’єр-міністра. Схожа картина спостерігається і при відповіді на питання “Наскільки Ви довіряєте .?”. Слід також зазначити, що вже в червні кількість таких критично налаштованих респондентів дещо скоротилася. У зв’язку з останнім фактом, здається враження, що після закінчення передвиборної кампанії-98 штучно загострене соціальне напруження та поляризація соціальної думки щодо тих або інших соціальних інститутів втратили свою основу, привід для розгортання. З другого боку, можна припустити, що з переходом через березневі вибори влада набула певний ступень легітимності.
В контексті загальних характеристик динаміки молодіжної громадської думки звертають на себе увагу особливості ставлення респондентів до окремих соціальних інститутів, посадових осіб. Розглянемо деякі характеристики ставлення молоді. яка взяла участь у дослідженні, до центральних органів влади та вищих посадових осіб.
Так, згідно з опитуваннями, достатньо високим рівнем довіри - порівняно з іншими владними структурами та особами - користується Президент України. В середньому, на протязі опитувань близько 17% респондентів заявили про це. Проте за період з грудня 1997 року по червень 1998 цей рівень довіри дещо знизився: якщо в кінці минулого року він складав 20.8%, то в середені цього був 16.4%. При цьому спостерігається тенденція до збільшення кількості респондентів, що вибирає такий варіант відповіді як “повністю не довіряю”. Зокрема, за період дослідженні обсяг цієї групи збільшився на 11%.
Загалом, про довіру до Президента частіше заявляє молодь з середніми та нижче середнього доходами. Досить часто це військовослужбовці, керівники різних рівней, робітники та, певною мірою, підприємці. До речі, що стосується останніх, з часом досить відчутно знизилася їх обсяг серед респондентів, які заявляють про свою довіру до Президента.
Умовно динаміку довіри до Президента можна розподілити на два типи у зв’язку з відмінностями в грудні 1997 - січні 1998 року та березні - червні 1998. Так, в перший період значна кількість респондентів, що вибрали відповідь “повністю” та “скоріше” довіряю мешкала в Києві та середніх (загалом, індустріальних) місцях. Для цих респондентів були характерні висока освітня ланка та соціальний статус. Але вже в лютому-березні спостерігалося значне зниження довіри до Президента в Києві та її мобілізація на периферії - в селах та малих місцях. У зв’язку з цим, серед респондентів, що висловили свою довіру до Президента в цей період з’явилася тенденція до домінування дещо інших соціально-демографічних характеристик. Так, дещо знизився освітній рівень цих респондентів. До таких традиційно підтримуючих Президента соціальних груп як керівники підприємств та підрозділів, військовослужбовці додалися колгоспники, некваліфіковані робітники.
Завантажити реферат