Складний характер сім'ї як соціального утворення вимагає різних методологічних тпідходів до її соціологічного аналізу. Як мала контактна група сім'я вивчається перш за все на мікрорівні, особлива увага звертається на аналіз міжособової взаємодії в сім'ї, організацію сімейного життя, групову поведінку. Сучасний напрямок символічного інтеракціонізму розглядає сім'ю як систему соціальних ролей.
Як соціальний інститут сім'я вивчається на макрорівні, у цьому плані аналізуються перш за все її соціальні функції. При цьому функціоналісти виходять з гармонії сім'ї і суспільства як цілістності, розглядають функції сім'ї як природний вираз і реалізацію потреб суспільства. Представники конфліктного підходу звертають увагу на складний, суперечливий характер сімейних відносин, на ролеві та інші конфлікти, що виникають на грунті суперечливих сімейних та інших стосунків. Очевидно, складність феномену сім'ї робить необхідним поєднання різних підходів. Важливо враховувати, що, вивчаючи міжособову взаємодію, не можна абстрагуватись від того, що групова поведінка залежиь від соціальних, економічних і соціокультурних умов життєдіяльності сім'ї, тобто поєднання підходів сприяє більш глибокому аналізу.
Інститут сім'ї має конкретно-історичний характер, він постійно змінюється і розвивається у зв'язку з розвитком потреб суспільства. Життя сім'ї, її історичні типи, її структура залежать від загальних тенденцій зміни, розвитку суспільства. При переході від традиційного суспільства до сучасного сім'я суттєво змінюється. Домашнє господарство перестає бути основною економічною одиницею, відбуваються розподіл дому і роботи. Здійснються перехід від розширенної сім'ї, яка складаються з трьох поколінь, де домінують старші, до децентралізованих нуклеарних сімей, де шлюбні узи ставлять вище родових, батьківських. Відбувається перехід від стабільної багатодітньої сім'ї до малодітної і масової однодітної сім'ї. Відбуваються перехід від сім'ї, основаної на соціокультурних приписах, до міжособових переваг.
У нашому і західному суспільствах шлюб, а отже, й сім'я, асоціюється з моногамією (культурно схваленими сексуальними взаєминами між однією жінкою і одним чоловіком). Багато інших культур толерують або й заохочують полігамію, за якої індивід може бути одружений із двома обо й більше партнерами водночас.
Протягом повоєнного періоду в моделях родинного життя відбулись великі зміни. Велика частка жінок нині включена до сфери оплачуваної робочої сили, кількість розлучень зростає, а значна частка населення живе або в неповних сім'ях, або а родинах із вітчимом чи мачухою. Співжиття (коли двоє людей живуть разом в позашлюбному сексульному зв'язку) стає дедалі поширеннішим явищем у багатьох країнах. Шлюб перестав бути основою економічної діяльності та умовою регулярних статевих стосунків. Видається очевидним, що різні форми соціальних та сексуальних взаємин існуватимуть і надалі. Шлюб і сім'я залишаються стійкими усталеними інституціями, хоч їм доводиться витримувати великі стреси і напруження.
Характер сімейної родової струтури визначається в кінцевому рахунку соціально-історисчними умовами. Нерівноправність жінки в суспільстві тягне за собою нерівноправність у сім'ї. З іншого боку, розвиток демократії, утвердження прав і свобод жінки ведуть до утвердження рівноправності в сім'ї. Сімейна влада може базуватися на традиційних уявленнях, на економічному переживанні чи моральному авторитеті. Багатогранні і методи забезпечення сімейної влади.
Одним із таких методів є виховання – процес підготовки людей до того, щоб вони могли виконувати необхідну, корисну діяльність. Іноді у сучасних працях процеси навчання та виховання розмежовують і навіть протиставляють один одному. А виховання розглядається як негативний процес ідеологізації освіти. В дійсності ж, це дві тісно пов’язані сторони єдиного процесу формування особистості. Корисно в цьомувідношенні звернутися до багатовікової історії освіти. Виховання завжди вважалося чи не найголовнішою місією навчання: і в епоху античності, і у вік Просвітництва, і в найновіші часи.
Специфічною і разом з тим дуже важливою формою виховання є самовиховання особистості. Тут суб’єктом і об’єктом виховання виступає одна і та ж людина. У даному разі особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості. Самовиховання, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як самоаналіз, самоспостереження, самооцінка, самооосвіта. Одне слово – разом з процесом самоудосконалення особистості.
Коли у ролі суб'єкта виховної діяльності виступає суспільство, то такий вид виховання називається суспільним. Суспільне виховання є абсолютно необхідним засобом у самозбереженні і розвитку людства, його цивілізації, матеріальної та духовної культури. Тому кожне суспільство створює і удосконалює свою систему виховання.
Система виховання включає в себе цого цілі. Найбільш загальна, так би мовити, інтегративна мета виховної діяльності суспільства полягає у тому,щоб передати новому поколінню людей соціальний і духовний досвід, підготувати підростаюче покоління до продуктивної праці та інших видів суспільної діяльності.
По відношенню до особистості ця мета полягає в тому, щоб сформувати у неї соціально значущі риси. Таке формування здійснюється шляхом спадкового засвоєння особистістю минулого досвіду, наступного активного та свідомого виховання певних суспільних функцій у багатоманітних сферах виробництва, духовної культури, спілкування.
Якщо виховання ставить за мету формування позитивних соціально значущих рис особистості, то воно є гуманістичним, прогресивно спрямованим. Гуманістичне виховання прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях.
Окрім загальної мети виховання, є й інші, більш вузькі, конкретні цілі, що ставляттся як суспільством у цілому, так і соціальними групами та окремими індивідами. Всі ці цілі так чи інакше взаємодіють між собою.
Проте виховні процеси можутьформувати в особистості як позитивні, так і негативні якості. Це залежить, зокрема, від змісту і спрямування тих и інших виховних процесів, від їхньої взаємодії, конкретних умов, за яких живе і діє особистість, від її світогляду, характеру переконань, критичного чи некритичного ставлення до того, що їй говорять, від сукупності її інтересів.
В моїй сім’ї вихованню надавалось велике, і я б навіть сказала, професійне значення. Моя мати, як педагог, добре розуміла, що сформовані в дитинстві риси характеру найчастіше залишаються домінуючими на протязі усьго життя. Тому вона поєднувала всебічний розвиток дитини з вихованням у мене почуття відповідальності за свої дії. Адже у ранньому дитинстві формується почуття автономії й особистої самоцінності, або, навпаки, сорому. Зростання самостійної дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, поважання дисципліни та порядку. Хоча зараз, з позицій вже майже сформованої особистості, я усвідомлюю, що у мене, як першої дитини в сім’ї, було значно більше свобод, ніж відповідальності і це сприяло формуванню егоїзму. Розуміли це і мої батьки, тому, коли мені виповнилось п’ять років, у мене з’явився братик. Я ще досі згадую те почуття захопленості, коли я, ще зовсім дитина, вперше взяла його на руки. З того часу в моєму житті з’явилась людина про яку я мала піклуватись. В мене з’вились нові обов’язки, я все частіше чула, часом не зовсім приємні слова “ти ж старша”. Це сприяло придушенню в мені егоїзму, та формуванню почуття відповідальності за долю іншого. Звісно перший час я ревнувала, адже мені не подобалось, що увага, яка колись належала лише мені, тепер поділена на двох, і часто більше перепадає саме молодшому братику. Проте, тепер я виконувала вже іншу соціальну роль – роль старшої сестри, і я все більше це усвідомлювала.
Завантажити реферат