Види матеріальної відповідальності працівників

Як уже зазначалося, у трудовому праві межі матеріаль­ної відповідальності працівників диференціюються залежно від форми вини працівника, характеру допущеного ним по­рушення обов'язків, виду майна, якому заподіяна шкода, і трудової функції, що виконується працівником.

Трудове законодавство передбачає два види матеріаль­ної відповідальності працівників: обмежену і повну.

Основний вид матеріальної відповідальності працівника — обмежена матеріальна відповідальність, яка полягає в обов'язку працівника, з вини якого було заподіяно шкоду, відшкодувати власнику (уповноваженому ним органу) пряму дійсну шкоду, але не більше його середнього місячного заро­бітку.

За правилами ст. 132 КЗпП за шкоду, заподіяну підприєм­ству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяна шкода, несуть матеріаль­ну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена в більшому, ніж цей заробіток розмірі. Обмежена матеріальна відповідальність працівників має універсальний характер, вона застосовуєть­ся завжди, якщо інше не передбачено законодавством.

Необхідно звернути увагу на межі матеріальної відпові­дальності, передбаченої за контрактом між працівником і роботодавцем. У ст. 21 КЗпП передбачено, що контрактом може бути визначено серед інших умов трудового договору також і умови про матеріальну відповідальність сторін кон­тракту. У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 29 грудня 1992 p. №14 вказано, що якщо межі мате­ріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповід­но до умов контракту. Проте змін у КЗпП щодо розширення випадків повної матеріальної відповідальності працівників внесено не було. Таким чином, у законодавстві залишилося чинне раніше положення, за яким працівника не можна при­тягти до повної матеріальної відповідальності у випадках, не передбачених ст. 134 КЗпП, а серед них немає такої підстави, як умови встановлені контрактом. Згідно з нормою ст. 9 КЗпП, а також постановою Кабінету Міністрів України від 19 берез­ня 1994 p. №170 та затвердженого нею Положения про поря­док укладення контрактів при прийнятті (найманні) на ро­боту працівників, умови контракту, що погіршують станови­ще працівника порівняно з чинним законодавством, вважа­ються недійсними. Більше того, вказаним Положенням вста­новлено, що не можуть бути змінені контрактом імперативні норми законодавства, зокрема про порядок розгляду трудо­вих спорів та випадки повної матеріальної відповідальності (ст. 134 КЗпП). Таким чином, положення п. 4 постанови Пле­нуму Верховного Суду України №14 суперечать чинному законодавству і не можуть застосовуватись як такі.

У відповідності до ст. 133 КЗпП України обмежену ма­теріальну відповідальність несуть:

1) працівники — за псування або знищення через недба­лість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), інстру­ментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівнику в користування;

2) керівники підприємств, установ, організацій і їхні за­ступники, керівники структурних підрозділів та їхні заступники при заподіянні шкоди підприємству, установі, організації зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошо­вих цінностей, невжиттям необхідних заходів для запобі­гання простоям, випускові недоброякісної продукції, роз­краданню, знищенню і псуванню матеріальних чи грошових цінностей (ст. 133 КЗпП).

Зазначені службові особи несуть матеріальну відпові­дальність за ту частину шкоди, яка не відшкодована її безпо­середніми заподіювачами. При цьому загальна сума, що підля­гає стягненню, не повинна перевищувати суми, на яку заподія­но шкоду. Слід звернути особливу увагу на те, що на керів­ників та відповідних службових осіб покладено обов'язок забезпечення своєчасного та обов'язкового стягнення мате­ріальної шкоди, заподіяної працівниками. В іншому випадку, як підкреслив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові №14, на таких службових осіб покладається мате­ріальна відповідальність у зазначених межах, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів для стягнення шкоди з безпосередніх заподіювачів її й таку можливість підприєм­ство втратило.

При матеріальній відповідальності в межах середнього місячного заробітку він визначається відповідно до затвер­дженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 p. №100 Порядку обчислення середньої заробітної пла­ти (із змін. і доп.), а саме виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про відшкодування шкоди, або за фактично відпра­цьований час, якщо працівник пропрацював менше 2 місяців, а в разі, коли працівник останні 2 місяці перед вирішенням справи не працював або справа вирішується після його звільнення, — виходячи з виплат за попередні 2 місяці ро­боти на даному підприємстві (п. 4 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 29 грудня 1992 р. в ред. постано­ви Пленуму від 28 березня 1997 p. №31).

Повна матеріальна відповідальність без обмеження будь-якою межею за шкоду, заподіяну працівником, передба­чена ст. 134 КЗпП. Перелік підстав притягнення до повної матеріальної відповідальності, що міститься в цій статті, є вичерпним.

До таких підстав відносяться:

1. Укладення між працівником і власником письмового

договору про повну матеріальну відповідальність (п. 1 cm. 134). За таким договором працівник приймає на себе повну матеріальну відповідальність за забезпечення збереження майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або інших цілей. Письмовий договір про повну матеріальну відповідальність у доповнення до трудового договору кон­кретизує обов'язки власника або уповноваженого ним орга­ну і працівника щодо забезпечення збереження матеріаль­них цінностей. Договори про повну матеріальну відпові­дальність укладаються при умові, що працівник досяг 18 років, тобто є повнолітнім і займає посаду (або виконує ро­боту), передбачену спеціальним переліком, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28 грудня 1977 p. №447/24 "Про затвердження переліку посад і робіт, що заміщуються або що виконуються праців­никами, з якими підприємством, установою, організацією мо­жуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за забезпечення збереження цінностей, пе­реданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва", а та­кож Типовим договором про повну індивідуальну матері­альну відповідальність (із змін. та доп.) (див. Кодекс за­конів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — №11—12. — С. 535—538). У переліку за основу при­тягнення працівників до матеріальної відповідальності по­кладений зміст їх трудових обов'язків, виконання функцій, пов'язаних з обслуговуванням матеріальних цінностей. Цей перелік не підлягає розширювальному тлумаченню. У зв'яз­ку з цим треба відмітити, що на практиці керівники підпри­ємств відчувають потребу укладати договори про повну мате­ріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (вико­нувана робота) в зазначеному переліку не вказані. Так, на­приклад, такі договори укладаються з лаборантами кафедр вищих навчальних закладів, з майстрами дільниць у буді­вельних організаціях тощо, хоча правових наслідків такий договір не має. Працівник не може бути притягнений до повної матеріальної відповідальності на підставі укладеного договору про повну матеріальну відповідальність, якщо його посада не міститься у переліку. Такий договір має не більш ніж моральне значення. Таким чином, назріла необхідність у розробці та прийнятті нового переліку посад (виконуваних робіт), зайняття (виконування) яких передбачає укладання договору про повну матеріальну відповідальність.