Роздержавлення та приватизація в Україні – явища складні і багатогранні. Єдине, що можна стверджувати про приватизацію взагалі – правильна її організація дає змогу залучити чималі кошти в державну казну і знайти більшості підприємствам держави повноцінних власників, які будуть дбати про те, що набули.
Необхідними складовими середньострокового зростання економіки, є подальший прогрес у розвитку ринкових інституцій та збільшення основного капіталу через інвестування. Довгострокове зростання ґрунтується переважно на технічному прогресі, що, втім, теж має бути підтриманим відповідними інвестиціями.
Подальше економічне зростання держави неминуче залежатиме від інвестування, причому не тільки і не стільки у його традиційному “кількісному” аспекті (накопичення капіталу), скільки у “якісному” (віддача від інвестицій та вдосконалення управління підприємствами). Цьому питання також відведене чимале місце.
Створення умов для залучення приватних інвестицій у виробничий сектор було одним з завдань приватизації. Оскільки для приватного інвестора зазвичай немає сенсу вкладати свої гроші без відповідного переходу прав власності, а комерційні банки, які позбавлені права кредитувати державні підприємства під заставу основних фондів, обмежуються короткостроковими позиками, що гарантовані запасами продукції чи матеріалів, то на частку державного сектору залишаються бюджетні інвестиції (або дуже подібні до них державні гарантії за банківськими довгостроковими кредитами) та самоінвестування. У розвинутій ринковій економіці це ставить державні підприємства у суттєво гірші умови по відношенню до їхніх приватних конкурентів, адже останні додатково до цих ресурсів можуть користуватися також довгостроковими кредитами, емітувати облігації та залучати додатковий капітал на фондовому ринку. В українській економіці, наразі, домінує самоінвестування, а інші джерела інвестиційного капіталу відіграють набагато скромнішу роль. Чи сприяє приватизація покращенню якості та кількості інвестицій за таких умов?
Частина інвестицій приватного сектору – зовнішні вкладення по відношенню до підприємства. Зазвичай, вони сприяють розповсюдженню більш успішної ділової культури, тобто є прямим інструментом її відбору. Самоінвестування за умов рівних правил гри та дотримання платіжно-фінансової дисципліни теж є інструментом відбору, хоча і менш потужним: прибуткові мають можливості зростати, збиткові – приречені на декапіталізацію.
Таким чином, інвестиції у приватному (приватизованому) секторі мають бути позитивно пов’язаними з бізнес-плануванням та маркетингом, реструктуризацією, зменшенням бартеру та заборгованостей тощо. Оскільки налаштованість на допомогу держави сама по собі безпосередньо не впливає на успішність бізнесу, зв’язок має бути слабшим. Але ми маємо очікувати, що за умови більш-менш жорсткої державної політики ті, хто покладається на державну підтримку, мають зрештою програвати, адже такі настрої та очікування, напевне, гальмують реструктуризацію та зменшують стимули до ретельного вивчення ринків, розробки бізнес-планів тощо, так само як і стимули до інвестування власних коштів взагалі.
Приватизовані підприємства менше за інші схильні до підвищення цін на свою продукцію, і ця залежність статистично доведена. Однак, при цьому слід мати на увазі, що це пояснюється відбором в процесі приватизації, адже підприємства-монополісти здебільшого не підлягали повній приватизації. І все ж рекордно низький за останні роки рівень інфляції, що мав місце у 2001 році, у певній мірі частково був забезпечений саме приватизованим сектором.
Що стосується заборгованостей, то аналіз фінансових показників довів, що найліпші показники мають підприємства колективних форм власності, велика частина яких є акціонерними товариствами, створеними в ході приватизації. Принаймні з 1998 року недержавний сектор промисловості (за винятком ПЕК) майже припинив збільшувати заборгованості перед державним бюджетом та цільовими фондами. У 2000 році підприємства з колективною формою власності в основному погашали прострочену кредиторську заборгованість. З початку цього року ними була зменшена майже наполовину (48,1%) прострочена заборгованість перед бюджетом, більше половини прострочених заборгованостей по страхуванню, а також майже третина (29,9%) прострочених заборгованостей по зарплаті, що перевищує показники погашення заборгованостей підприємствами інших форм власності. Кореляційно-регресійний аналіз дозволив статистично довести залежність між динамікою прострочених кредиторських заборгованостей у промисловості і формою власності. При цьому чим більшою була питома вага підприємств недержавного сектора в кожному з видів промислової діяльності, тим швидше зменшувалися прострочені кредиторські заборгованості в цьому виді діяльності. Крім того, за статистикою значимою виявилася залежність динаміки прострочених кредиторських заборгованостей від частки глибоко приватизованих підприємств у кожному виді промислової діяльності.
Продуктивність праці в недержавному секторі економіки у більшості галузей була істотно вище ніж у державному, перевищення досягало 200-250%. Найменша продуктивність праці мала місце в державних акціонерних компаніях. Оплата праці на промислових підприємствах на сьогодні має тісніший кореляційний зв'язок із її продуктивністю, причому істотно більший саме у приватизованому секторі. Виняток складають знову ж таки державні АТ, де оплата праці і продуктивність праці не взаємозалежні. Тож, більша продуктивність праці в недержавному секторі визначила більш високий рівень оплати праці в розрахунку на одну відпрацьовану людино-годину, а також рівень середньомісячної зарплати. Більш високий рівень оплати праці сприяє збереженню і розвитку трудового потенціалу, а також розширенню внутрішнього ринку країни, що винятково важливо для України, поки він дуже слабкий, і стримує подальший розвиток виробництва. Різниця у продуктивності праці підприємств недержавного і державного секторів економіки перевищує таку різницю по заробітній платі, в результаті недержавний сектор має меншу частку витрат на зарплату в собівартості продукції, що сприяє одержанню більшого прибутку, який у значній мірі спрямовується на інвестування. Останнє, якщо воно здійснюється досить виважено, надає можливості для подальшого зростання продуктивності праці, але вже на основі зростання фондооснащення за умов вдалого керівництва.
Питомі капіталовкладення в активні фонди (устаткування та машини) в розрахунку на одного працюючого у недержавному секторі суттєво більші, попри його меншу капіталомісткість, а також більш рівномірно розподілені по галузях. Таким чином, переважно за рахунок саме недержавного сектору частка інвестицій в активні фонди останнім часом істотно зросла й у багатьох галузях перевищує 50%.
Серед державних підприємств набагато частіше зустрічаються патерналістські настрої та очікування пільг від держави. Це не дивно, зважаючи на те, що 16-18% державних і тільки 4-6% недержавних підприємств отримували субсидії протягом 2000 року. Але зв’язок субсидій з економічною поведінкою підприємств виявився значущим тільки для недержавного сектору: доступ до субсидій істотно гальмує як активну, так і інвестиційну реструктуризацію підприємств, що доводить негативну залежність від субсидування. Більш того, серед підприємств, що отримують прямі чи приховані субсидії, не спостерігається залежності інвестування від показників ділової культури – бізнес-планування та маркетингу, тобто ці підприємства недержавного сектору виглядають гірше навіть за державні. Таким чином, постачання додаткових ресурсів через субсидування (відкрите чи приховане) не сприяє реструктуризації, а навпаки, дозволяє підприємствам відтягувати її. Крім того, у недержавному секторі державна підтримка сильно пов’язана з патерналізмом.
Завантажити реферат