Працівники як суб'єкти трудового права

Основні трудові права працівників закріплені в ст. 2 КЗпП: право на працю, на відпочинок, на здорові й безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки і на вирі­шення колективних трудових спорів (конфліктів) у вста­новленому законом порядку, на участь в управлінні підприєм­ством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від ха­рактеру виконуваної роботи або займаної посади, крім ви­падків, передбачених законодавством, та інші права, встанов­лені законодавством.

Держава забезпечує рівність трудових прав усіх грома­дян незалежно від походження, соціального і майнового ста­ну, расової та національної приналежності, статі, мови, полі­тичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Згідно із ст. 139 КЗпП працівники зобов'язані працюва­ти чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпо­рядження власника або уповноваженого ним органу, дотри­муватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до май­на власника, з яким укладено трудовий договір.

Чинним трудовим законодавством передбачено гарантії здійснення працівниками своїх прав і відповідальність за виконання трудових обов'язків. Гарантії трудових прав вста­новлені при прийомі на роботу, зміні трудового договору, його припиненні.

Гарантії в одних випадках попереджають порушення зо­бов'язаними суб'єктами трудових прав, в інших — встанов­люють межі дій зобов'язаних осіб, у третіх — забезпечують можливість своєчасного оскарження дій, що порушують зазна­чені права, у четвертих — забезпечують компенсацію мате­ріальної шкоди, викликаної їх порушенням за рахунок вин­них осіб (див. Трудовое право: Учебник. — М.: "Статус ЛТД+". 1996. - С. 60).

Так, до гарантій здійснення права на працю відносяться норми, що регулюють діяльність державної служби зайня­тості, яка створюється для реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян.

Чинне законодавство про працю забороняє необгрунто­вану відмову в прийнятті на роботу, надає громадянам право його оскарження в судовому порядку, передбачає можливість переведення працівника на іншу роботу тільки за згодою працівника, обмежує звільнення працівника з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу, передбачає необхідність отримання власником попередньої згоди профспілкового органу, крім деяких випадків.

Право займатися трудовою діяльністю згідно із Зако­ном України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994р. (Відомості Верховної Ради України. — 1994. — №23. — Ст. 161) мають також іноземці. Згідно із ст. 8 Закону іноземці мають рівні з громадянами України права та обо­в'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбаче­не законодавством України і міжнародними договорами України.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають пра­во працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому порядку дозво­лу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляється і ви­дається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України або за його дорученням відпо­відними центрами зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя для роботи на підприєм­стві, в установі, організації, які запросили іноземця на певну посаду (за фахом) відповідно до Порядку оформлення іно­земцям та особам без громадянства дозволу на працевлашту­вання в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 p. №2028 (Урядовий кур'єр. — 1999. - 8 грудня).

Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або занят­тя такою діяльністю пов'язане з приналежністю до громадян­ства України. Так, згідно зі ст. 4 Закону України "Про дер­жавну службу" право на державну службу мають громадя­ни України незалежно від походження, соціального і май­нового стану, расової і національної приналежності, статі, полі­тичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку і пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Іноземець не може бути нотаріусом в Україні (ч. 1 ст. З Закону України "Про нотаріат").

Особливо регулюється працевлаштування іноземців в Україні відповідно до деяких міжнародних договорів Украї­ни. Так, порядок працевлаштування громадян Російської Федерації в Україні передбачено Угодою між Урядом Украї­ни і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які перебува­ють за межами кордонів своїх країн, від 14 січня 1993 р. Для них встановлено спрощену процедуру працевлаштування. Трудова діяльність працівника оформлюється трудовим до­говором (контрактом), укладеним з роботодавцем згідно з трудовим законодавством сторони працевлаштування. Робо­тодавець реєструє укладені трудові договори (контракти) в установах, визначених уповноваженими органами.

Особливо регулюються умови праці іноземних грома­дян, які працюють у міжнародних організаціях, розташованих на території України. Ці умови визначаються міжнарод­ними угодами та внутрішніми правилами відповідних орга­нізацій. Суб'єктами трудового права є також громадяни України, які працюють за її межами. Їхня праця регулюється як нормами трудового права України, так і трудового права іноземної держави.