“Руська Правда” йменує злочин як образу. Під образою розуміли порушення громадського спокою, у якій би формі воно б не відбувалося, завдання потерпілому фізичної, моральної або матеріальної шкоди. Злочини поділялися на такі види: проти князя (держави), проти особи і майнові злочини. Суб’єктивний бік злочину був не досить вираженим: відомий був замах і закінчене злочинне діяння. ”Руська Правда” знає спів участь і вимагає покарання усіх винуватих у злочині: “Якщо хтось украде скотину з хліву або із загорожі і коли буде один, то платити йому 3 гривни і 30 куп. А коли їх буде кілька, то усі платять по 60 куп.
Покарання за “Руською Правдою” є досить м’які: у ній відсутні смертна кара та членопошкодження.
До правління князя св.Володимира смертної кари зазнавали розбійники. Князь Володимир замінив смертну кару грошовим штрафом. Причина скасування смертної кари полягала не лише в тому, як князь признавався єпископам, що він “боявся гріха”, а в тому, що “військові потреби стали великі, то судові оплати придалися б на зброю і коні”.
У відповідністю з “Руською Правдою” вбивство каралося штрафом, частина якого йшла князеві, а частина - родичам вбитого.
“Руська Правда” розрізняє об’єктивну і суб’єктивну сторону діянь: чи було вбивство вчинено з умислом, а чи випадково, чи у стані афекту, чи у бійці, чи у стані сп’яніння.
Злодія можна було скарати на смерть тільки у виключному випадку: коли його схоплять вночі на місці злочину, або коли він буде чинити опір; коли ж злодія схопили і зв’язали, а потім вбили, то винні мали сплатити штраф: “Якщо когось уб’ють під час крадіжки у приміщенні, то зарити його як собаку; але, якщо його спіймають і затримають до світанку, то вести на князівський двір; але, коли уб’ють, але люди бачили злодія зв’язаним, то платити 12 гривен ”. Такому ж покаранню підлягав винуватий у вбивстві злодія за межами двору господаря.
“Руська правда” – збірник законів, що має класовий характер. За вбивство “княжих мужів” штраф був удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина: “Якщо хто уб’є князівського мужа у розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова – 80 гривен, а за простолюдина – 40 гривен”, - говориться у статті 3 “Руської правди”.
“Руська правда” детально регулює суму штрафів за членопошкодження . “Якщо хто вдарить мечем, не вийнявши його з піхов, або ручкою меча, то 12 гривен продажі за образу”, “А відсіче мечем палець, то 3 гривни продажі, а потерпілому гривну”.
За особливо тяжкі злочини “Руська правда” передбачала специфічну міру покарання – “поток і пограбування”. Цей найтяжчий вид покарання застосовувався за підпали, конокрадство та розбій. “Поток і пограбування” за первісного суспільства означав вигнання злочинця разом з сім’єю з громади, а майно злочинця знищувалось.
Розвиток майнових відносин сприяв тому, що зміст покарання “потом і пограбування” трансформувався. Винуваті у вчиненні таких злочинів у добу Київської Русі позбавлялись усіх прав, а їх майно конфісковувалось і поступало князеві.
“Руська правда” знає особливі форми так званого досудового процесу. Цей процес регулювався статтями “Руської правди” про “звід” і “гоніння сліду”, які є трансформованими звичаєвими нормами. Звід – це порядок встановлення осіб, що привласнили чужу річ, і повернення її власникові. За “Руською правдою”, “якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену у нього, … то йому не говорити “це моє”, а “піди на звід, де ти взяв її”. Якщо на зводі виявиться той, хто винен у привласненні чужої речі, то на того лягає відповідальність за крадіжку; тоді він, тобто позивач, візьме свою річ, йому ж буде платити винуватий і за те, що пропало із виявленою річчю…”
Так зване гоніння сліду полягає у розшукові злочинця не спійманого на місці злочину, по залишених слідах. Вважалось, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець.
Коли ж сліди заводять на територію якоїсь громади і там губляться, то громада зобов’язана була або знайти злодія, або відшкодувати вкрадене.
Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий мав вчинити “заклик” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом 3 днів вкрадене не було повернене, то той, у кого знайшли крадене, мав не тільки повернути його, а й заплатити штраф на суму 3 гривни. Коли ж у когось знаходили крадену річ до “заклику”, то він мав доказати, де взяв або купив ту річ. Злодієм вважався той, хто не хотів або не зміг довести від кого набув вкрадену річ.
Той, хто “гнав слід”, міг вимагати від властей допомоги, але якщо на суді виявиться, що він заарештував невинного, то він повинен був заплатити 3 гривни за арешт смерда і 12 гривен за боярина.
Доказом вини було визнання підозрюваного, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення “видоків” і “послухів”, присяга так званий суд божий – ордалії.
У справах місцевих жителів досить було свідчення двох очевидців, а у справах іноземців – більше. Свідчення холопа не було доказом. Коли скривджений не міг довести винуватість підозрюваного, то останній мав право збути справу про наклеп. Місцевий житель мав виставити сімох “послухів”, тобто свідків своєї порядності, а для іноземця досить було двох. У кого не було “послухів”, той ішов на “суд божий”.
У справах 2 гривен можна було очиститися від підозри у вчиненні злочину присягою; до 6 гривен – “випробуванням водою”; більше 6 гривен – “випробуванням залізом”.
Під час “випробування водою” підозрюваного кидали у воду і коли він потопав то визнавався невинним. При випробуванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не залишилося слідів від опіків.
Завантажити реферат