Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.)

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньо­руської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості при всій його складності та суперечливості є явищем історично неминучим і в певному розумінні прогресивним. Вітчизняною історичною наукою відкинуті помилкові уявлення про цей період історії Русі як про період "занепаду" та "руху назад". Зроблено правильний висновок про те, що аж до "Батиєва погрому" Русь за рівнем розвитку власної економіки та культури входила до передових країн Європи . Дослі­дники довели також помилковість уявлень про перехід до роздроб­леності як про час розпаду політичної організації Русі . Поняття "розпад держави" не точно передає суть історичних подій тієї доби:

визначальним був не розпад, а навпаки — більш стале, зумовлене економічним і політичним розвитком об'єднання територіальне близьких споріднених племен, входження яких до очоленої Києвом держави, раніше ще не мало міцної основи .

Феодальна роздробленість була викликана причинами насам­перед соціально-економічного характеру: зростанням продуктив­них сил в сільському господарстві та ремісництві, подальшим роз­ширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробницт­ва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчин­ного землеволодіння.

Бурхливо зростали міста, зароджувалися внутрішні торговель­ні зв'язки між містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури.

В той же час загострилася соціальна боротьба. Під її впливом посилилося прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні "своєю" землею, взяти безпосередньо в свої руки та всебічно зміцнити державний механізм, удосконалити правові засо­би придушення опору закабалених народних мас. Внаслідок зазна­чених факторів феодальна роздробленість Русі стала фактом. Це яскраво виявилося після смерті Мстислава Володимировича, коли Київська Русь вступила в нову стадію свого історичного розвитку. На зміну ранньофеодальної монархії в другій треті XIII ст. прийшла поліцентрична структура державно-політичного устрою. Залишаю­чись відносно єдиним державним механізмом, Київська Русь явля­ла собою федерацію півтора десятка певною мірою відособлених феодальних земель-князівств. В південно-західній частині Русі на українських землях знаходилися Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства.

Але це був ще не розпад Стародавньої Русі. Важлива особли­вість історичного розвитку державних форм в розглядуваний період виявилася в тому, що разом з відособленням ряду князівств та земель мали місце й прямо протилежні тенденції. До цього часу склалася давньоруська народність. Спільність етнічної основи усіх князівств та земель Київської Русі перешкоджала її розпаду. У свідомості народних мас Русі в ході попередньої багаторічної боро­тьби з кочівниками сформувалося переконання в необхідності єд­ності. В писемних пам'ятках чітко простежується подяка народних мас тим, хто "много пота утер за землю Русскую", і засуджуються ті, з вини яких, як записано літописцями в хроніці 1132 р., "разьд-рася вся Русская земля ." Не випадково значне поширення в політичній сфері одержали програми загальноруської єдності, які висувалися і в Києві, і в Галицько-волинському князівстві, і в інших політичних центрах. Прискорення соціально-економічного розвитку поволі створювало матеріальні передумови для відновлен­ня політичної єдності Русі.

Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодаліз­му на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. поси­лився процес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньополітичний фактор. Із складу великих князівств виділи­лися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями — синами. Настає дійсна роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі. Неодмінним супутником роздробле­ності стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися виробничі сили, йшло масове знищення господарств трудівників. Військові сили все більш розпилялися. Усобиці в конкретно-історичних умо­вах дійсно стали, за влучним визначенням сучасника, "погибелью земли Русской". Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Суспільний лад. В XII—XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі риси економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Давньоруське суспільство в період феодальної роздробленості складалося з двох основних ан­тагоністичних класів: феодалів-землевласників та селян.

Землеробство і в цей час було найважливішою галуззю госпо­дарсько-економічного життя земель та князівств Русі, а в основі панування класу феодалів знаходилася земельна власність.

Велике феодальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед в таких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика феодальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та холопів, дозволяла організовувати багатогалузеве орно-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво- та трипільну систему сівозміни, удосконалюва­ти знаряддя виробництва, що їх виготовлювали ремісники в містах. Здебільшого власниками землі були князі, що помітно виділяло їх з кола інших феодалів. Князівський домен (отчина) був найважли­вішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, дозволяли утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя. Разом з цим процес подрібнення князівств на уділи призво­див до звуження кордонів князівських землеволодінь.

З розвитком феодальних відносин пов'язано кількісне зростан­ня, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи . Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок говорить Поширена редакція Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. В XII ст. в літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін "село". Про такі "села" літописи повідомляють неодноразо­во. Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отрима­ли від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша части­на великих землевласників була представлена так званими земськи­ми боярами — нащадками родоплемінної знаті. Частина представ­ників як однієї, так і іншої групи боярства перебувала на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це "князі мужі", тобто найвищий розряд службовців у князя.