Історія медицини в епоху Відродження

Історія медицини досить цікава і різнобарвна. Це ж саме можна сказати і про епоху Відродження та Просвітництва, коли з’являлися нові наукові підходи та філософські погляди на різні речі, в тому числі на людську природу, її організм, лікування.

У середні століття М. у Західній Європі майже не одержала подальшого наукового розвитку. Християнська церква, що проголосила примат віри над знанням, канонізувала навчання Галена, перетворивши його в незаперечну догму. У результаті багато наївних і умоглядних представлень Галена (Гален вважав, що кров утвориться в печінці, розноситься по тілу і там цілком поглинається, що серце служить для утворення в ньому “життєвої пневми”, що підтримує теплоту тіла; пояснював процеси, що відбуваються в організмі, дією особливих нематеріальних “сил”: сили пульсації, завдяки до-рій пульсують артерії, і ін.) перетворилися в анатомо-физиологич. основу М. В атмосфері середньовіччя, коли молитви і святих мощів вважалися більш ефективними засобами лікування, чим ліки, коли розкриття трупа і вивчення його анатомії визнавалися смертним гріхом, а замах на авторитети розглядалася як єресь, метод Галена, . допитливого дослідника й експериментатора, був забутий; залишилася тільки придумана їм “система” як остаточна “наукова” основа М., а “учені” лікарі-схоласти вивчали, цитували і коментували Галена. Нагромадження практичних мед. спостережень, звичайно, продовжувалося й у середні століття. У відповідь на запроси часу виникали спец. установи для лікування хворих і поранених, проводилися виявлення й ізоляція заразних хворих. Хрестові походи, що супроводжувалися міграцією величезних людських мас, сприяли спустошливим епідеміям і обумовили в Європі поява карантинів; відкривалися монастирські б-ци і лазарети. Ще раніше (7 в.) у Візантійській імперії виникли великі лікарні для цивільного населення. У 9—11 вв. центр наукової мед. думки перемістився в країни арабського Халіфату. Візантійської й арабський М. ми зобов'язані збереженням коштовної спадщини М. Древнього Світу, до-рої вони збагатили описом нових симптомів, хвороб, лікарських засобів. Велику роль у розвитку М. зіграв уродженець Середньої Азії, різнобічний вчений і мислитель Ібн-Сина (Авиценна, 980—1037): його “Канон лікарської науки” був енциклопедичним зводом медичних знань.

У давньоруській феодальній державі поряд з монастирською М. продовжувала розвиватися народна М. Розповсюджені лікувальники містили ряд раціональних наставлянь по лікуванню хвороб і побутовій гігієні, травники (зельники) описували лікарські рослини.

Повільне, але неухильний розвиток мед. знань починається в Західній Європі в 12—13 вв. (що одержало відображення, напр., у діяльності Салернського ун-та). Але тільки в епоху Відродження уродженець Швейцарії лікар Парацельс виступив з рішучою критикою галенізму і пропагандою нової М., що ґрунтується не на авторитетах, а на досвіді і знаннях. Вважаючи причиною хронич. захворювань розлад химич. перетворень при травленні й усмоктуванні, Парацельс ввів у леч. практику різні химич. речовини і мінеральні води.

Тоді ж повстав проти авторитету Галена засновник сучасної анатомії А. Везалий; на підставі система-тич. анатомування трупів він описав будівлю і функції тіла людини. Перехід від схоластич. до механіко-математичного розгляду природи дуже вплинув на розвиток М. Англ. лікар У. Гарвей створив навчання про кровообіг (1628), заклавши таким чином основи сучасної фізіології. Метод У. Гарвея був уже не тільки описовим, але й експериментальним, із застосуванням математичного розрахунку. Яскравий приклад впливу фізики на медицину — винахід збільшувальних приладів (мікроскопа) і розвиток мікроскопії.

В області практичної М. найбільш важливими подіями 16 в. були створення італ. лікарем Дж. Фракасторо навчання про контагіозні (заразних) хворобах і розробка перших наукових основ хірургії франц. лікарем А. Парі. До цього часу хірургія була пасербицею європейської М. і займалися нею гл. обр. цирюльники, на к-рих дипломовані лікарі дивилися свисока. Зростання промислового виробництва привернув увагу до вивчення проф. захворювань. На рубежі 17—18 вв. італ. лікарем Б. Рамаццини (1633—1714) був покладений початок вивченню промислової патології і гігієни праці. В другій половині 18 і першій половині 19 в. були закладені основи військової і морської гігієни. Роботи російського лікаря Д. Самойловича про чум, опубліковані в другій половині 18 в., дозволяють вважати його одним з основоположників епідеміології.

Умови для теоретич. узагальнень в області М. були створені прогресом фізики, хімії і біології на рубежі 18—19 вв.: відкриття ролі кисню в горінні і подиху, закону збереження і перетворення енергії, початок синтезу органич. речовин (1-я половина 19 в.), розробка навчання про повноцінне харчування, вивчення химич. процесів у живому організмі, що привело до виникнення біохімії” і т.д.

Серед багатьох видатних імен в історії меди­цини Відродження залишив Едвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобо­в'язане введенням у широку практику як запобіжного способу щеплення коров'ячої віспи.

Епідемії віспи були страш­ним лихом для людства, особливо у період Відродження. В цей час у Європі хворіло на віспу щороку до 12 мільйонів чоловік, з них вмирало 1,5-2 міль­йони, значна частина тих, що перехворіли, втрачала зір. Велика смертність (до 90-95 %) спостерігалась у країнах, куди її за­носили вперше. Такі нищівні епідемії були в Сибіру в XVII ст. Європейські завойовники і перші переселенці в Америці штучно поширювали віспу між індійцями для знищення їх. Здавна суто емпірично було помічено, що ті, хто перехворів навіть і на легку форму віспи, набувають стійкої несприйнятливості до хвороби. Але щеплення — варіоляція — інколи викликали дуже тяжке, а то й смертельне захворювання. Особа, якій зробили щеплення, крім того, могла стати джерелом зараження для довколишніх.

Едварду Дженнеру належить велика історична заслуга вве­дення в медичну практику запобіжних щеплень коров'ячої віспи (вакцинація) замість небезпечних щеплень віспи від людини.

Дженнер по одержанні медичної освіти працював інтерном у Дж. Гунте­ра, пізніше — лікарем сільських общин. У процесі роботи він довідався, що, за переконанням селян, особи, які перехворіли на коров'ячу віспу (соwpox), не хворіють на людську віспу. Про це Дженнер повідомив Гунтерові, який по­радив йому пильно вивчати цю справу. Дженнер протягом 20 років, просте­живши за рядом осіб, що перехворіли на коров'ячу віспу, зміг пересвідчитись в їхньому імунітеті під час нерідких у ті часи вибухів епідемій натуральної віспи. Він вивчив, які щеплення, з яких саме висипних захворювань у корів, відомих під загальною назвою сотурох, дають імунітет і в який період за­хворювання ці щеплення найбільш дійові. Маючи вже такий досвід, Дженнер 14.У.1796 р. дозволив собі прищепити вміст віспяної пустули з руки служ­ниці сусіднього фермера, що хворіла на коров'ячу віспу, хлопчикові Джонсо-ві Фіпсу, якому пізніше було прищеплено натуральну віспу, що не спричини­лось до захворювання. Лише через два роки Дженнер опублікував свої спо­стереження англійською мовою. Запропонована ним запобіжна вакцинація швидко набула поширення в різних країнах на різних континентах. Після ко­роткого перебування в Лондоні для популяризації вакцинації Дженнер по­вернувся на попереднє місце сільського лікаря, де й прожив усе своє жит­тя, незважаючи на численні почесні запрошення з різних країн. Він не забував Джонса Фіпса, побудував йому будинок і посадив навколо нього розарій.