Державне управління зовнішньоекономічною діяльністю

1. РОЛЬ ПРАВА І ДЕРЖАВИ. ОБМЕЖЕННЯ ВЛАДИ ДЕРЖАВИ

Підприємництво будь-якого виду впливає на господарську діяльність і навіть на суспільну безпеку країни. З іншого боку, підприємствам дуже важко діяти самим, без допомоги держави. Тому держава повинна відігравати велику роль як у розвитку, так і в обмеженні та перевірці кожного підприємництва. Це особливо важливо в міжнародній торгівлі. В історії навіть існували держави, які жили тільки за рахунок торгівлі і для торгівлі (наприклад Фінікія, Венеція, Генуя, міста Ганзейської ліги). Торгівля спричинила появу багатьох питань міжнародних відносин. Держава повинна захищати економічні інтереси своїх жителів і підприємств в інших країнах. З іншого боку, держава зобов'язана стежити за тим, щоб господарське положення в країні поліпшувалося. Вона повинна захищати своїх підприємців і народ від небажаних дій підприємців і торговців інших країн. Відіграючи таку важливу роль, держава, безумовно, може мати як позитивний, так і негативний вплив. Часто роль держави в міжнародній економічній діяльності може здаватися тільки обмежувальною, але є історичні приклади, які це заперечують. Держави нерідко знижують митні тарифи. Є навіть приклади (Англія, XIX століття) одностороннього зниження ставок ввізного мита. Незважаючи на це, держави відіграють, головним чином, обмежувальну роль. Заходи регулювання і контролю стосуються буквально кожної форми торгівлі і кожного етапу її здійснення, наприклад: - купівля-продаж товарів; - фінансування і гарантії; - торгівля послугами; - передача прав інтелектуальної власності; - перевезення товарів через кордон. Акти, що стосуються торгівлі та інших видів підприємницької діяльності, приймають різні органи. Наприклад, в Україні їх видають такі державні органи, як: - Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції; - Державна митна служба; - Національний банк; - Кабінет Міністрів; - Верховна Рада. Як приклад державного втручання у підприємницьку діяльність можна розглянути процес імпорту. Втручання держави впливає на розвиток процесу імпорту, тобто видозмінює той ряд дій, які необхідно виконати, щоб займатися торгівлею. Адже менеджеру зовнішньоекономічної діяльності, щоб здійснити міжнародну купівлю-продаж товарів за кордон, нерідко потрібно виконати дуже багато різних дій, наприклад: - провести переговори й укласти угоду (зазвичай такі переговори і укладання угоди відбуваються "на відстані", між "відсутніми", тому на практиці досить часто зовнішньоторговельні операції відбуваються у формі обміну листами, телеграмами, телефонограмами і т.ін.); домовитися з транспортною компанією (або навіть із декількома компаніями). Крім того, під час перевезення виникне необхідність у послугах експедитора (freight forwarding), послугах із транспортного оформлення вантажу; - застрахувати вантаж (тут у справу вступає страхова компанія); - забезпечити гарантію платежу, виставити акредитив (у зв'язку з цим необхідно задіяти банк) і т.ін.; - провезти відповідний вантаж через митницю, провести його митне оформлення (для цього можуть знадобитися послуги митних брокерів або декларантів) тощо.

2. РЕГУЛЮВАННЯ ІМПОРТУ

2.1. ЦІЛІ ОБМЕЖЕННЯ ІМПОРТУ

Імпорт певних товарів може бути заборонений або обмежений для захисту здоров'я і добробуту споживачів або флори і фауни країни імпорту. З іншого боку, імпорт можуть обмежувати для досягнення економічних цілей, наприклад, для захисту вітчизняних виробників від конкуренції або для захисту інтересів експортерів з певних країн (за рахунок експортерів з інших країн).

2.2. ЗАСОБИ ОБМЕЖЕННЯ ІМПОРТУ

Імпорт можна обмежувати: - через митні тарифи. Чим вищі митні тарифи, тим вищою, напевно, буде ціна імпортованого товару. Якщо мито буде дуже високим, то це може змусити імпортера відмовитися від ввезення товару в країну. Для імпортера важливо заздалегідь знати всі ставки ввізного мита і своєчасно одержувати інформацію про зміни в ставках ввізного мита. Бажано, щоб всі відомості про імпортні мита, у тому числі про зміни в їхніх ставках, публікувалися заздалегідь, ще до їхнього введення в дію (наприклад, за 60 днів); - іншими засобами. Ці інші засоби можна об'єднати під назвою "нетарифні обмеження імпорту". На практиці використовується багато нетарифних засобів, але їх можна звести до кількох типових ситуацій: 1) кількісні обмеження, квоти і ліцензування імпорту; 2) дискримінація іноземних підприємств, які бажають продавати товари (роботи, послуги) для державних потреб; 3) стандарти, в тому числі заходи, націлені на захист здоров'я і життя людей, тварин і навколишнього середовища; 4) митні процедури; 5) виняткові засоби захисту внутрішнього ринку: * антидемпінг; * компенсаційні заходи; * спеціальні заходи.

2.3. МІЖНАРОДНІ ЗУСИЛЛЯ ЩОДО ЗМЕНШЕННЯ НЕТАРИФНИХ ОБМЕЖЕНЬ ІМПОРТУ

З кінця Другої світової війни і до сьогоднішнього дня ведуться багатосторонні міждержавні переговори про зменшення тарифних бар'єрів, особливо в торгівлі з розвинутими країнами. Основою для таких переговорів є Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Весь цей час тарифні бар'єри поступово зменшувалися. Паралельно зі зменшенням тарифних бар'єрів постійно відбувалося збільшення нетарифних обмежень імпорту. В рамках ГАТТ було прийнято декілька "кодексів" поведінки держав, спрямованих на зменшення нетарифних заходів обмеження торгівлі, їхнім основним недоліком було те, що в них брали участь далеко не всі члени ГАТТ. Становище змінилося в 1995 р. В результаті багаторічних переговорів було прийнято рішення про те, що участь у розроблених ГАТТ "кодексах" (текст яких був доопрацьований і доповнений) є умовою членства у Світовій організації торгівлі (СОТ). Крім того, були розроблені нові "кодекси", в яких також необхідно брати участь усім державам, які прагнуть бути членами СОТ. Ці нові кодекси стосуються: - правил інвестиційної діяльності; - правил походження товарів; - інспекції перед відвантаженням; - захисту прав інтелектуальної власності; - спеціальних заходів захисту ринку від імпорту. Головна складність нетарифних бар'єрів - це їх велика кількість. Міжнародні переговори, націлені на їх зменшення, не завжди проходять без ускладнень. В рамках СОТ продовжуються переговори з різноманітних проблем нетарифного обмеження імпорту. На регіональному і двосторонньому рівні теж укладають міжнародні договори, націлені на зменшення нетарифних заходів обмеження імпорту.

2.4. КІЛЬКІСНІ ОБМЕЖЕННЯ, КВОТИ І ЛІЦЕНЗУВАННЯ ІМПОРТУ

Деякі товари підлягають імпортним квотам або кількісним обмеженням. Законодавство, яке обмежує імпорт, може мати найрізноманітнішу спрямованість. Воно може, наприклад: - забороняти ввезення товарів; - обмежувати ввезення у визначені порти; - обмежувати маршрути перевезення товарів; - обмежувати місця збереження товарів; - обмежувати можливості використання товарів. Такі обмеження можуть ставитися до всіх імпортних товарів, у тому числі до тих, які пересилаються поштою або розміщуються у вільних економічних зонах. Експортеру завжди потрібно переконатися в тому, що його контрагент у країні імпорту надав йому відповідну і вичерпну інформацію, що дозволить підготувати товар до ввезення в країну, в тому числі забезпечити відповідне упакування, маркірування і т.ін., і що імпортер, із свого боку, здійснив всю необхідну підготовку для ввезення товару в країну. Законодавство багатьох країн про зовнішню торгівлю постійно змінюється. Щоб одержати повну і вичерпну інформацію про порядок імпорту, потрібно в деяких випадках консультуватися з компетентними державними органами країни імпорту.

Держави обмежують імпорт різних товарів, наприклад:

1) сільськогосподарської продукції, в тому числі: - молочної продукції; - фруктів і овочів; - живих комах; - тварин; - м'ясних продуктів; - рослинних продуктів; - домашньої птиці, яєць і похідної продукції;

2) зброї;

3) побутової техніки;

4) ліків;

5) нових лікарських засобів для людей;

6) нових лікарських засобів для тварин;

7) косметики;

8) харчових продуктів;

9) вірусів і токсинів;

10) іноземної валюти, дорогоцінних металів і марок;

11) текстильних виробів, вовни, хутра;

12) товарних знаків, об'єктів авторського права;

13) шкіри і слонової кістки;

14) алкогольних напоїв;

15) транспортних засобів;

16) плаваючих засобів;

17) літаків;

18) інших товарів.

Найчастіше держави просто обмежують кількість товару, яку можна ввезти в країну. Наприклад, у країну дозволяється за рік ввезти тільки 100 тис. т визначеного товару. Такі обмеження можуть стосуватися: - всіх імпортних товарів даного виду (глобальні обмеження); - товарів даного виду, які імпортуються з визначеної країни (локальні обмеження). Обмеження можуть виступати в двох основних формах: - кількісні обмеження (назвемо їх нетарифні квоти); - тарифні квоти. Коли імпорт товару підлягає кількісним обмеженням (тарифним або нетарифним квотам), щоб ввезти товар, як правило, необхідно одержати ліцензію. Нетарифні квоти Уряд країни А може встановити, що в 2002 році в країну А квота на ввезення цукрової тростини становить 100 тис. т. Припустимо, що п'ять підприємств планують ввезти в країну А цукрову тростину (табл. 12). Хто одержить ліцензію на ввезення у межах нетарифно'! квоти? У різних державах це питання вирішується по-різному. В одних країнах ліцензію одержує той, хто раніше подав заявку. Якщо таке правило діє в країні А, то зазначені підприємства одержать ліцензії на ввезення: - підприємство "А" - на ввезення 30 тис. т; - підприємство "Б" - на ввезення 30 тис т; - підприємство "В" - на ввезення 30 тис. т; - підприємство "Г" - на ввезення 10 тис. т. Підприємство "Д" не зможе в 2002 році ввезти в країну А цукрову тростину. В інших країнах ліцензію одержує той, хто відповідає якимось іншим вимогам, наприклад позитивний платіжний баланс за попередній фінансовий рік. Якщо умовою одержання ліцензії є позитивний платіжний баланс підприємства за попередній рік, то ситуація виглядатиме так (табл. 13): Тарифні квоти На практиці держави використовують ще один засіб штучного обмеження торгівлі. На той самий товар встановлюються дві різні ставки ввізних мит: - перша стосується товарів, які ввозяться в рамках так званої квоти. Квота - це максимальна кількість товару, яку можна ввезти в країну протягом року. Квоти звичайно "розподіляються" між імпортерами. Як правило, щоб ввезти товар у межах квоти, необхідно одержати ліцензію на ввезення певної кількості товарів; - імпортери, яким "не вистачило" встановленої квоти, при імпорті повинні сплатити мито за другим, більш високим тарифом. Наприклад, уряд країни А встановив, що в 2002 році в країну А квота на ввезення цукрової тростини становить 100 тис. т. Всі товари, "що ввійшли в квоту", при ввезенні оподатковуються митом за ставкою 5 %. Товари, "що в квоту не ввійшли", теж можна ввозити, але ввізне мито для них складає 30 %. Припустимо, що п'ять підприємств побажали ввезти в країну А цукрову тростину (табл. 14). Хто одержить ліцензію на ввезення у межах тарифної квоти і яке мито доведеться сплатити кожному підприємству? В різних державах це питання вирішується по-різному: в одних країнах, ліцензію одержує той, хто раніше подав заявку; в інших - той, хто відповідає будь-яким іншим вимогам, наприклад, позитивний платіжний баланс за попередній фінансовий рік. Якщо в країні А ліцензії видаються тим, хто подав заявки раніше, то зазначені підприємства ввозитимуть товари за такими ставками (табл. 15): Якщо умовою одержання ліцензії є позитивний платіжний баланс підприємства за попередній рік, то ситуація буде виглядати так (табл. 16): Тарифні квоти найчастіше застосовуються до сільськогосподарської продукції. Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) забороняє державам встановлювати кількісні обмеження імпорту товарів, за винятком деяких особливих випадків, у числі яких значне погіршення платіжного балансу країни імпорту.

2.5. ДЕРЖАВНІ ЗАКУПКИ

У сучасному світі державні закупки товарів, послуг і робіт становлять значну частку світового обсягу продажу. Тому юридичні питання організації державних закупок мають велике значення. При державних закупках, незалежно від того, хто їх здійснює - центральний уряд або місцевий орган влади (наприклад, міська адміністрація), і на відміну від звичайної купівлі-продажу, за покупку сплачують грошима платників податків. Майже кожна країна в силу законодавства або традиції прагне обмежити права іноземних підприємств продавати товари в обмін на "державні гроші". Як правило, якщо уповноважений державний орган приймає рішення закупити товари (роботи, послуги), він дає про це оголошення. В конкурсі можуть брати участь (залежно від того, в якій країні він проходить): - усі бажаючі, або - тільки ті, хто відповідає певним вимогам (досвід роботи на ринку відповідних товарів, робіт, послуг, наявність необхідного устаткування і т.ін.), або - тільки підприємства і громадяни цієї країни. Учасники конкурсу подають свої пропозиції. З цих пропозицій організатор конкурсу (державний або комунальний орган) вибирає крашу за певними критеріями: - ціна, яку просить учасник; - якість товарів (робіт, послуг); - досвід роботи учасника на ринку; - наявність в учасника якісного і сучасного устаткування. В багатьох країнах існують законодавчі норми, які забороняють організаторам закупок купувати товари (роботи, послуги) в іноземних підприємств і громадян. В інших країнах укладати контракт з іноземним учасником конкурсу дозволено тільки в тому випадку, якщо запропонується ціна, що перевершить найвищу ціну вітчизняного учасника на визначену кількість відсотків (наприклад, на 15 %). Крім таких прямих обмежень, торговці, які бажають продавати товари (роботи, послуги) державі (в тому числі й іноземній), можуть зіткнутися і з іншими проблемами, наприклад: - нечіткі правила процедури торгів (повідомлення учасників, вибір кращої пропозиції), які дають, на думку торговців, організаторам торгів занадто широкі повноваження в прийнятті рішень; - процедури оскарження рішень організаторів торгів (наприклад, не в усіх країнах ці рішення можна оскаржити в суді). Ще в 1979 році в рамках ГАТТ була укладена угода про державні закупки (її текст переглядався в 1988 році). Угода: 1) забороняє її сторонам дискримінацію іноземних учасників державних тендерів (як пряма заборона участі, так і створення нерівних умов); 2) вимагає, щоб процедури проведення торгів були прозорими, у тому числі відносно: * термінів повідомлення про початок конкурсу і його умови, порядку такого повідомлення; * крайнього терміну внесення змін в умови конкурсу (наприклад, не пізніше, ніж за 60 днів до крайнього терміну подачі документів учасників); * критеріїв допуску до участі в конкурсі; * порядку розгляду документів; * критеріїв добору переможця конкурсу; * процедури оскарження. Головні недоліки цього міжнародного договору: - по-перше, те, що його учасниками було біля десяти держав; - по-друге, договір не стосувався: * державних закупок робіт і послуг (це дуже важливо, оскільки велика частина всіх державних закупок стосується будівельних робіт); * закупок, які здійснюють державні підприємства; * державних закупок з боку місцевих органів влади (в тому числі державних закупівель суб'єктів федерації у федеративних державах, наприклад, земель у Німеччині). Укладена в 1994 році Угода про державні закупки набагато розширила договори 1979 року. Вона закрила всі зазначені вище недоліки договору 1979 року (це стосується не всіх державних закупок місцевих органів влади).

2.6. СТАНДАРТИ НА ТОВАРИ

Розвиток стандартів на товари. Якість товарів дуже важлива в торгівлі. Вже у стародавні часи солідні підприємства намагалися підтримувати певний рівень якості своїх товарів. Якщо товари були високої якості, вони заробляли довіру споживачів і розширювали свій ринок. У багатьох випадках стабільний рівень якості робить товари дуже відомими. Наприклад, тульські самовари були широко відомі в Росії як найкращі саме тому, що виробники завжди намагалися підтримувати їх якість на високому рівні. На жаль, не всі підприємства або торговці зацікавлені в тому, щоб підтримувати продукцію на високому рівні. Недбале ставлення до виробництва товарів і послуг призводить до того, що іноді держава в особі відповідних спеціалістів змушена втручатися в процес виробництва. Спочатку вона вимагає дотримання мінімальних заходів захисту від неякісної продукції. Ці заходи спрямовані, головним чином, на захист життя і здоров'я людей, тварин і безпеку рослин. Але, крім того, держава зацікавлена в підтримці репутації ярмарків, ринків і інших подібних заходів, які проводяться на її території. Історично першим заходом державного втручання була норма про карантин тварин і рослин, потім почали з'являтися розпорядження, які стосуються інших галузей. З розвитком технологій, з появою технічно "складних" товарів споживачам все складніше стає самостійно судити про якість товарів, що їм пропонують, і держава, в особі спеціалістів, змушена все більше втручатися в систему стандартизації. В той же час продовжують існувати і розвиватися стандарти, які приймають самі торговці і виробники (так звані добровільні стандарти). Деякі з цих добровільних стандартів приймаються в рамках різного роду асоціацій і об'єднань виробників. Інші стандарти приймають окремі підприємства, особливо ті, що вже досягли світової популярності. Ці підприємства дуже строго слідкують за своїми стандартами якості, які іноді набагато перевищують вимоги державних стандартів за тими ж типами товарів. Сьогодні всі стандарти поділяються на "обов'язкові" (приймаються державою) і "добровільні" (приймаються самими виробниками). В більшості країн і насамперед у країнах із розвинутою промисловістю, переважна більшість стандартів - добровільна. Коли на якийсь товар існує стандарт, товар не можна продати або ввезти в країну без проведення перевірки його відповідності стандарту. Якщо стандарт прийнятий державою, то таку перевірку повинні проводити тільки такі організації, які одержали на це дозвіл від держави, відповідно до встановлених державою процедурних правил. Ці процедурні правила можуть бути складними і призводити до ускладнень у торгівлі. Стандарти в Україні. Стандарти існували в Україні і тоді, коли вона була частиною СРСР. Оскільки всі підприємства були державними, в цей період держава розробила величезну кількість стандартів. Добровільних стандартів, тобто стандартів, які б приймали приватні особи в СРСР, не існувало, оскільки приватні особи не могли займатися підприємництвом. Коли в 1991 році Україна стала незалежною, вона успадкувала цю систему стандартів і продовжувала її використовувати. Навіть нині система стандартизації незалежної України значною мірою побудована за зразком системи стандартизації колишнього СРСР. Останнім часом, у зв'язку з розвитком світової торгівлі, посилюється прагнення до створення міжнародних стандартів якості, які можна було б застосовувати однаковою мірою в різних країнах. Для зниження собівартості продукції дуже важливо, щоб однакові стандарти існували в тих країнах, що торгують між собою різними видами товарів. З цією метою було створено багато урядових і неурядових міжнародних організацій, які займаються уніфікацією стандартів різних країн. Одна з най-відоміших організацій такого роду - Міжнародна організація зі стандартизації (ISO). Крім неї, є ще дуже багато інших подібних організацій. Саме так сформувалася система стандартизації в багатьох країнах світу. Стандарти як перешкода міжнародній торгівлі. Пряма заборона ввозити певні товари, "які не відповідають стандартам", складні процедури оцінювання відповідності товару стандартам, - всі ці заходи можуть призвести до штучного зменшення імпорту. До кінця сімдесятих років багато країн широко застосовували стандарти як засіб нетарифного обмеження імпорту, тобто свідомо встановлювали невиправдані вимоги в стандартах або в процедурах перевірки відповідності стандартам. Іноді причини були іншими - держави "щиро" бажали захистити навколишнє середовище, життя та здоров'я людей чи тварин, проте при цьому не враховували всі можливі наслідки таких обмежень або заборон для міжнародної торгівлі і те, наскільки виправдані такі обмеження порівняно з наслідками, що вони мають для торгівлі. Вирішити цю проблему можна шляхом укладання двосторонніх міжнародних договорів про взаємне визнання стандартів і результатів перевірки відповідності стандартам. У рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) ще в 70-ті роки XX ст. почалися переговори з метою: - зобов'язати кожну країну, в усіх випадках, де тільки це можливо, визнавати стандарти іншої країни; - ліквідувати всі заборони на ввезення товарів, які не підкріплені науковими даними; - зобов'язати кожну країну заздалегідь публікувати інформацію про нові стандарти, що вона збирається ввести, із тим, щоб усі зацікавлені особи могли з ними ознайомитися і внести свої коментарі і пропозиції, що повинні враховуватися при подальшій роботі над стандартами; - зобов'язати кожну країну у всіх випадках, де тільки це можливо, при розробці стандартів брати за основу існуючі міжнародні стандарти на відповідні товари; - зобов'язати кожну країну створити в себе інформаційний центр, в якому кожний учасник торгової діяльності міг би одержати інформацію про чинні стандарти і стандарти, введення яких планується; - забезпечити визнання всіма країнами - учасницями ГАТТ результатів перевірки відповідності стандартам, проведеної в будь-якій країні ГАТТ, за винятком тих випадків, коли невизнання результатів перевірки виправдано особливими кліматичними, технічними, культурними умовами; - встановити, що всі країни - учасниці ГАТТ будуть надавати товарам з інших країн - членів ГАТТ режим найбільшого сприяння при оцінювання відповідності товарів стандартам. У 1979 році ці положення були включені до "Кодексу про стандарти" ГАТТ. Головним недоліком цього кодексу була невелика кількість учасників. У 1995 році набрали чинності дві угоди - Угода про технічні бар'єри в торгівлі й Угода про санітарні і фітосанітарні заходи, їхні положення аналогічні тим, які містилися в "Кодексі", але в нових договорах бере участь набагато більше держав2.

2.7. МИТНІ ПРОЦЕДУРИ

Будь-який імпортований (експортований) товар має пройти через митницю. Митниця існує для того, щоб контролювати ввезення (вивезення) товарів.

При митному оформленні товару здійснюються:

1) визначення товару;

2) митне оцінювання товару, виходячи з якого в більшості випадків визначається сума мита і податків

 

За звичайних умов товар проходить через митницю і ввозиться в країну одночасно. Виняток із цього правила має місце, коли товар потрапляє на певну територію країни імпорту, наприклад у "вільну економічну зону". В багатьох країнах товар можна ввезти і до сплати мита. При цьому митниця одержує від імпортера (його представника) спеціальний документ. Він встановлює обов'язок імпортера сплатити суму податків, мита й інших обов'язкових платежів у зазначений у ньому термін. У багатьох випадках законодавство вимагає, щоб оплата за векселем була гарантована банками. Використовуючи систему таких векселів, можна, наприклад, відразу сплатити загальну суму мита і податків на імпорт за всі товари, завезені за визначений період. У торгівлі можуть виникнути такі основні труднощі, пов'язані зі здійсненням митних процедур: - дуже складні митні процедури. Вони призводять до того, шо вартість товару штучно завищується. Щоб перебороти ці перешкоди в торгівлі, 1973 року у Кіото, у рамках Всесвітньої митної організації, було укладено Міжнародну конвенцію про спрощення і гармонізацію митних правил. 25 червня 1999 р. прийнято нову редакцію конвенції; - для різних товарів існують різні митні ставки. Для полегшення роботи митниці в кожній країні існують спеціальні переліки товарів (класифікації), в яких товари розбиті на групи, підгрупи, і т.ін.5 Не в усіх країнах такі переліки однакові. Може трапитися і так, що той самий товар класифікується в різних країнах по-різному; - ставки мита і зборів (плата за митне оформлення і пов'язані з ним дії державних органів), процедура їхньої сплати, порядок митного оформлення можуть бути змінені, а інформацію про це опубліковано незадовго до цього, а то і взагалі postfactum. Це питання стосується і ГАТТ, яка вимагає, щоб інформація про зміни в ставках мита і зборів публікувалася заздалегідь, з тим щоб учасники торгової діяльності могли ознайомитися з ними і вжити усіх відповідних заходів (в тому числі сплатити необхідні суми у встановленому порядку); - багато держав стягують з того самого товару різні мита, залежно від того, з якої країни товар надходить. Методи визначення походження товарів, а також пов'язані з ними формальності і процедури в різних країнах можуть відрізнятися. Нерідко ці формальності і процедури надзвичайно складні. Все це перешкоджає нормальному процесу торгівлі; - розмір мита (і нерідко митних зборів) часто залежить від вартості товару. При ввезенні товарів імпортер (або його представник) вказує вартість товару в митних документах, розміри мита і зборів розраховуються на основі цих даних. Але буває і так, що митна служба "не вірить" твердженням імпортера і визначає вартість товару на основі своєї інформації. При цьому часто виникають труднощі, пов'язані з методом визначення митної вартості товару. Електронна торгівля. Сьогодні дуже часто замість того, щоб йти у магазин, покупець може увімкнути комп'ютер, обмінятися електронними повідомленнями із продавцем, і угоду буде укладено. Дуже часто для укладання таких угод використовується Інтернет. Останнім часом укладається все більше таких "електронних" угод. У багатьох з них беруть участь особи або підприємства, які знаходяться у різних країнах, і для виконання таких угод необхідно перевезти товар з однієї країни до іншої. В той же час, щоб ввезти куплений товар з-за кордону, потрібно пройти адміністративні процедури. Наприклад, необхідно пройти митні процедури (представити певні документи, в певному порядку сплатити необхідну суму мит та зборів тощо). Такі процедури виникли задовго до появи електронної торгівлі і не враховують певних її особливостей. Це зумовлює три основні проблеми в багатьох країнах: 1) неможливо заздалегідь підрахувати суму мит та зборів; 2) неможливо заздалегідь сплатити суму мит та зборів; 3) неможливо переводити валюту за кордон, якщо угода - "електронна". З розвитком нових інформаційних технологій буде все більше можливостей для розвитку "електронної торгівлі". З іншого боку, зараз деякі адміністративні процедури є бар'єром для "електронної торгівлі", причому бар'єр навіть більший, ніж для звичайної торгівлі. Сьогодні торгівці висловлюють все більше незадоволення таким станом речей і все активніше вимагають реформ. Під впливом цих вимог багато держав вже починають вживати заходів, спрямованих на зменшення бар'єрів в "електронній торгівлі". Наприклад, поправки до Конвенції Кіото, прийняті в рамках Всесвітньої митної організації 25 червня 1999 року, спрямовані на зменшення таких бар'єрів. На жаль, поки дуже небагато держав ратифікувало ці поправки. Але цілком очевидно, що рано чи пізно митні процедури почнуть змінюватися в багатьох країнах. Такі зміни, що відбуваються під впливом революційних технологій, приведуть до розвитку цілком нового митного процесу. Це приклад того, як розвиток технології змінює законодавство. Митна класифікація Відмінності в митних класифікаціях у різних країнах нерідко викликають проблеми, які можна проілюструвати таким запитанням: "Як потрібно оформляти на митниці дерев'яну картинну раму, яка буде використана для "складання" картини?". Варіанти відповіді: - як картинну раму; - як дерев'яну матрицю; - як предмет мистецтва; - як продукт лісу; - як особисту річ. Правильна відповідь: будь-який із цих варіантів можливий, усе залежить від того, в яку країну ви ввозите товар. Така непевність перешкоджає здійсненню торгівлі. Прагнення торговців, менеджерів, юристів вирішити цю проблему в остаточному підсумку привело до того, що багато держав почали укладати міжнародні договори, їхні учасники домовлялися використовувати однакові класифікації товарів для цілей митного оформлення. Наприклад, вже незабаром після Другої світової війни велика кількість європейських країн домовилася використовувати так звану "Брюссельську тарифну номенклатуру". Проте багато інших держав (у тому числі США і Канада) не застосовували цю "Брюссельську тарифну номенклатуру". У вісімдесяті роки почалася робота із створення єдиної "глобальної" системи товарної класифікації. Результатом цих зусиль стала поява в середині 80-х років "Гармонізованої системи кодування й опису товарів". В основу цієї системи була покладена система "Брюссельської тарифної номенклатури", а також системи митної класифікації деяких держав. Гармонізована система опису і кодування товарів почала діяти 1 січня 1988 року. Вона включає понад 5000 шестизначних товарних позицій, які можна розподілити на більш детальні позиції, з урахуванням особливостей національних адміністративних і статистичних вимог. Цілі "Гармонізованої системи": - домогтися однаковості класифікації товарів з метою митного оформлення у різних країнах; - полегшити збір, аналіз і порівняння статистичних даних; - створити загальну міжнародну систему кодування, опису і класифікації товарів для цілей торгівлі; - надати зацікавленим особам оновлену товарну номенклатуру, яка дозволяє судити про технологічний прогрес і зміни в міжнародній торгівлі. На сьогодні цю систему використовують митні служби декількох десятків держав. Контроль за застосуванням державами "Гармонізованої системи опису і кодування товарів" здійснює Всесвітня митна організація. В рамках СНД уряди країн - учасниць домовилися використовувати єдину "Товарну номенклатуру зовнішньоекономічної діяльності Співдружності Незалежних Держав". Митна оцінка Навіть у тих випадках, коли імпортеру заздалегідь відомо, за якою "статтею" буде класифікуватися товар і ставка мита, виражена у відсотках до вартості товару, можуть виникнути труднощі, якщо імпортер і митники не узгодять вартість ввезеного товару. В таких випадках представники митниці звичайно визначають вартість товару на основі свого розуміння. Багато держав встановили спеціальні методи визначення митної вартості, які митники повинні використовувати в таких спірних ситуаціях. Наприклад, деякі країни встановлюють "мінімальну митну вартість товару", і митниця не має права встановлювати митну вартість нижчу від цієї "мінімальної вартості". Інший спосіб - встановити митну вартість імпортного товару на основі оптової ціни того ж товару, коли він продається в країні імпорту. Подібні методи оцінювання часто викликають незадоволення імпортерів, оскільки використання таких методів призводить до того, що вони змушені сплачувати, на їхню думку, занадто велике мито. Торговці давно прагнули встановити загальні правила, яким повинні слідувати митні служби різних країн при обчисленні митної вартості товару. В 1979 році в рамках ГАТТ був підписаний "Кодекс про митну оцінку". Кодекс передбачав, що вартість імпортного товару не повинна розраховуватися на основі вартості товарів, які походять з країни імпорту, або на довільних, або штучних ставках митної вартості товару. В 1995 році набрала чинності розроблена на основі цього кодексу Угода про застосування статті VII ГАТТ. Участь у цій угоді є обов'язковою умовою членства у Світовій організації торгівлі. Правила походження товарів Питання про походження товарів може виникнути за найрізноманітніших обставин. Найтиповішими з них є наступні: - товар ввозиться з країни Б, але був вироблений в країні В; - товар ввозиться з країни Б, був вироблений у країні Б, але деякі його компоненти вироблені в країні В. У сучасному світі все частіше мають місце ситуації, коли різні етапи виробництва товару відбуваються в різних країнах. Правила походження товарів можуть застосовуватися: - при імпорті товарів, коли ставка мита залежить від того, з якої країни походить товар; - при здійсненні державних закупок, коли участь іноземних підприємств у державних торгах або умови такої участі залежать від походження товарів, які вони пропонують державі. Різні держави використовують різні критерії для оцінювання того, в якій країні вироблений імпортований товар. Як правило, використовуються такі критерії: - товаром, виробленим у країні А, вважається товар, повністю вироблений у країні А. В різних країнах існують різні визначення поняття "повністю вироблений". Це може викликати додаткові ускладнення в торгівлі; - товаром, виробленим у країні А, вважається товар, що виник у результаті "достатньої переробки" товарів, хоча вони були завезені і з інших країн. У різних країнах "достатню переробку" розуміють по-різному. Два найбільш типових критерії визначення "достатньої переробки" такі: 1. Зміни в "коді" готового товару порівняно з товаром, що переробляється. Наприклад, коди товарів у деяких товарних класифікаціях складаються з дев'яти цифр. Припустимо, що в країні А переробка вважається достатньою, якщо в кодах товару, що утворився в результаті переробки товару, використаного для переробки, відрізняються більше чотирьох чисел. Тоді якщо ми маємо товар 1 (виробництва країни А) із кодом "22 345 7864", що виник у результаті переробки товару 2 із кодом "22 345 3290" (товар 2 виготовлений в іншій країні), тобто відмінності існують тільки в останніх чотирьох цифрах, то товар 1 не буде вважатися повністю виробленим у країні А. 2. Частка вартості товару, що переробляється, у вартості кінцевої продукції. Припустимо, що в країні А переробка вважається достатньою, якщо частка вартості переробленого товару у вартості товару, що виник у результаті переробки, менш як 50 %. Тоді якщо товар 1 (виробництва країни А) продається за ціною 100 дол. і виник в результаті переробки товару 2 (виготовленого в іншій країні), що був куплений виробником за 40 дол., то товар буде вважатися достатньо переробленим у країні А. Розбіжності в підходах до понять "достатня переробка" і "товари, повністю вироблені в країні", різні (іноді невиправдано складні) формальності, пов'язані з правилами походження товарів (наприклад, процедури одержання документів, які засвідчують "походження" товару), створюють додаткові ускладнення в торгівлі. Торговці, менеджери, юристи давно прагнули звести ці ускладнення до мінімуму. В 1995 році набрала чинності Угода про правила походження товарів. Участь у цій угоді є обов'язковою умовою членства у СОТ. Угода зобов'язує країни - учасниці спільно встановлювати єдині правила походження товарів, які мають бути: - зрозумілими; - об'єктивними; - передбачуваними.

2.8. ЗАХИСТ ВІТЧИЗНЯНИХ ВИРОБНИКІВ ВІД ІМПОРТУ

Розмір мита на товар може бути вищим від тарифної ставки, що застосовується в більшості випадків. Це може відбутися в результаті застосування до цього товару "антидемпінгових заходів" або "компенсаційних заходів". Антидемпінгові мита стягуються за вимогою вітчизняних виробників у відповідь на дії іноземних торговців, що в країні-імпор-тері вважаються "демпінгом". Під "демпінгом" звичайно розуміють продаж товару за ціною, нижчою від тієї, за якою той самий або подібний товар продається в країні експорту ("справедлива ціна "). "Компенсаційні" мита стягуються у відповідь на допомогу, яку інша країна надає своїм виробникам, щоб штучно домогтися їхньої більшої конкурентоспроможності на зовнішньому ринку (так звані субсидії). Для вітчизняних виробників є ще і третя альтернатива. Якщо імпортні товари ввозяться в таких кількостях, що це створює істотну загрозу розвитку вітчизняної промисловості, в багатьох країнах вітчизняні виробники можуть почати спеціальні процедури, результатом яких може стати обмеження імпорту таких "небезпечних" товарів, причому не тільки шляхом підвищення мита, але й через кількісні обмеження. Складність полягає в тому, що в різних країнах використовуються різні підходи до визначення таких понять, як "істотна загроза вітчизняним виробникам", "демпінг" і т.ін. З 1995 р. діють три угоди, що разом часто називають "Антидемпінговим кодексом COT": - Угода про застосування Статті VI ГАТТ (про антидемпінг); - Угода про субсидії і компенсаційні заходи; - Угода про спеціальні заходи. Участь у цих угодах є обов'язковою умовою членства у СОТ. Угода про застосування Статті VI ГАТТ (про антидемпінг) і Угода про субсидії і компенсаційні заходи дозволяють застосування антидемпінгових і компенсаційних мит для захисту вітчизняних виробників. Проте при цьому повинні бути дотримані дві умови: 1) здійснення несправедливої торгової практики, тобто: - продаж товарів нижче справедливої ціни, або - продаж товарів, щодо яких у країні експорту діють субсидії, заборонені за правилами СОТ, або субсидії, що не заборонені СОТ, але до яких країни імпорту можуть застосовувати компенсаційні заходи; 2) результатом такої "несправедливої практики" є: - збитки вітчизняних виробників, або - негативні торгові ефекти для вітчизняних виробників. На відміну від цих двох угод, третій договір в "Антидемпінговому кодексі СОТ" (Угода про спеціальні заходи) встановлює єдину умову застосування спеціальних заходів: імпорт товарів (неважливо, "справедливий" або "несправедливий") має бути істотною причиною серйозного збитку або становити небезпеку такого збитку. Не всі субсидії в рамках СОТ заборонені. Угода передбачає, що застосування спеціальних заходів неприпустиме, коли існує декілька причин збитку вітчизняному виробнику, серед яких і "занадто" великі обсяги імпорту або будь-які обставини імпорту (наприклад ціна імпортних товарів). Необхідно підкреслити, що відповідно до вимог "Антидемпінгового кодексу СОТ" жоден із цих заходів не може застосовуватися як відповідь надії іншої держави. Кожен захід може застосовуватися тільки з ініціативи зацікавлених вітчизняних виробників і після проведення розслідування уповноваженим державним органом. Демпінг і антидемпінгові мита Для підвищення результативності своєї діяльності торговці використовують різноманітні прийоми. Якщо між територіальними сегментами ринку існують торгові бар'єри (наприклад державні кордони між країнами, що не входять в один митний союз), торговець може продати товар в одному "сегменті" за нижчою ціною, ніж в інших "сегментах" (наприклад в країні імпорту за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку). Метою такої політики може бути витіснення конкурентів або підвищення довгострокових прибутків. Угода про застосування статті VI ГАТТ передбачає, що демпінгом може вважатися тільки "продаж товару за ціною, нижчою його "нормальної вартості", тобто ціною за той же або подібний товар, яка платиться в країні експорту при продажу на внутрішньому ринку в звичайному процесі торгівлі. На жаль, не завжди таку ціну можна встановити, наприклад, тому що такий же або подібний товар не продається в країні експорту; метод продажу такого ж або подібного товару в країні експорту істотно відрізняється від методу продажу в іншій країні (наприклад, не звичайна купівля-продаж, а лізингова операція). Для цих випадків у зазначеній угоді СОТ передбачена ієрархія методів штучного обчислення "нормальної вартості". 1. Ціна, за якою подібний товар експортується в третю країну в звичайному процесі торгівлі. 2. Вартість виробництва товару в країні експорту плюс "розумний" прибуток, "розумні" адміністративні витрати, витрати на продаж і будь-які загальні витрати. Субсидії і компенсаційні заходи Субсидії можуть встановлюватися в різноманітних формах, наприклад: - звільнення від сплати податків; - податкові інвестиційні кредити (коли підприємству дозволяється сплатити податок пізніше, за умови виплати відсотка або без такої умови); - інші податкові пільги; - пряме переведення коштів із бюджету (гранти, позики або капітальні вкладення); - державні гарантії виплати позики; - кредити від державних банків на пільгових умовах (наприклад, під низькі відсотки) іноземним підприємствам, за умови, що останні імпортують з країни банку визначені товари. Теоретично розмір компенсаційного мита повинен точно відповідати тим негативним ефектам, які створює субсидування в країні експорту відповідного товару. На практиці цього не завжди легко домогтися. Прагнення торговців звести до мінімуму "зловживання" компенсаційними заходами призвело до того, що в ГАТТ були включені положення, що стосуються субсидій і компенсаційних заходів. Зрештою, в рамках ГАТТ у 1994 році було укладено Угоду про субсидії і компенсаційні заходи. Згідно з цією угодою держава імпорту може накладати компенсаційні мита тільки після проведення розслідування, розпочатого з ініціативи зацікавлених вітчизняних виробників. Вживати такі заходи можна тільки якщо розслідування показало, що: - встановлено субсидію; - наявні негативні торгові ефекти, як, наприклад, надана шкода вітчизняним виробникам; - є причинно-наслідковий зв'язок між субсидією і негативними торговими ефектами. Угода про субсидії і компенсаційні заходи поділяє субсидії на три групи: 1) "зелені" субсидії - ті субсидії, застосування яких правомірне і які не дають права на вжиття відповідних заходів; 2) "жовті" субсидії - такі субсидії, застосування яких дозволено, але при цьому надається право державі, якій нанесений істотний збиток у результаті застосування субсидій, на вживання "відповідних заходів"; 3) "червоні" субсидії - субсидії, застосування яких не допускається. Угода дає чіткі Критерії, за допомогою яких можна віднести ту або іншу субсидію до одного з цих видів. Угода не стосується субсидій, що надаються сільськогосподарським товарам. Порядок застосування таких "сільськогосподарських" субсидій встановлений в Угоді про сільське господарство". Спеціальні заходи обмеження імпорту Стаття XIX ГАТТ дозволяє підвищувати тарифи стосовно деяких країн (залишаючи в той же час тарифи незмінними щодо інших країн), якщо збільшення обсягів імпорту заподіє серйозний збиток вітчизняним виробникам або така загроза існує. В 1995 році набрала чинності Угода про спеціальні заходи. Угода забороняє державам укладати договори про добровільне обмеження імпорту або експорту. Вона вимагає також розірвати такі договори, які були укладені до її вступу в дію. Винятки складають тільки договори, дія яких минає не пізніше 1999 року. Угода також містить вимоги до процедури спеціальних розслідувань, встановлює максимальні терміни застосування спеціальних заходів - вони не повинні перевищувати 4 роки (цей термін можна продовжити до 8 років). Протягом перших трьох років застосування спеціальних заходів країна, відносно якої були застосовані ці заходи, має право піти на відповідні кроки. Крім того, в Угоді визначені спеціальні правила для країн, що розвиваються. Ці правила: - обмежують можливість використання спеціальних заходів проти експорту з країн, що розвиваються; - надають додаткові права країнам, що розвиваються, в сфері застосування спеціальних заходів. Ситуація в Україні. Український "Антидемпінговий кодекс" В Україні, як і в багатьох інших країнах, існує законодавство, яке дозволяє обмежувати імпорт на вимогу вітчизняних виробників. Цим питанням спеціально присвячені три закони, які разом часто неофіційно називають "Антидемпінговим кодексом України": - Закон України "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту" № 330-XIV від 22 грудня 1998 року; - Закон України "Про захист національного товаровиробника від субсидійованого імпорту" № 331-XIV від 22 грудня 1998 року; - Закон України "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну" № 332-XIV від 22 грудня 1998 року. Крім них, було прийнято ще три закони, які внесли зміни до вже чинних законів: - Закон України "Про внесення змін у Закон Української СРСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" № 335-XIV від 22 грудня 1998 року; - Закон України "Про внесення змін у Закон України "Про єдиний митний тариф" № 334-XIV від 22 грудня 1998 року; - Закон України "Про внесення змін у Закон України "Про систему оподаткування" № 333-XIV від 22 грудня 1998 року. Уповноваженим органом, який має право проводити розслідування і вживати заходи до імпорту, є Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі. Членами цієї комісії є представники різноманітних центральних органів влади (міністерств, служб і т.ін.). На сьогоднішній день в Україні вже було проведено декілька спеціальних розслідувань, в тому числі з приводу імпорту електричних лампочок, поролону. Великий інтерес становить розслідування щодо імпорту автомобілів в Україну, що на даний момент продовжується. Існує думка, що "Антидемпінговий кодекс" не повністю відповідає вимогам СОТ, куди Україна прагне вступити. У цієї думки є як прихильники, так і противники.

2.9. ОБМЕЖЕННЯ ІМПОРТУ. ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ

Міжнародна торгівля, як правило, пов'язана з використанням іноземних валют. За товари, продані в Японії, можуть заплатити єнами, за товари, продані в Казахстані, можуть заплатити теньге. Продавцю з Європи швидше за все неважко перевести єни в долари. А от якщо мова йде про теньге, банк продавця може не прийняти від нього таку валюту: якщо цей банк потім спробує обміняти її в будь-якому казахському банку, в останньому може не виявитися в наявності доларів. Країни, що розвиваються, дуже часто мають обмежені запаси конвертованої валюти. Конвертованою валютою називають валюту, що вільно обмінюється на інші валюти, в той час як інші валюти називають неконвертованими. Питання про валюту виникають не тільки при продажу товарів за кордон. Якщо американська компанія планує здійснити інвестицію в Мексику, їй будуть потрібні песо. Якщо мова йде про будівництво нового заводу, песо будуть потрібні для оплати будівельних робіт, а потім для виплат робітникам заводу. Американська компанія може використовувати валюту, отриману в ході попередньої діяльності, або перевести наявні в неї долари в песо. Уряди часто регулюють обмінні курси й обмежують конвертованість валют. Йдеться, насамперед, про країни, що розвиваються. Курси валют основних промислово розвинутих країн і порядок їхнього обігу, як правило, визначаються вільним ринком. Іноді уряди і центральні банки втручаються в процес торгівлі валютою, намагаючись стабілізувати обмінні курси. Наприклад, центральний банк може скуповувати слабші валюти. Наприкінці 80-х років XX ст. центральні банки Німеччини і Японії купували долари СІЛА, щоб підтримати американську валюту, що "падала". В деяких державах встановлений офіційний обмінний курс своєї валюти стосовно долара США. Курс мексиканського песо був довгий час "прив'язаний" до курсу долара США, тобто його курс коливався паралельно курсу долара США. Ліцензування й обов'язковий продаж через центральний банк можуть використовуватись як засоби гарантії фіксованого обмінного курсу валюти, але ці заходи можуть також означати, що курс валюти буде коливатися залежно від коливань курсу іншої валюти, найчастіше долара США. В деяких країнах заборонено одержувати "тверду" валюту для здійснення попередньої оплати за імпортні товари або встановлюються інші обмеження на купівлю-продаж валюти.

3. РЕГУЛЮВАННЯ ЕКСПОРТУ 3.1. СИТУАЦІЯ У СВІТІ

Як правило, держави зацікавлені у збільшенні експорту, а не в його обмеженні. Зростання експорту означає збільшення прибутків скарбниці та зростання зайнятості. Проте в деяких випадках держави обмежують експорт. Для торговця важливо брати до уваги обмеження експорту не тільки в країні, де виробляються товари, але також у країнах, де виробляються його компоненти або відповідні матеріали. Найчастіше обмеження експорту запроваджуються з внутрішньо-або зовнішньополітичних причин, але непоодинокими є випадки, коли в основі таких дій лежать економічні причини. Іноді обмеження експорту запроваджуються з цілого ряду причин, серед яких є і політичні, і економічні. Серед причин обмеження експорту: - проблеми національної безпеки (наприклад експорт зброї); - небезпека поширення ядерної зброї (експорт збагаченого урану); - збереження природних ресурсів (наприклад видів тварин, що вимирають); - збереження ресурсів для використання всередині країни (наприклад цінних порід дерева); - збереження ресурсів для використання в майбутньому (наприклад нафти). Обмеження експорту можуть здійснюватися в різних формах, наприклад: - експортні квоти; - експортні мита або податки; - заборона експорту визначених товарів. Нерідко держави обмежують експорт, виконуючи свої міжнародні угоди. ГАТТ та інші угоди СОТ, хоча і прагнуть максимально зменшити обмеження торгівлі, не містять положень, які б прямо торкалися обмеження експорту. При проведенні переговорів країни - члени ГАТТ підтвердили необхідність переглянути деякі положення ГАТТ з тим, щоб сфера її застосування охоплювала і обмеження експорту, проте на сьогоднішній день угоди СОТ залишаються документами, націленими насамперед на імпорт.

3.2. РЕГУЛЮВАННЯ ЕКСПОРТУ В УКРАЇНІ

В Україні обмежується експорт цілого ряду товарів, серед яких: - зброя; - боєприпаси; - військова техніка і спеціальні комплектуючі вироби для їхнього виробництва; - вибухові речовини; - ядерні матеріали; - технології, устаткування, установки, спеціальні неядерні матеріали і пов'язані з ними послуги; - джерела іонізуючого випромінювання; - інші види продукції, технологій і послуг, що використовуються при створенні озброєння і військової техніки або розкривають державну таємницю України; - дорогоцінні метали і сплави, коштовні камені; - наркотичні і психотропні засоби; - твори мистецтва і стародавні предмети з музейних фондів України. Заходи обмеження експорту включають: - заборону експортувати товари з України без дозволу Державної служби експортного контролю; - вимогу про обов'язкове узгодження з державними органами умов торгівлі деякими товарами; - встановлення обов'язкових умов експорту товарів. Більш докладно про обмеження експорту див. "Положення про державний експортний контроль в Україні", затверджене Указом Президента № 117/98 від 13 лютого 1998 року, із змінами, внесеними: - Указом Президента № 283/99 від 26 березня 1999 року; - Указом Президента № 953/99 від 2 серпня 1999 року.

4. РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТУВАННЯ. ПЕРЕДАЧА ТЕХНОЛОГІЙ

Багато країн активно прагнуть залучити якнайбільше іноземних інвестицій. З цією метою вони нерідко створюють особливі, сприятливі умови для іноземного інвестування. Рівень і суть таких сприятливих умов може відрізнятися залежно від форми і місця інвестування. В інших країнах, в силу законодавства або існуючої практики, іноземні інвестиції знаходяться в несприятливих умовах. Навіть у тих випадках, коли держава прагне залучити іноземні інвестиції, їх можна здійснювати тільки за визначених обставин і з визначеними обмеженнями. Зокрема, репатріація прибутку, роялті, отримані в результаті інвестиції, можуть підпадати під державні обмеження або ж бути обумовленими одержанням дозволу від компетентних державних органів. Після того, як інвестиція була здійснена, вона підпадатиме під дію місцевого законодавства і залежатиме від місцевих політичних подій, в тому числі можливої політичної нестабільності. Перед здійсненням інвестиції необхідно уважно вивчити законодавство країни, в якій здійснюватимуться інвестиції й будь-які двосторонні угоди цієї країни з країною підприємства, яке збирається здійснювати інвестицію. Важливо вивчити всі можливості оскарження дій держави, що призвели до втрати зробленої інвестиції, якщо ці засоби, звичайно, є. Там, де підказує здоровий глузд, необхідно застрахувати іноземну інвестицію від некомер-ційних ризиків (тобто від втрати внаслідок дій держави або політичних подій). Коли прийняте рішення про здійснення інвестиції і про те, де саме її здійснити, найчастіше необхідно починати процедуру одержання державного дозволу. Там, де існують спеціальні пільги для інвесторів в обмін на виконання ними визначених умов, необхідно буде вступити з державою в переговори про умови таких пільг. Обмеження на інвестиції може накладати і держава інвестора. Наприклад, багато країн забороняють інвестування за кордоном у вигляді технологій, що особливо важливо для безпеки країни, її зовнішньої політики. Треба зазначити, що інтелектуальна власність і торгівля нею, в тому числі ліцензування і франчайзинг, займають важливе місце серед причин, що спонукають держави регулювати іноземне інвестування (стимулювати або обмежувати). Наприклад, держава може вимагати від іноземного інвестора передачі цінної технології в обмін на дозвіл працювати в країні або на надання привілеїв (наприклад податкових пільг).

5. СТВОРЕННЯ ЗАКОРДОННИХ ПІДПРИЄМСТВ І ПРЕДСТАВНИЦТВ

Здійснювати іноземне інвестування можна в різних формах, в тому числі створюючи нові підприємства, які цілком або частково належать іноземним інвесторам. Держави встановлюють вимоги, які необхідно виконувати і мати на увазі при створенні підприємств. У той час, як деякі з цих вимог спеціально "призначені" для того, щоб обмежувати іноземне інвестування, більшість з них належить до всіх видів діяльності і до всіх форм організації бізнесу. До вимог, спрямованих на обмеження іноземного інвестування, можна віднести заборону або обмеження на створення підприємств, що повністю належать іноземним особам. Єдиним виходом буде створення спільного підприємства. В деяких країнах існують різного роду мінімальні рівні вітчизняної участі в підприємствах: наприклад, у жодному підприємстві, утворюваному в країні А, не повинно бути менше 49 % місцевого капіталу. В різних країнах застосовуються свої правила бухгалтерського і податкового обліку. Це може призвести до того, що особам з однієї країни буде важко зрозуміти фінансові документи іншої, або, що ще гірше, вони зрозуміють їх неправильно. Трудове законодавство і практика відносин між роботодавцем і найманими працівниками також не однакові у всіх країнах. Відносини між урядом і приватними підприємствами в одних країнах можуть значно відрізнятися від відносин в інших державах. Вплив уряду на рішення керівників підприємств не однаковий у різних країнах. Не однаковий і ступінь участі державних підприємств у підприємницькій діяльності.

6. РЕГУЛЮВАННЯ ТОРГІВЛІ ПОСЛУГАМИ

Держави різними засобами обмежують і регулюють міжнародну торгівлю послугами. До таких засобів належать:

1. Обмеження на пересування людей і на їхнє право здійснювати фахову практику за кордоном.

2. Податкові норми і правила переказу валюти за кордон, що на практиці призводить до відсутності іноземних джерел послуг.

3. Обмежувальна практика ліцензування або сертифікації, наприклад, ліцензування телевізійних станцій або надання іноземним літакам права приземлятися на своїй території.

4. Обмеження на створення іноземцями підприємств з надання послуг.

5. Існування монополій на надання певних послуг, визнаних державою, а іноді навіть здійснюваних нею.

6. Заборона державним органам закуповувати іноземні послуги

7. Обов'язкові вимоги використовувати місцеві підприємства з надання певних послуг.

8. Заборона передавати у власність іноземцям приміщення, устаткування і т.ін., необхідні для надання послуг.

9. Неофіційна, але дуже ефективна бюрократична протидія роботі іноземних (або контрольованих іноземцями) підприємств, що надають послуги.

За результатами Уругвайського раунду переговорів у ГАТТ було підписано Генеральну угоду про торгівлю послугами (ГАТС). Участь у ГАТС є обов'язковою умовою членства у СОТ, прямої спадкоємиці ГАТТ. ГАТС - перша спроба встановити "всесвітні правила поведінки" держав при регулюванні торгівлі послугами. Оскільки ще немає досвіду таких всесвітніх угод і тому, що міжнародна торгівля послугами, на відміну від міжнародної торгівлі товарами, справа порівняно "нова", держави змогли домовитися тільки про загальні підходи до регулювання торгівлі послугами. На основі цих єдиних підходів деякі країни вже знижують бар'єри в торгівлі послугами. Що особливо важливо, ГАТТ заклала основу для подальших переговорів між країнами - членами СОТ про зниження бар'єрів у торгівлі послугами. Вже зараз ведуться переговори про: - фінансові послуги (банківські, страхові й ін.); - професійні послуги (бухгалтерські і юридичні); - обмеження на пересування фізичних осіб.

Література

1. Внешнеторговые сделки / Сост.: И.С. Гринько. - Сумы, 1994.

2. Державне регулювання економіки: Підруч. для ВНЗ. - 2-ге вид. / За ред. J.P. Михасюка. - К., 2000.

3. Липсиц И.В. Введение в экономику и бизнес: Учеб. для сред. спец. учеб, завед. - 2-е изд. - М., 1999.

4. Чистое СМ., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для ВНЗ. - К., 2000.