Організаційна культура здійснює сильний вплив як на її внутрішнє життя, так і на її положення у зовнішньому середовищі. Організаційна культура складається з стійких норм, уявлень, принципів та вірувань відносно того, як дана організація повинна і може реагувати на зовнішній вплив, як слід вести себе в організації, який смисл функціонування організації та ін. Носіями організаційної культури є люди, але виробляється вона та формується в значній мірі менеджментом, зокрема, вищим керівництвом. Організаційна культура може відігравати велику роль у мобілізації всіх ресурсів організації на досягнення її цілей. Але й також може являтися потужним гальмом на шляху досягнення цілей, в особливості якщо для цього знадобиться проведення змін. Тому менеджмент приділяє велику увагу рішенню питань формування, підтримки та розвитку організаційної культури.
Ми розглянули основні змінні мікросередовища організації як об’єкта вивчення менеджменту. Тепер розглянемо його другий об’єкт макросередовище.
Не існує ні однієї організації, яка не мала б зовнішнього оточення, та не знаходилась б з ним у стані постійної взаємодії. Люба організація потребує регулярного отримання з зовнішнього середовища вихідних продуктів для забезпечення своєї життєдіяльності. При цьому кожна організація повинна віддавати що–небудь у зовнішнє середовище в якості компенсації за її існування. Як тільки зв’язки з зовнішнім середовищем обриваються, організація гине. В останній час в зв’язку з посиленням та ускладненням конкуренції, а також різким прискоренням процесів змін в оточуючому середовищі організації все в більшій мірі змушені приділяти увагу питанням взаємодії з оточенням, все в більшій мірі розвивати здібності адаптації до змін зовнішнього середовища.
Ключову роль у виробленні та проведенні політики взаємодії організації з оточенням відіграє менеджмент, особливо його верхній рівень. Питання довгострокової стратегії взаємодії організації із середовищем постають головне місце у побудові всіх процесів управління. Менеджмент вже не займається тільки внутрішніми питаннями організації. В рівний, а можливо і в більшій мірі його погляд спрямовується за межі організації. Менеджмент намагається будувати ефективну взаємодію організації з оточенням не тільки шляхом впливу на процеси, які відбуваються в організації, але й шляхом впливу на оточуюче середовище. Стратегічне управління, яке вирішує ці задачі, висувається на перший план у комплексі процесів управління організацією.
Зовнішня оточення організації, стан взаємодії з яким визначається переважно якістю управління нею, можна представити у вигляді двох сфер. Перша сфера – це спільне зовнішнє оточення організації ( або середовище непрямого впливу). Дане зовнішнє оточення відображає стан суспільства, його економіки, природного середовища та не пов’язане безпосередньо з конкретною організацією. Загальне зовнішнє оточення є більш чи менш однакове для переважної більшості організацій. Друга сфера – це так зване безпосереднє ділове оточення організації (або середовище прямого впливу). Це оточення формує такі суб’єкти середовища, які безпосередньо зв’язані чи безпосередньо впливають на діяльність даної конкретної організації. При цьому важливо підкреслити, що й організація в свою чергу може безпосередньо впливати на них.
Загальне зовнішнє оточення формується під впливом політичних, правових, соціально-культурних, економічних, технологічних, національних, та міжнародних процесів, а також процесом природокористування (рис. 2).
Безпосереднє ділове оточення організації створюють покупці, постачальники, конкуренти, ділові партнери, а також регулюючі служби та такі організації, як адміністративні органи, ділові об’єднання і асоціації, профсоюзи та ін. (рис. 1).
Рис. 1. Середовище прямого впливу на організацію.
Рис. 2. Середовище непрямого впливу на організацію.
Управляючи процесами взаємодії організації з навколишнім середовищем, менеджмент стикається з рядом серйозних проблем, що породжуються невизначеністю у стані навколишнього середовища. В зв’язку з цим однією з найважливіших задач, що стають перед менеджментом, є зниження невизначеності положення організації в оточенні. Це досягається шляхом розвитку її адаптованості до зовнішнього середовища та встановленням широких зв’язків з оточенням, які дозволяють організації органічно вписуватися в навколишнє середовище.
В залежності від того, наскільки організація адаптована до змін в оточенні, виділяється два типи управління організацією:
1)механічний тип управління;
2)органічний тип управління.
Механічний тип управління організацією характеризується набором слідуючи характеристик:
- консервативна, негнучка структура;
- чітко визначені, стандартизовані та стійкі задачі;
- опір змінам;
- влада постає з ієрархічних рівнів в організації та з позиції в організації;
- командний тип комунікацій, що йдуть зверху вниз;
- змістом комунікацій переважно являються розпорядження, інструкції та прийняті керівництвом рішення.
Для органічного типу управління організацією характерні:
- гнучка структура;
- динамічні, не жорстоко визначені задачі;
- готовність до змін;
- влада базується на знаннях та досвіді;
- самоконтроль та контроль колег;
- багато спрямованість комунікацій (вертикальні, горизонтальні, діагональні та ін.);
- змістом комунікацій є інформація та поради.
Кожен з наведених типів має визначені переваги. Відповідно кожному з них можуть бути надані певні переваги в залежності від характеру оточення та рівня невизначеності. У тому випадку, якщо оточення є динамічним, якщо рівень невизначеності є високим, більш ефективним є тоді органічний тип управління організацією. Якщо є оточення є стабільним та невизначеність знаходиться на низькому рівні, перевага може бути надана механічному типу управління.
Використана література:
1. Основи маркетингу та менеджменту. – К., 2000.
2. Економічний словник-довідник .- К., 2001.
3. Ансофф И. Стратегическое управление. - М.: Прогресс, 1987.
4. Белошапка В.А., Загорий Г.В. Стратегическое управление. Принципы и международная практика.- К.: Абсолют-В.- 1998.- 351с.
Завантажити реферат