У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші живуть,мовляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з таким поглядом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, "маслениця", веснянки, гагілки, Купала тощо. У цих святах відбивається старовинний хліборобський та скотарський побут.
Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На кожному кроці відчувалася присутність предків, "дідів", зокрема під час народин, весілля, смерти.
Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з ними покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки, іноді дуже високі - кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.
Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки - багато з них перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових, сезонових, пов'язаних з різними видами праці.
Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність, ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним, спільним життям з веселою, радісною природою України і відчували її ласку.
Цю лагідність української вдачі і відчування на кожному кроці зв'язків з природою яскраво виявлено через 200 років після охрищення у "Слові о полку Ігореві", просякнутому дохристиянською психологією, o Українці зберегли цю життєрадісну лагідність після прийняття християнства, і до них не могли прищепитися аскетичні правила візантійської Церкви. До Церкви вовк перенесли цю єною життєрадісність, яка бурхливо виявлялася в мистецтві, красі орнаментів, церковних мозаїк та мініятюр, що прикрашали Євангелії.
ПЕРШІ СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ
Історія застає слов'ян у стадії розкладу родового ладу і формування племен. Провід у племенах належав "луччим" або "нарочитим" людям, представникам визначних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на "віча" - ради, де вирішували важливі питання життя племени, війни та миру. На випадок війни вони обирали вождя-князя, а згодом князі залишалися й на мирні часи. Проте, влада їхня, необмежена під час війни, за мирних часів була обмежена вічем. Прокопій писав, що слов'янами і антами "не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно".
Різні джерела зберегли імена перших князів українських племен, які намагалися об'єднати під своєю владою більші частини слов'ян. Так, у 380-х роках антський князь Бож або Боз воював проти ґотів, які напали на антів. Його самого, його синів та 70 старшин ґоти взяли в полон і стратили. Але держава антів залишилася. Між 480-558 роками ця держава здобуває характер військової організації. У ній формується керівна група з воєначальників, заможних людей, з яких складається рада. Сила держави антів примушує Візантію рахуватися з нею. Вона простягається від Дунаю до Дону. Ця держава загинула під навалою аварів. Цар Мезамир у 550-х роках був убитий, а людність не захотіла коритися аварам і покинула свою землю.
Друга велика держава постала на Волині. Аль-Масуді писав так: "З цих племен одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося Валінана". Цьому цареві, як могутнішому, корились інші племена.
Державу волинян, про яку згадував Аль-Масуді у 40-х роках X ст., В. О. Ключевськпй вважав союзом дулібів. Він писав так:
"Ми застаємо у східніх слов'ян на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який можна поставити на початку нашої історії: вона почалася з VI сторіччя на ггівнічно-східніх схилах і передгір'ях Карпат."
Довгий час після того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об'єднувала б різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікаве оповідання "Повісти временних літ" про заснування Києва трьома братами - Києм, Щеком та Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір - Щека-виці та Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він оповідав про заснування Києва - Куара в землі "полунян" (полян) Куаром, Ментеєм і Хореаном. Зберіг літопис згадку про те, як "Кий княжаше в роде своем", їздив до Царгорода і "якоже сказають . велику честь приял от царя". В леґенді цій є зернятка правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які були об'єднані лише за княжої доби.
Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У X ст. був племінний князь у деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в 945 році. Посли деревлян казали їй, мовляв, "наши князи добри суть, иже распасли суть Деревську землю", - протиставляючи їх іншим князям. Неясно згадує "Повість" про Тура, князя туровського. Очевидно, племінними князями були Радим та В'ятко, які вивели радимичів та в'ятичів "з ляхи". Найдовше зберігалися племінні князі у в'ятичів: ще Володимир Мономах ходив на князя в'ятичів Ходоту.
Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (серед яких немало слов'янських: Предслав, Володислав, Улеб), - були теж племінними князями.
У IX ст. згадується в різних джерелах про якесь об'єднання "русів" на північних берегах Чорного моря. Так, у житії св. Степана Сурожського, біля 800 p., є оповідання про напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім'я князя - слов'янське, і це дає підстави вважати, що оті "руси" були слов'янами, себто українцями, зі своїм племінним князем.
На початку IX ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є згадка теж про "руського" князя, який напав на Амастриду й охристився. Можна припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах Чорного або Озівського моря.
Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих князів, а головне - метою літописів було показати єдність князівської династії, яку. намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій меті. Важливо те, що з-поміж усіх згаданих вище спроб об'єднати племена в єдину державу, з одного боку, і існування місцевих князів, з другого, - більш-менш міцна держава виникла тільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, яка вже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливих для життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постанню Київської держави - у VII-VIII вв. - Придніпров'я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров'ї місцеві майстри виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й перетоплюються чужоземні впливи, і твориться своя культура.
Завантажити реферат