Мабуть, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів “Записок Наукового товариства імені Шевченка”, якби він не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці і культурі кінця ХІХ – поатку ХХ століть.
Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михайла Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постійними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська…1898 року нарешті з’являється перший том фундаментальної “Історії України-Руси”, невдовзі виходить друком том другий, 1900 року – третій…
Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишилися досягнення української історичної науки й для Європи. Великим кроком на шляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитав кирс лекцій з історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпціг, Берлін, де знаходть однодумців серед відомих вченних-істориків.
Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, що наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до повернення в Київ, де пройшли його студентські та ад’ютантські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Але й після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв’язки зі Львовом. Його дім по вулиці Паньківській швидко перетворився на своєрідний науково-бібліотечний і музейний центр, двері якого завжди були гостинно відкриті для патріотів української науки та культури.Продовжуючи працювати над головною капітальною працею свого життя, вчений дуже швидко підготував і видав популярну книгу “Про старі часи на Україні. Для першого початку”, а згодом – розраховану на більш підготовленого читача –“Ілюстровану історію України”. Цей період був надзвичайно плідним щодо наукової роботи видатного історика. Виходить велика кількість його статей як українською, так і російською мовами. Він обгрунтовує необхідність відкриття українських кафедр, впровадження університетського викладання українською мовою, пише книгу про історію українського козацтва, веде широку лекторську діяльність.
Початок першої світової війни застав родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним – через Відень, де були давні знайомі й друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чийому боці вона воюватиме. Звідти через Румунію, яка приєдналася до Антанти, в 1916 р. повернувся в Київ. Та місцева влада зустріла приїзд історика холодно і з недовірою. На підставі наклепницкого звинувачення у “симпатіях до Австрії” його було заарештовано й ув’язнено в Лук’янівську в’язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченного з в’язниці, але депортують разом із дружиною й донькою Катериною до Симбірська.
Лютнева революція 1917 р. звільнила М. Грушевського з-під нагляду царської охрани. Він негайно поверається на Україну і поринає в політичне життя.
Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині й Наддніпрянській Україні по згуртуванню українства була підпорядкована поширенню його окремішницьких ідей щодо розбудови незалежної України, саме на Грушевського й випала нелегка доля очолити не лише Центральну Раду майже відразу по її постанню, а й увесь той великий потік до волі й визволення з-під московського ярма 1917 – 1920 років.
Грушвський був великим патріотом України й українства, але ж він був великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного, зокрема між слов’янськими народами, роз’єднання, проти пропагування ідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши після трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти “московської орієнтації”. Він закликав своїх сучасників визволитися “від “персього обов’язку” супроти Московщини”. Він проводив величезну роз’яснювальну роботу: виступав на мітингах, у пресі, постійно розтлумачуючи питання федералізму, історії відносин мїж Україною і Росією, право українського народу на державність згідно з Переяславськими угодами.
В нього було багато друзів, прихильників, та було чимало й завзятих ворогів. Причому не лише непримиренних політичних супротивників М.С.Грушевського з “білого” або “червоного” табору, що обстоювали “єдину, неділиму Росію” з відповідними до цих кольорів відмінностями її “облаштування”. Його опонентами були й діячі, що уособлювали альтернативу Грушевському у самому українському визвольному русі. Адже далеко не всі з навіть найближчих його соратників, скажімо в Українській Центральній Раді і її уряді, поділяли погляди свого лідера з усіх питань історії, теорії і практики розбудови української державності.
Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантами, М. Грушевський, за визнанням його сучасників значно “полівів" у своїх політичних поглядах. Водночас він вважає, що авторитетом ученого і політичного лідера вбереже молоді сили соціалістів-революціонерів від поспішних, необдуманих екстриміських кроків. Така його позиція викликала гостру критику не тільки з боку відверто націоналістичних елементів, але й поступовців, недавніх друзів-лібералів. Але попри всі ці закиди авторитет Грушевського-політика залишався великим.
Після розпаду Центральної ради 28 квітня 1918 року, наступного дня в залі засідань Ради зібралися незаарештовані депутати, похапцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодатства і проголосили М. Грушевського Президентом Української Народної Республіки (УНР), якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких військових частин на Софійській площі було названо гетьманом України Павла Скоропацького, який узяв на себе тимчасово “усю повноту влади”.
Увеь період Гетьманщини професор перебував у підпіллі. Ще раз його побачили 22 січня 1919 року на Софійській площі, де урочисто проголосили акт злуки Унр і ЗУНР. Але вже 6 лютого війська Директорії, яка постала замість Гетьманщини, здали Київ Червоній Армії. В останні дні свого перебування на Україні М. Грушевський пробував створити Директорії опозицію, якою мав стати Комітет захисту республіки.
Опинившись під загрозою арешту, М. Грушевський їде закордон.
На початку 1921 р. українська делегація на Ризьких переговорах передає Грушевському запрошення повернутися на Україну. Вчений вступає у переговори з головою Раднаркому УСРР Х. Радковським, і у березні 1924 р. родина Грушевських повертається на Україну.
Незадовго до цієї події Грушевського було обрано академіком Української академії наук. Він повертається на Україну працювати. Протягом 20-х років навколо М.Грушевського створюється школа дослідників різних напрямків історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції: він очолив академічну кафедру історії українського народу; створив науково-дослідницьку кафедру історії України; налагодив контакти із науковим зарубіжним світом. Таким чином, вчений об’єднує навколо своїх Історичних установ (таку назву отримали всі комісії і кафедра) більш ніж 200 вчених. На базі історичних установ почала формуватися “Київська” школа Грушевського. Він також відроджує наукови історичний журнал “Україна”, створює соціолого-етнологічний журнал “Первісне громадянство”, та суспільно-літературний “За сто літ”.
Завантажити реферат