Загальне лікування хворих з хірургічною інфекцією

ЗАГАЛЬНЕ ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ

З ХІРУРГІЧНОЮ ІНФЕКЦІЄЮ

Загальне лікування необхідне всім хворим з інфекцією, незалежно від її виду — будь це ускладнення рани, в тому числі й післяопераційної, чи хірургічне інфекційне захворювання, оскільки не існує суто місцевих видів інфекції. Кожна інфекція супровод­жується загальними явищами, зумов­леними інтоксикацією. Джерела інтоксикації — мікроби та їх токси­ни, продукти розпаду загиблих тка­нин, неспецифічні продукти обміну, в тому числі так звані середньомоле-кулярні пептиди. Загальне лікування хворих насамперед передбачає ство­рення оптимальних умов для реалізації своїх, ендогенних, механізмів захис­ту від мікробної токсичної агресії — інтоксикації. Хворому повинен бути забезпечений стан фізичного та психіч­ного спокою, мають бути усунені всілякі несприятливі подразники, на--самперед біль. Хворому приділяють максимальну увагу, пояснюють йому характер захворювання та окреслюють вимоги до нього, виконання яких до­поможе якнайшвидшому одужанню. Стаціонарним хворим забезпечують добрі умови, збалансоване в якісно­му та кількісному відношенні харчу­вання. Це важлива складова і переду­мова загального лікування.

Комплекс загальних заходів ліку­вання може бути різноманітним за складом та призначенням. Але неза­лежно від цього від повинен спрямо­вуватися на: 1) припинення розвит­ку та поширення інфекції; 2) знижен­ня й ліквідацію інтоксикації організ­му; 3) активізацію захисних сил організму та регенеративно-репара-тивних можливостей хворого; 4) ко­рекцію порушень функції органів та систем, спричинених інфекцією;

5) прискорення загоєння і ліквідацію місцевого осередку.

Дезінтоксикація здійснюється різ­ними шляхами, серед яких головним є знищення мікробів, зменшення концентрації токсинів та мікробів, їх розведення, нейтралізація токсинів зв'язуванням їх або інактивацією і ви­ведення. Загальні заходи, спрямовані на гальмування розвитку, знищення мікрофлори, припинення її поширен­ня полягають насамперед у призна­ченні антимікробних засобів резорб-тивної дії, зокрема антибіотиків та хіміопрепаратів (ентерально чи парен­теральне). Звичайно їх призначають або при лікуванні місцевої інфекції без хірургічного втручання, або після ньо­го (за деяких форм інфекції). Незалеж­но від останнього нерідко залишаєть­ся загроза поширення патогенної мікрофлори (великий осередок інфекції або її небезпечна локалізація, недостатня опірність організму та ін.). Наприклад, при гематогенному осте­омієліті, гнійному артриті чи сухо­жильному панариції, великих флегмо­нах чи карбункулах, у хворих на цук­ровий діабет та багатьох інших видах інфекції місцеве хірургічне втручання доповнюється застосуванням або ан­тибіотиків, або антимікробних хіміо­препаратів (сульфаніламіди, фторкві-ноли, зокрема ципрофлоксацин та його аналоги тощо). Застосування цих протимікробних засобів повинно грун­туватись на знанні виду мікроорганізмів та їх чутливості до препарату. Оскіль­ки встановлення цих показників потре­бує тривалого часу, а гостра інфекція потребує негайноґо лікування, в ба­гатьох випадках застосовують антибіо­тики широкого спектру дії або альтер­нативні хіміопрепарати з високою ан­тибактеріальною активністю.

Серед антибіотиків найбільш ужи­ваними є бензилпеніциліну натрієва сіль, напівсинтетичні пеніциліни (ампіцилін тощо), напівсинтетичні цефа-лоспорини (цефазим), аміноглікозиди (гентаміцин, канаміцин), кліндаміцин та інші, а серед антимікробних хіміоп­репаратів — метронідазол (активний сто­совно анаеробної неклостридіальної мікрофлори), сульфаніламіди та похідні налідиксової кислоти — ципрофлоксацин, флюоронор-флоксацин, цифран та ін.

Слід зазначити, що стрептококи, гонококи, пневмококи, менінгококи, клебсієла, сальмонели, клостридії та де­які інші мікроби зберігають високу чут­ливість до препаратів групи пеніциліну і тому захворювання, що спричи­нюються зазначеними мікробами (беши­ха, гонорейні сальпінгіти та сальпінго-офорити, менінгіт, пневмококовий пе­ритоніт тощо), треба зразу починати лікувати препаратами групи пеніциліну без визначення антибіотикограми.

Стафілококи та кишкова паличка завдяки здатності до мутації та транс­місивній стійкості (здатності утворю­вати беталактамазу — фермент, що інактивує пеніцилін та інші антибіо­тики) нечутливі до антибіотиків пер­ших поколінь. Тут обов'язково по­трібно визначити антибіотикограму. Тому при інфекціях, що спричиню­ються стафілококами, кишковою па­личкою, синьогнійною паличкою, бактероїдами тощо, лікування треба розпочинати з антибіотиків широко­го спектра дії в поєднанні з метроніда-золом (проти бактероїдів), а з одержан­ням даних мікробіологічного до­слідження та антибіотикограми — за­собами цілеспрямованої дії чи кори­гувати схему лікування.

Треба зазначити, що багато видів патогенних мікробів, збудників гній­ної інфекції (стафілокок, синьогній-на паличка, кишкова паличка, некло-стридіальна анаеробна мікрофлора) дуже стійкі і до сучасних антибіотиків широкого спектра дії. Навіть у найак­тивнішого аміноглікозиду (гентаміци-ну сульфату) ефективність проти ста­філококової інфекції не перевищує 70—80 %. Тому у разі тяжких форм інфекції треба користуватися новітніми напівсинтетичними, що стійкі до беталактамаз, які продукуються мік­робами, антибіотиками (мефоксин чи мефокситин — препарат IV покоління цефалоспоринів; амоксиклав-амоксицилін у комбінації з клавулановою кислотою, що є інгібітором беталак­тамаз) та антибактеріальними препа­ратами із групи фторквінолонів (цип-рофлоксацини, ципробай) і кабапе-немів (тієнам та ін.).

Ципрофлоксацини та тієнам за про­тимікробною силою навіть переважають антибіотики. Вони ефективні прак­тично за будь-якої хірургічної інфекції, зумовленої як грампозитивною, так і грамнегативною мікрофлорою, у тому числі бактероїдною.

Детоксикація організму здійс­нюється багатьма засобами. Розпочи­нати ії треба з найпростіших і найдос­тупніших. Це насамперед призначен­ня великої кількості рідини (за відсут­ності протипоказань) та внутрішньо­венне введення ізотонічних розчинів натрію хлориду чи натрію лактату або розчинів Рінгера—Локка, Гартмана, лактосолу тощо. У останніх, поряд із натрію хлоридом (6—8 г/л), є калію хлорид (0,2 — 0,3 г/л), кальцію хло­рид (0,1—0,2 г/л), натрію гідрокарбо­нат (немає в розчині Гартмана), на­трію лактат — 3,1—3,3 г/л (його нема в розчинах Рінгера та Рінгера—Локка). У лактосолі є, крім того, ще й магнію хлорид. Ізотонічні розчини натрію хло­риду (0,9 %) та лактосоя є офіційни­ми, виготовляються на заводах мед­препаратів, усі інші — виготовляють­ся в аптеках.

Названі розчини зменшують інтокси­кацію шляхом як розведення токсинів, так і підвищення їх виведення з органі­зму з сечею.

Для багатьох хворих введення цих розчинів буває досить (поряд з місце­вим втручанням і місцевими заходами) для ліквідації осередку інфекції та де­токсикації організму. Але у деяких ви­падках цих засобів дезінтоксикації, що діють шляхом простого розведен­ня та компенсації гідроіонних по­рушень, буває замало. Тому призначають засоби спеціальної інфузійно-трансфузійної терапії, а в низці ви­падків, зокрема при загальній інфек­ції, ще й інші заходи — штучний гемо­діаліз (гемо- та лімфосорбцію тощо).