Особливості економічного розвитку Київської Русі

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у поземельних відносинах. Виникла і поступово зростала земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

,\іале власне господарство, двір, майно або були безземельними.

Безправними були так'зваш невільники - раби (холопи або челядь княжої доби). Вони не мали громадянських прав, майна. Джерелами холопства були війна, продаж при свідках, шлюб з холопкою, втеча закупа. Церква сприяла покращенню становища рабів, їх відпущенню на волю і переходу до категорії «задушних людей», записаних на «спомин душі». Ізгоями вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої (звільнені холопи, збанкрутілі купці, князі без землі, сини священиків, які не навчилися грамоті).

ІУ добу раннього феодалізму основною формою експлуатації селян була данина (полюддя» а°о повоз). Селяни виконували ряд повинностсй: давали підводи, доставляли озброєних воїнів, буду­вали й ремонтували фортеці, мости, дороги. З розвитком феодаль­них відносин данина почала перетворюватись у феодальну ренту - економічну реалізацію земельної власності. На державних землях, де не було різкої грані між державною і князівською власністю, рента і податок зливалися. На землях світських і духовних феодалів селяни відробляли ренту, сплачували податок державі й водночас відбували різні повинності на користь феодала та держави. Відомі три форми ренти: відробіткова, натуральна, грошова.

Економічною основою селянського господарства був даір -дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньол^у одному «плугу», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10.- 15 димів, переважно родичі, об'єднувалися в дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які, залежно від майнового стану, ставали або рівноправними членами - «потужниками», або пот­рапляли в залежність від хазяїв дворищ. Їх називали підсусідками, «половинниками», «дольниками». Землі дворища складалися з ділянок - димів, що були розкидані у різних місцях і періодично перерозподілялися. Існували й дрібні господарства і менша оди­ниця оподаткування - «рало». Дворища входили до складу громади (сільської общини), на чолі якої стояв отаман, обраний на вічі, і яка мала власний «копний» суд.

Землі общини належали феодалу або державі, їх поділяли на орні й сіножаті, що перерозподілялися, випаси, ліси, річки, власні селянські господарства. За користування землею селяни дворища відбували повинності феодалові та державі.

Отже, як і в інших країнах світу, в Україні в середні віки основною галуззю економіки було сільське господарство. Вдоско­налюючись століттями, воно в XV - XVI ст. досягло високого рівня.

2.5 Фінанси

У І тисячолітті слов'янські племена торгували в основному з пізньоантичними, а потім з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунайіцини. Серед племінної знаті мали по­пит такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін поставлялися хутро, мед, шкіри, віск. Можливо, була .і работоргівля, оскільки в VI - VII ст. слов'яни здійснили на Візантію декілька масштабних походів.

Основною торговою артерією слов'ян був Дніпро. Не виклю­чено, що перевозили товари й по Дністру та Південному Бугу. Слабшими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтами, фінно-уграми й тюркським населен­ням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен пролягав «бурштиновий шлях» з Прибалтики до Дунаю.

Одним із найбільших торговельно-ремісничих поселень римсь­кої доби була Лепесівка у верхів'ях р. Горинь. У районах, що прилягали до кордонів римської імперії, торгівля і ремесла були більш розвинені. Отже, через територію сучасної України в І тисячолітті проходило ряд торговельних шляхів, які з'єднували основні центри тогочасної цивілізації.

У VIII - IX ст. в результаті відокремлення ремесела від землеробства зароджується товарне виробництво, зростає внутрішній обмін. Відомі торговельні зв'язки східних слов'ян з Великою Моравією, Болгарією, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями було описано перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу вже в VII - VIII ст. Із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Тортові шляхи з Києва простягнулися з півночі на південь, із сходу на захід. Найголовнішим з них був так званий <туть із варягів у греки». Починався він у Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ і Любеч, Чернігів і Вишгород та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У червні під Вітечевом, що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз по Дніпру до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі.

Найважчим відтинком цього шляху були Дніпрові пороги, що простягалися на 100 кілометрів. Деякі з них, особливо Ненаситець-Ревучий, подолати було неможливо, тому човни волочили берегом. Тут на купецькі валки, як правило, нападали печеніги та інші степові розбійники. Важливим осередком цієї торгівлі було місто Олешшя (Олешків), тепер Херсонська область. Звідси флотилії вирушали у відкрите море. Торгівля з Візантією посідала перше місце в Київській державі.

Перед військовою загрозою візантійські імператори були змушені йти на поступки українським купцям, не стягуючи з них мита і податків. Договір 907 р, який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги торговцям Київської Русі. Пізніші договори (944, 956 рр.) засвідчують, що торгівля відігравала в політичному житті Київської держави велику роль.

На ринки Візантії київські купці ввозили у великій кількості рабів, мед, віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини (парчу, паволоки, оксамит, шовк), заморську зброю, перець, південні фрукти, прянощі, ювелірні вироби із золота, срібла, коштовних каменів (чаші, хрести, персні, кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд), книги.

Досить інтенсивними були тортові взаємини купців з країнами Сходу - Хозарським Катанатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші й на&іть цілі скарби з кількома тисячами монет. Торгівля проходила по Волзі, річках її басейну і суходолом. Араби, купці із Середньої Азії за допомогою верблюжих караванів привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району. Звідси вони направлялися за посередництвом руських купців у Прибал- Г тику та Київську Русь. За свідченням арабського хроніста, русичі експортували хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березову кору, шапки, риб'ячий клей, ікла моржів, горючий камінь, вичинені шкіри, мед, горіхи, яструбів, мечі, панцирі, луб, бересту, деякі породи дерев (берези, клена), овець, биків. Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці коштувало 100 червінців (золотих монет). Та найдорожчим товаром руських купців були невільники, особливо слов'янські дівчата. Арабські письмові дже­рела із захопленням пишуть про красу юних бранок. Вищезгадані товари закупляли купці Сходу для багатіїв Середньої Азії, країн Близького Сходу та Північної Африки. Коли ж у 1060 р. князь Святослав зруйнував Ітіль, Булгар та інші міста Волго-Каспійського регіону, східна торгівля по суті перестала існувати. В арабів русичі охоче купували намиста, золото, срібло, зброю, Ймовірно з дамась­кої сталі, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль відігравали середньоазіатські міста Хіва, Самарканд, Шаші (Ташкент).