Період гетьманщини України

тема: період гетьманщини україни

А. Брестський мир УНР

Перед лицем неминучої по­разка останньою надією Центральної Ради була чужоземна допомога. Узагалі симпатії Ради схилялися ва бік Антанти, і з самого початку вона наполегливо домагалася визнання 5 членів, і особливо Франції. Але реакція Франції, яка рішуче стояла за відновлення «єдиної та неподільної Роси», була неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 р. виник цілком новий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні пе­реговори у Брест-Литовську з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всі народи колишньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти ва мирних переговорах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого 1918 р., лише за кілька годин до, того як надійшла звістка про відступ Центральної Ради з Києва перед військами Муравйова, з представники у Бресті підписали угоду з Центральними державами, й сутність зводилася до того, що Центральні держава визнали незалежність України і зобов'язалися на­дати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею великої кількості продуктів для цих держав.

Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литов­ську німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і введи на її територію свою могутню армію, що налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики, які, за їхнім же висловом, «принесли на багнетах з півночі радянську владу» і які протягом свого нетривалого перебу­вання встановили у Києві царство терору, були змушені тікати. Але це ще не значило, що повернення Централь­ної Ради з німецькими військами 2 березня всі палко ві­тали.

Її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорсто­ких німців. Зі свого ж боку німці теж утрачали терпець до молодих і малоспроможних політиків, які переважали в Цен­тральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушно потребу­вали голодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціалістичними партіями у Централь­ній Раді переконали німців у тому, що «молоді українські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української дер­жави, до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала.

Б. Гетьманський переворот. Політика уряду Скоропадського.

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимонархічними традиціями, пов'язаними з ко­зацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив військовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З початком революції вій ук­раїнізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в ре­волюції на Україні настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Союзом зем­левласників, на який з усієї України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили гетьманом, за­кликавши його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Того ж дня він разом о прибічниками оголосив про вста­новлення «Української Держави» (на відміну від «Україн­ської Народної Республіки» Центральної Ради). Нова де­ржава ґрунтувалася на незвичайному поєднаній монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засад. Ь підданим гарантувалися звичайні громадянські пра­ва, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурна автономія, геть­ман увів окрему категорію громадян—козаків (які фактично були заможними селянами), сподіваючись, що вони стануть основною соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічі широкі прерогативи самого гетьмана: йому належало виключне право видавати всі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею країни. Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того факту, що влада на Україні практично належала німцям, а не українцям.

Як цього належало чекати, українські діячі, більшість яких були соціалістами й членами Центральної Ради, різко негати­вно поставилися до гетьманської держави. Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей, не пов'язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем'єр-міністром Федором Лизогубом (бага­тим землевласником), до якого входив лише один відомий український діяч — міністр закордонних справ Дмитро До­рошенко, бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів.

За якихось кілька місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністра­торів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками— пе­реважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправ­да, труднощі виникли при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували створення великої військової сили,

здатної кинути виклик їхньому переважаючому впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю) поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні сто­сунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 країнами. Його зовнішня політика була, головним чином, спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східно галицьких земель та Холмщини.