3. Стереотипізація — розуміння іншої людини шляхом віднесення її до певної соціальної групи та автоматичного перенесення на неї типових для даної групи характеристик. Термін запропонований американським журналістом О. Ліпманом для визначення штампів та кліше («фіксованих картинок у голові») в людському спілкуванні.
Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них — «усі вони такі». При цьому не має значення, хто це конкретно та які вони насправді: усі професори неуважні, усі англійці — стримані, усі жінки — непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, що при цьому всі знають — насправді це не так, об'єднувати всіх одним штампом — велике спрощення і огрубления дійсності. Але стереотипи все ж існують, бо вони виконують свою функцію — просто й швидко категоризувати індивіда.
Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаманні стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить. Отже, необхідно боротися не з стереотипами як такими, а лише з найбільш хибними та небезпечними з них. Дестереотипізація потрібна у міжетнічних, міжнаціональних, а також міжгрупових стосунках, бо багато психологічних труднощів виникає саме в цих сферах і вони призводять до тяжких наслідків.
Усі вищезазначені механізми розуміння людини людиною діють в умовах міжгрупового спілкування. При міжособистіс-ному — взаєморозуміння реалізується за рахунок інших механізмів, провідними серед яких є:
1. Атрибуція — розуміння іншої людини шляхом приписування їй тих чи інших причин поведінки з позицій власного життєвого досвіду та здорового глузду. Як працює атрибутивний механізм?
Звичайно ми маємо справу з трьома видами інформації:
знання про людину, поведінку якої ми хочемо пояснити;
знання про ситуацію, в якій вона вчинила певну дію, вела себе певним чином; наш власний досвід соціальної поведінки та соціальних контактів. Коли ми достатньо знаємо про суб'єкт і обставини, в яких він опинився, атрибуція («приписування») зводиться до мінімуму, а наше пояснення його поведінки буде більш точним. Коли ж ми мало або нічого не знаємо про людину та зовнішні обставини, то використовуємо власні, нехай і обмежені знання, досвід і таким чином, фантазуючи, можемо пояснити що завгодно, і без ніяких труднощів. Ми з легкістю пояснюємо собі та іншим, чому одні одружуються, а інші — розлучаються, чому один вступає до інституту, а другий іде працювати, чому так, а не інакше поводяться американці, японці, навіть аборигени в басейні річки Амазонки. Суб'єктивних труднощів це не викликає, але слід враховувати, що чим менша доля об'єктивної інформації, тим суттєвіші помилки. У історії є безліч прикладів, коли мандрівники у чужих краях отримували від своїх дій результат, протилежний очікуваному, користуючись атрибутивними механізмами. Головна їх функція — зняти чи зменшити невизначеність у спілкуванні, але не слід при цьому бути надто впевненим у безпомилковості своїх суджень.
2. Децентрація — це психологічна здатність відкинути власний досвід, відійти від свого «Я» і наблизитись до «Я» іншої людини. Вона необхідна у тих випадках, коли об'єктивної інформації достатньо і немає принципової необхідності апелювати до суб'єктивного досвіду. Децентрація і атрибуція певним чином протилежні за характером; у першому випадку ми ніби відмовляємося від власної позиції, наближаємося до позиції партнера, дивимося на світ його очима, у другому — навпаки.
Люди зі зниженою здатністю до децентрації називаються егоцентриками (від «Ego» — «Я»); увесь світ існує ніби тільки заради них, а вони знаходяться в його центрі. Чому це стає можливим? Причини тут можуть бути різними, але найімовірніше — психологічними. Авторитарність виховання, офіційні стосунки між старшими та молодшими (у тому числі між батьками та дітьми), пригнічення нестандартних підходів і точок зору призводять до стандартизації особистості та невміння розуміти іншу, не схожу на нас людину. Тільки моя думка і моя поведінка — справедлива, усі інші — хибні. Від егоцентриків страждають не тільки оточуючі, але й вони самі, їх чекає самотність, нерозуміння.
3. Емпатія — розуміння іншої людини без слів, на чуттєвому рівні, завдяки проникненню в її внутрішній світ. Людину не можна повністю зрозуміти тільки на рівні раціонального, бо й вона сама не завжди себе розуміє. Багато чого взагалі не можна пояснити словами, але ми несемо в собі безліч не-вербальної інформації, яка може бути більш промовиста й важлива, ніж словесна, але потребує високої емпатійності. Висока емпатійність — перевага сучасної людини, вона немовби додатковий зір та слух; низька — бездушність, байдужість, холодність. Така людина не може відгукнутися на почуття іншої, порадіти з чужої радості чи опечалитися чужим смутком. Вона припускається помилок у стосунках з людьми, бо цілковито довіряється тільки собі, а цього недостатньо. Виходячи тільки з власних, актуальних для себе станів, вона не бере до уваги спонукання та емоційні стани партнера.
Чому сучасним людям бракує емпатійності? Відповідь приблизно така ж, як у попередньому випадку. Теперішнє суспільство більшою мірою сприяє формуванню раціонального, розсудливого, придушуючи все безпосереднє, емоційне. Це починається майже з перших днів життя: у сім'ї діти недоот-римують материнського тепла й ніжності, у школі всі прояви емоційності та оригінальності вважаються недоцільними. Для суспільства в цілому характерно пригнічення спонтанного, імпульсивного, щирого; у повазі люди, які керуються у своїй поведінці рефлексією (розумом, словом, логічними зв'язками).
4. Особистісна ідентифікація — розуміння іншої людини шляхом ототожнення себе з нею. Механізм цей починає працювати досить рано, і перший об'єкт, з яким ідентифікує себе дитина, — батьки. Особистісна ідентифікація дуже важлива для нормального психічного розвитку людини на всіх вікових етапах, але особливо — у підлітковому та юнацькому віці (з однолітками, літературними героями тощо). Її пригнічення (приміром, «не бери прикладу з поганого героя») негативно відбивається на психічному розвитку. Можливість ідентифікації немовби відкриває двері у світ людей і емоційних людських контактів, інакше ми лишаємося «по той бік дверей» — зі своєю самітністю та егоцентризмом.
Отже, існує два типи сприймання та розуміння людини людиною: міжгрупові і міжособистісні. Вони можуть доповнювати і взаємозаміняти один одного, але між ними є і принципова різниця. Міжособистісні механізми більш тонкі, гнучкі, індивідуальні, в еволюційному смислі це більш пізні утворення. Свобода в «користуванні» ними досягається шляхом кропіткої внутрішньої роботи, часом — болісних пошуків. Міжгрупові механізми консервативні та стійкі, вони співвідносяться з етнічними цінностями суспільства, визначаються соціальним та культурним контекстом, їх освоєння — процес пасивний, автоматичний.