Франція

Економіка Франції відрізняється могутньою індустріальною базою і диверсифіцированим виробництвом з добре розвиненими стратегічно важливими галузями (авіаракетобудування, енергетика, транспорт і зв'язок, агропромисловий сектор). З родовищ корисних копалин найбільш значні запаси кам'яного вугілля, залізної руди, бокситів, газу, уранових руд, калійних солей.

Важливе місце в економіці країни займають наукові дослідження й інформаційне обслуговування. Франція веде наукові дослідження з широкого колу проблем: атомна енергетика, авіаційна техніка, устаткування засобів зв'язку, деякі види електроніки промислового призначення.

1.3. Доля державної власності. Державне регулювання економіки.

Визначальними рисами політики державного регулювання економіки Франції є традиції економічного дирижизма, характерні для післявоєнного періоду, що призвело до створення розгалуженої системи державного планування, проведенню активної експортної, науково-технічної і галузевої політики.

Одним з ведучих зовнішніх факторів, що впливають на структуру і напрямок політики державного регулювання економіки стала участь Франції в Європейському співтоваристві, що допускає необхідність інтеграції деректив співтовариства в національне законодавство. Крім того, необхідність підтримки процесів інтеграції в рамках ЄС створила додатковий стимул до активізації участі держави у фінансуванні інфраструктурних проектів.

Процеси націоналізації - приватизації і політичні цикли основи існуючої у Франції системи втручання держави в економіку були закладені ще в 1936 р., у процесі першої хвилі націоналізації, спровокованої світовою економічною кризою, коли в державну власність перейшов ряд підприємств залізничного транспорту, енергетики, оборонної промисловості й інших галузей.

У процесі другої хвилі націоналізації 1945-1946 років, проведеної урядом генерала Де Голля й економіки, що зв'язується з післявоєнним відновленням , перелік націоналізованих підприємств був розширений, у тому числі за рахунок ряду найбільших страхових компаній і банків. В наступні роки процес "селективної " націоналізації продовжився, активізувавши в період нафтової кризи 1970-х років.

Найбільше послідовно ідеї державного дирижизма втілила націоналізація 1982 р., проведена урядом соціалістів після перемоги лівих сил на президентських і парламентських виборах у травні-червні 1981 р. Вона носила стратегічний характер, оскільки одночасна націоналізація ключових галузей промисловості і фінансової системи забезпечила можливість державі прямо втручатися у функціонування економіки.

Текст першого законопроекту про націоналізацію був прийнятий у вересні 1981 р. як головну причину націоналізації з'являлася необхідність проведення "нової промислової політики", спрямованої на державну перебудову і модернізацію економіки. Державний сектор повинний був взяти на себе відновлення всього виробничого апарата. У лютому 1982 р. Конституційна рада оголосила націоналізацію відповідної Конституції. Політика націоналізації в той час мала політичну підтримку більшості виборців.

В результаті здійснення програми націоналізації у власність держави були переведені ряд найбільших фінансових і промислових груп, включаючи транснаціональні корпорації, у тому числі - 36 банків. Після 1983 р. державний сектор економіки Франції включав близько 3 тис. підприємств. На нього приходилося 31% обороту, 23% працюючих, 28% доданої вартості, 30% експорту, 49% інвестицій. Держава контролювала майже цілком чорну металургію, все виробництво алюмінію, половину виробництва скла, всю тонку хімію, електрону промисловість, енергетику і ядерну промисловість, у значній мірі біоіндустрію, інформатику (радіо, зв'язок, виробництво електронної техніки для них), аерокосмічну галузь і виробництво озброєнь.

Але проведення урядом політики реконструкції й оздоровлення державних підприємств (сумарний дефіцит по новому державному секторі складав 7,5 млрд. франків) наштовхувався на опір профспілок, що відстоюють збереження старих робочих місць.

Нездатність держави провести ефективну програму структурної перебудови, істотно підвищити ефективність націоналізованих підприємств, погіршення макроекономічних показників призвела до поразки соціалістів на парламентських виборах у березні 1986 р. і формуванню кабінету правої коаліції на чолі з новим прем'єр-міністром Жаком Шираком.

У серпні 1986, після подолання вето президента-соціаліста Франсуа Міттерана був прийнятий Закон "Про методи приватизації", а в жовтні - пакет урядових приватизаційних декретів. Протягом 1986-1988 років було приватизовано 1100 підприємств. За два роки була приватизована така ж кількість підприємств, на роздержавлення яких уряд М. Тетчер затратило п'ять років.

Після переобрання в 1988 р. Міттерана на другий термін, процеси приватизації були згорнуті. Соціалістами був проголошений принцип збереження розмірів і структури державного сектора, що передбачає відмовлення як від політики приватизації, так і від поновлення процесу націоналізації. У результаті зміни економічного курсу, прийнята в 1986 і розпланована до 1991, програма приватизації виявилася виконана лише на 40%.

Разом з тим, повного замороження процесів приватизації і націоналізації домогтися не вдалося. У 1988-1991 роках, коли державним підприємствам була надана велика фінансова воля як по скупці активів, так і по залученню додаткового акціонерного капіталу, у приватний сектор перейшло близько 600 підприємств. Паралельно близько 1 тисячі підприємств перейшло під контроль держави, хоча ніякого спеціального закону про націоналізацію не приймалося.

Одночасно урядом соціалістів проводилися операції по частковій приватизації окремих компаній (зменшенню частки в акціонерному капіталі, при збереженні контрольного пакета в руках держави). Крім того, державні компанії почали продавати свої філії і дочірні фірми приватним компаніям. Усього в 1988 - 1993 роках було здійснено більш 400 подібних угод .

Після чергової зміни кабінету, зв'язаною з перемогою правих сил на парламентських виборах у липні 1993 р., був прийнятий новий закон "Про приватизацію", що передбачає приватизацію 12 фінансових і промислових груп, намічених до приватизації ще законом 1986 р. і 9 нових, але без указівки термінів реалізації програми.

Особливістю проведеної приватизації була передача державою від 15 до 30 відсотків акцій приватизованого підприємства обмеженій групі акціонерів, звичайно фінансово або стратегічно зв'язаних із приватизованою компанією. Ці "тверді ядра", у законі 1993 р. названі "групами стабільних акціонерів", що створювалися урядом, минулого покликані забезпечити стабільність фінансового становища компаній і зберегти їх від агресивної політики окремих власників акцій або спекулятивного поводження ринку.

Вибір публічної пропозиції продажу в сполученні з одночасним продажем великих пакетів акцій групам

стабільних акціонерів як метод приватизації свідчить про прагнення держави забезпечити стабільність контролю над приватизованими підприємствами обраними фінансово-промисловими групами, зв'язаними перехресною участю. Полюсами трьох найбільш великих з них , ще з кінця 60-х років стали банки "Суец", "Париба" і "Креди Лионне".