Для відшукання коштів на фінансування прискореного розвитку промисловості було здійснено Програму бюджетних інвестицій та позик, яка мала пов¢язати соціальні заощадження з соціальними інвестиціями.
Специфічними особливостями фінансової системи періоду швидкого зростання були: стратегічні операції довгострокових державних фондів; активне використання приватних довгострокових інститутів; контроль за розподілом кредитів через грошову та процентну політику; непряме фінансування через перерозподіл банками вільних коштів (понад 90% фондової пропозиції[4]); система “пере позичок”, за якої кредити комерційних банків перевищували депозити, а надлишок фінансувався позичками у Центробанку; поєднання ринкового короткострокового процента з жорстоко регульованим довгостроковим; сегментація ринку між короткостроковими та довгостроковими кредитними установами; обмеження міжнародних фінансових зв¢язків, що спрощувало регулювання.
На думку дослідників Агентства економічного планування уряду Японії, зазначеня система швидкого зростання мала успіх завдяки суворому антиінфляційному контролю, конкуренції у приватному секторі, спрямуванню позичок на стратегічну промисловість та інфраструктуру, тобто в галузі, де державні інвестиції не кункурували з приватними.
Структурні перетворення економіки поєднувалися з суто монетарними заходами. Так, у 1964 р. було проведено рестрикцію суспільних цін, що обмежило загальне зростання споживчих цін до 3,9%[5]. Оскільки інфляція, що почалася після 1960 р. тривала, у 1965 р. створюється тимчасова міністерська рада цінових заходів та Друга Нарада з проблем цін як дорадчий орган при Державному міністрі з питань планування, який включав вчених, бізнесменів, промисловців, споживачів, робітників. У 1966 р. було утворено Керуючий комітет з питань цін з представників міністерств. У 1967 р. Другу Нараду змінила Конференція з поліпшення цінової стабільності, у 1969 р. Тимчасова Рада отримала постійний статус, а Конференцію змінила Конференція з політики цінової стабілізації з розширеними дослідницькими підрозділами. Підвищено офіційну дисконтну ставку, здійснено рестрикції сукупного попиту.
На сучасному етапі, в умовах тривалого скорочення темпів зростання, основними напрямами економічної політики Японії є стабілізація економіки, перерозподіл доходу, надання суспільних товарів та корекція помилок ринку. З метою стабілізації економіки держава створює плани та прогнози, щомісяця для контролю Уряд готує економічні доповіді, на базі яких Агентством економічного планування приймаються рішення щодо подальших дій. Загалом на початку 90-х років у Японії діяло 453 регулюючих закони, з них 220 – у сфері економіки. Слід зауважити, що з останніх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр.[6]
Керівництво проведенням промислової політики здійснює Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МІТІ), яке має право на пеіну свободу дій в управлінні галузями і якому підзвітна переважна більшість налузей економіки. До сфери дії МІТІ входять зовнішня торгівля, промисловість та торгівля, новітні технології, розміщення промислових підприємств та екологія, енергетика, питання промислової власності, підтримка малих та середніх підприємств.
Досягненню консенсусу певною мірою сприяють контакти МІТІ з створюваними комплексними організаціями ділових кіл різних галузей промисловості, сервісу, фінансової сфери, які утворюються у приватному секторі для обміну іформацією та обговорення макроекономічної політики.
Консенсус, з питань подальшого розвитку японської економіки дістає своє відображення у створенні національних планів. План визначає ситуацію і здійснює прогноз, встановлює національні пріоритети, засоби узгодження національних і приватних інтересів.
На думку японських економістів[7], досить висока керованість економіки країни спирається на існування різноманітних об¢єднань у промисловості, високий рівень спеціалізації та кооперації, існування системи субпідрядів, промислових угруповань “кейрецу” і тісний взаємозв¢язок промислових підприємств з банками.
Специфічною особливістю японської економіки є існування розвинутої системи “кейрецу” – фінансово-промислових груп з еластичними зв¢язками на базі взаємного володіння акціями, договорів, постійних контаків. Практика показує, що часто підтримка постійних контактів важить для членів “кейрецу” більше, ніж отримання прибутку, і норма звичайно є нижчою за потенційну.
Приватні підприємства у структурі економіки Японії вдало поєднуються з державними. Державні підприємства звичайно перебувають під спостереженням відповідного міністерства, яке контролює їх бюджет та призначає керівництво. Ступінь контролю змінюється в залежності від роду діяльності підприємства. Крім того, підприємства можуть перебувати у змішаній власності.
Державні підприємства діють на принципах самоокупності, але більшість з них має акціонерний фонд, вільний від дивідендів, від уряду, а деякі отримують прямі субсидії. Максимальне зростання державного сектора спостерігалося у 50-60-і роки - з 33 підприємств е 1956 р. до 113 у 1968 р. В ході приватизації до 1990 р. їх число скоротилося до 92[8]. Зазначені підприємства діють у галузях інфраструктури, міжнародних зв¢язків, промисловості, громадського добробуту та зайнятості, досліджень та освіти, культури, телекомунікацій тощо. Крім того, існує система прямих державних операцій: пошта, заощадження, друкування банкнот, марок тощо, державне лісове господарство, карбування монет.
Чим японська економічна модель відрізняється від інших ?
На відміну від інших країн в Японії по суті справи не існує проблеми безробіття, а в крупних містах нерідко виникає дефіцит робочої сили. Високий рівень життя відображається і в такому показнику, як середня тривалість життя, яка в Японії являється самою більшою в світі. Навіть ці фактори, доказуючи японські успіхи, визначають важливість порівнювального аналізу японського і американського шляху розвитку з точки зору їх значимості для економічних реформ в Україні.
На рівні національної економіки різниця японської та американської моделей найбільш ярко відображається в тій ролі, яку грає держава в економічному розвитку цих країн. США нарівні з Великобританією стали полігоном для найбільш цілостного втілення доктрини “Iaissez-faire”, принципів мінімально можливої державної участі в економічному житті. Інше в Японії. Характерною рисою її економічної політики стали після воєнні державні плани соціально-економічного розвитку. Перший із десяти планових періодів, реалізованих до теперішнього часу, був орієнтований на подолання глибокої структурної кризи в економіці країни в середині 50-х років.
Найбільшим успіхом був відмічений реалізований в 60-х роках план подвоєння національного доходу. Значно перевиконаний, він реалізовувався по ряду напрямів, першим з яких був пріоритет “загальних” цінностей перед “капіталістичними”. В числі основних поставлених цілей С. Окита, бувший міністр іноземних справ Японії, очолювавший в той період загальне планове бюро Комітету по економічному плануванню, називає стимулювання індустріалізації, збільшення експорту, розвиток людських можливостей в епоху науково-технічного прогресу.
Завантажити реферат