Класичною в українській прозі є та анатомія натовпу, яку здійснив М. Коцюбинський у повісті “Fata morgana”, – згадаймо сцени погрому панського маєтку і гуральні в другій її частині. Влітку 1908 р., відпочиваючи в Кононівці, М. Коцюбинський висловив у листі до В. Винниченка думку про його оповідання “Матвій Безодня” – цікаво, що серед побажань молодому письменнику було й таке: уважніше придивіться до психології натовпу.
Сам коцюбинський, вірогідно, був непогано знайомий з працями французького соціолога й психолога Густава Лебона, в яких досліджується саме масова психологія. У 1907 р. в Росії було, зокрема, видано його “Психологію соціалізму”, на якій, як зауважував згодом З. Фрейд, позначилося студіювання характеру, поведінки маси часів Великої французької революції. Винниченко радянську пору висновки Г. Лебона не популяризовалися, оскільки їх автор був переконаним противником революції і соціалізму, вважаючи революційні бунти “царством натовпу”, а соціалізм із його культом колективу – сходинкою вниз.
У масі, вважав Г. Лебон, стираються індивідуальні відмінності людей; ставши часткою натовпу, людина мовби потрапляє під гіпнотичний вплив, стаючи “як усі”. Маса – імпульсивна, легкозбуджувана, мінлива, не здатна до постійності прагнень і волі. Анонімність людини, загубленої серед великої кількості собі подібних, породжує пригасання почуття відповідальності й голосу совісті. Поведінка маси – афектована; у людини натовпу з’являється відчуття нездоланої сили; інстинкти (“первісні стосунки”, – каже Г. Лебон) оголюються, домінувати починають прості почуття, гору бере позасвідоме, ірраціональне…
Це тільки деякі із закономірностей масової психології, відзначені Г. Лебоном. Пізніше З. Фрейд доповнюватиме уявленя про цей психологічний феномен. Зокрема, на його думку, французький вчений мав справу переважно з “недовговічними” масами, які виникають у часи революційних бур, тим часом як існують маси й іншого типу. Можливі, за З. Фрейдом, і вищі вияви “масової душі”: виняткова безкорисливість і відданість великої сукупності людей, масовий ентузіазм, героїзм тощо. Зрештою, для з’ясування природи й особливостей масової психології З. Фрейд спробував застосувати поняття лібідо (воно, як відомо, охоплює ті первісні спонуки, які пов’язані з любовними прагненнями й відчуттями)). Мовляв, хіба е ерос об’єднує все у світі?
Спостереженя психологів перегукуються з тими даними, що їх містить художня література. Якщо навіть М. Коцюбинський і не читав Г. Лебона – суть справи від того не змінюється: зображеий ним натовп (у “Fata morgana”) поводиться “ідеально” з погляду закономірностей, сформульованих Г. Лебоном. Сама реальність, практика людського життя зумовлюють цю ідентичність. Причому, для характеристики української літератури початку століття висновки Г. Лебона мають особливу вагу саме тому, що він досліджував революційно збуджену масу (доповнення З. Фрейда про високі вияви “масової душі” більше накладаються на практику “соціалістичного будівництва” в 30-ті роки).
Одним із питань, які стоять перед дослідником масової психології, є питання про взаємини вождя і натовпу. Якщо колектив піддається “гіпнотичному” навіюванню, резонно запитував З. Фрейд – то хто той “гіпнотизер”, який навіює? Відповідь очевидна: вождь, ватажок, лідер.
Оповіданя В. Винниченка “Салдатики!” (1903 р.) цікаве саме з погляду розкритя психології лідерства, взаємини особистості й маси. “Малюнок із селянських розрухів” – такий підзаголовок дав йому автор, маючи а увазі, що матеріалом для цього послужили епізои селянських бунтів 1902 року. Чимось цей твір схожий на оповідання “Суд”: і там, і там – село, збуджене прокламаціями; наростання невдоволення і нетерпіння простолюду, готового ось-ось скинути з себе стразх і піти проти пана, одібрати його добро собі.
Емоційне тло в “Салдатиках!” визначають тривога й нетерпляче очікування “чогось”. Почуття тривоги завжди пов’язане з неясністю, непевністю, невідомістю. Так і тут: кожен розуміє, що щось має статися, але що?! Проміння авторської уваги зосереджується на одному із селян – Явтухові. Саме йому судилося у відповідальну хвилину стати ватажком (лідером) і, зрештою, коли прийдуть покликані паном солдати, загинули.
В. Винниченко посилює ефект тієї метаморфози, яка відбувається з Явтухом, згадкою про те, що це був селянин, “якого мало навіть і примічали в селі”; тепер же Явтух – “мов староста або старшина між ними”.
Але чому таке сталося? Завдяки яким своїм рисам, через які обставини звичайнісінька людина вибилася із загального ряду?
Передусім, зауважимо, що в селі склалася ситуація, яку з повним правом можна назвати нестандартною. Порушено звичний, усталений плин життя. З того моменту, коли мало не коло кожної хати з’явилися прокламації, люд захвилювався, почав прислухатися до чуток і сам творити їх. Такого ніколи не було: “скрізь встають мужики на панів і одбирають собі їхню землю”.
Йдеться, отже, про найсокровенніше. Про землю, про можливість зажити, нарешті, по-людськи… В. Винниченко вже в перших сценах чудово передає сільське багатоголосся – мистецтво масових сцен давалося йому з успіхом. Селяни в “Салдатиках!” – це не зовсім та недовговічна маса, про яку писав Г. Лебон. Вона більш-меньш організована. По-перше, її склад, по суті, постійний. По-друге, існують традиції і звичаї, які об’єднують жителів одного села в певну спільноту. По-третє, всередені себе самої ця маса диференційована – тут усі знають усіх і кожна група має свою “нішу”.
І ось цей більш-меньш організований гурт потребує ватажка. Сільський староста ним уже не є – з’явився неформальний лідер, і люди швидко це відчули. В. Винниченко кілька разів на перших сторінках оповідання повторює одні й ті ж деталі: у Явтуха твердий погляд, ясні очі, тихий, спокійий голос. Явтух весь час серед людей, його твердо-спокійний голос діє на них заспокійливо. У нестандартних ситуаціях лідером стає той, хто знає, що треба робити. За розгубленою людиною не підуть інші. Твердий Явтухів погляд виказує його рішучість і віру, ясні очі – чистоту й відкритість намірів. Усе це разом складає основу того, що Г. Лебон називав особистим престижем, тобто – загадковою, магічною владою над людьми, яку можуть мати над ними інші люди, ідеї чи дії. Адже це ніби про Явтуха сказао: “Він (вождь) повинен бути сам захоплений глибокою вірою в ідею, щоб пробудити цю віру в масі; він повинен мати сильну імпонуючу волю, яка переймає від нього безвольна маса”. І далі : “вожді стають впливовими завдяки тим ідеям, до яких самі вони ставляться фанатично”.
Явтух має оту “імпонічну волю”, заряджену вірою в правоту, праведність своїх дій. Автор оповідання підготував нас до сприйняття крутого повороту в житті героя. Явтух, прочитавши прокламацію, “дуже замислився”. Вражений, він довго ходив по селу, мовчав, прислухався до людей, “щось думаючи” напружено і зосереджено. Це теж важливий штрих: ватажок став той, у кого визріли переконання, хто глибше збагнув ситуацію, хто зумів побачити її в широкому контексті подій.
Завантажити реферат