Коли сю маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать,
Мені дай зараз за роботу .
З неприхованим гнівом зображує І. Котляревський життя й побут і земних “владик” – представників поміщицько-кріпосницьких верств, самодержавного - бюрократичного апарату – це й “старий скупиндя” Ластин, що “дрижав, як Каїн, за алтин”, і гульвіса Турін, що “по воєнному звичаю” п’є чай з сивухою і “топить печаль в питейному домі”, і панич Авентій, “добродій песиків і сучок .». Паразитизм, лицемірство, зажерливість, крутійство, здирство в однаковій мірі характерні і типові як для небесних, так і для земних героїв твору.
У показі пекла найяскравіше виявились антикріпосницькі тенденції автора. Тут ми бачимо і панів - кріпосників, які “людям льготи не давали I ставили їх за скотів”, і зажерливих “ченців, попів, і крутопопів”, які за гривнями ганялись. До пекла потрапили також і “купчики проворні”, що їздили по ярмарках і “на аршинець на підборний поганий продавали крам”. Соціально-викривальні оцінки даються й іншим мешканцям пекла: “десятським, соцьким”, “проклятим писарям”, “суддям і стряпчим безтолковим”.
Звертаючись до народної творчості, фольклорних поетичних прийомів, епітетів, порівнянь, до засобів створення комічного ефекту (іронія, гротеск, гіпербола тощо), І. Котляревський значно підсилював зневажливий, “низький” стиль бурлеску при зображенні небесних і земних «державців»: якщо у Вергілієвій “Енеїді” бог Нептун поважно мчався в колісниці, то у І. Котляревського він, “миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”; “Борей недуж лежить з похмілля .”; “Зевес тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав .” та ін.
Однією з xapактерниx ознак новаторства І. Котляревського в “Енеїді” є її тісний органічний зв’язок з фольклором, українським народним гумором.
Поема вражає своєю витонченістю у зображенні побуту і звичаїв рівних суспільних верств української дійсності, у чому виявилися характерні особливості її народності. Картини традиційних народних гулянь, свята, ігри й танці, звичаї і повір’я, одяг, прикмети, ворожіння, сцени вечорниць у пеклі, народні страви тощо виписані з цілковитого достовірністю і наочністю. Наведемо лише кілька прикладів. Еней після бенкетування у Дідони постав в одязі її чоловіка-небіжчика: на ньому “штани і пара чобіток, сорочка і каптан з китайки, і шапка, пояс з каламайки, і чорний шовковий платок”; Дідона причепурилась по-святковому: “Взяла кораблик бархатовий, спідницю і корсет шовковий і начепила ланцюжок; червоні чоботи обула, та і запаски не забула, а в руки з вибійки платок”. Венера, направляючись до “Зевса на ралець”, одягла “очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий”. У сцені бенкетування у Дідони знаходимо яскравий опис різних “грищ”; “в хрещика”, “в горюдуба”, “в хлюста, в пари, в візка” та ін. Тут названі також і народні танці та інструменти; “Бандура горлиці бриньчала, сопілка зуба затинала, а дудка грала по балках; санжарівки на скрипці грали .” У тієї ж Дідони “їли розниї потрави, і все з полив’яних мисок, і самі гарниї приправи з нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну;
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик”.
У поемі відтворено і таке характерне для тих часів явище, як чумакування, широко відображено народні обряди, зокрема поминки (по Анхізові), похорони (Палланта), ворожіння (попи ворожать Енеєві по нутрощах забитих тварин), забобонне лікування (переляканого Енея “насилу баби одшептали”) тощо. Автор широко використовує народні повір’я про жінку -відьму, яка опівночі літала на вінику, розповідає про страждання грішників у пеклі, де вони, у відповідності до народних уявлень, печуться на вогні, киплять у смолі тощо.
В “Енеїді” є чимало і народних легенд, жартів, пісень, казкових образів: скатерть-самобранка, килим-самоліт, чоботи-скороходи, кобиляча голова, баба-яга (Сівілла). Казкова творчість, приказки і прислів’я органічно вплітаються в художню тканину твору, увиразнюють характеристику образів, різних комічних ситуацій, а нерідко і просто пожвавлюють колоритний живопис твору.
Загальна жартівлива тональність “Енеїди” І. Котляревського досягнута також завдяки багатству мовно-стилістичних засобів. Автор майстерно користується таким гумористичним прийомом, як латинсько-український жаргон (макаронічна мова): старший Енеїв посол такую “рацію сказав” Латину: “Енеус постер магнус панус і славний троянорум князь шмагляв по морю, як циганус .” і т. п.
Комізм твору посилюється і таким засобом, як бурсацька “тарабарщина” (чудернацька “вивернута” мова шляхом неприродного поєднання різних складових частин, окремих слів (“Борщів як три не поденькуєш, на моторошній засердчить”), майстерним нагромадженням слів однорідної семантичної структури.
Вергілієва епопея відповідно до її урочистого стилю, патетики була написана гекзаметром; І. Котляревський же, “перелицьовуючи” римський оригінал, пише свою “Енеїду” чотиристопним ямбом. Звідси загальний дзвінкий, грайливий, бадьорий тон повіствування його поеми. Цікаво, що саме І. Котляревський першим в новій українській поезії здійснив остаточний перехід до силабо-тонічної системи віршування.
“Енеїда” І. Котляревського засвідчувала також величезні можливості творення українського письменства рідною мовою, її автор заклав міцні підвалини літературної мови на народній основі, на які спирався і великий Шевченко, розвиваючи і утверджуючи українську мову як літературну національну мову, і першим підніс її до рівня найрозвиненіших мов світу. Але “Енеїда” була і залишалась якісно новим естетичним явищем українського історико-літературного процесу кінця XVIII і перших десятиліть XIX ст. і стала, за визначенням О. Білецького, не лише епілогом стародавньої української літератури, а й блискучим прологом нового демократичного письменства XIX ст. Вона здобула широке визнання прогресивного крила української і російської громадськості – її високо цінували декабристи, О. Герцен, В. Бєлінський, М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Коцюбинський, П. Грабовський, І. Франко, М. Горький .
Виникнувши на грунті реальної української дійсності і життєдайних фольклорних джерел, творчо успадкувавши художні досягнення російської і світової культури, “Енеїда” високо піднесла національну самосвідомість народних мас, їх гуманізм і патріотизм, їх одвічні прагнення до справедливості і добра на землі.
Література.
1. Яденко М. Т. Іван Котляревський. // Котляревський І. Твори. – К., 1982.–С. 26.
2. Іван Котляревський. Енеїда. К.: ”Дніпро”. 1987. – С. 26.
Завантажити реферат