Роль Національного банку України на ринку цінних паперів

В останні десятиріччя центральні банки країн із розвинутою ри­нковою економікою віддають перевагу такому інструменту грошо­во-кредитної політики, як проведення операцій із цінними паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважно­го використання ринкових інструментів регулювання економіки.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним ранком. Ці операції централь­ного банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. У наслідок цього центральний банк має можливість впливати на розмір грошової маси і на рівень ринкової процентної ставки у потріб­ному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети.

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стри­мати зростання платоспроможного попиту й, отже, сприяти підвищен­ню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комер­ційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслу­говують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із централь­ним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використо­вують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається ско­рочення грошової маси, але частково воно відбувається в момент розрахунків за цінні папери, а частково — через мультиплікативне скорочення депозитів.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон'юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час про­дажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі.

Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку зде­більшого є цінні папери, що мають високу ліквідність і користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості. Тра­диційно центральні банки проводять політику відкритого ринку пере­важно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це — найбільш дійовий і гнучкий ме­тод грошово-кредитної політики. Результати застосування цього ме­тоду центральні банки можуть досить точно спрогнозувати, передба­чити, його ж дія забезпечує ефективний вплив на грошовий ринок, а отже, і на економіку в цілому. Позитивні аспекти цього методу гро­шово-кредитної політики полягають у тому, що центральний банк са­мостійно визначає обсяг, час і напрям здійснення операцій на відкри­тому ринку і в такий спосіб повністю контролює застосування цього методу. Наслідки проведення операцій на відкритому ринку легко піддаються коригуванню. Якщо у здійсненні грошово-кредитної полі­тики допущена помилка, центральний банк може швидко її виправи­ти, здійснивши операцію зворотного спрямування.

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були звичайні операції центрального банку з купівлі та продажу цінних па­перів. У найбільших масштабах ці операції здійснюються в США. Так, частка державних цінних паперів в активах консолідованого ба­лансу федеральних резервних банків США протягом 1994—1996 рр. становила понад 80 %. Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, призводить до зростання їхньої ринкової вартості й одночасно до падіння фактичної дохідності, що, природно. спонукає власників цінних паперів (комерційні банки, інституційних інвесторів, населення) до їх продажу. І навпаки, якщо зростає пропо­зиція цінних паперів, зокрема з боку центрального банку, це призво­дить до зниження цін на цінні папери й відповідно до підвищення їх­ньої фактичної дохідності, що, у свою чергу, стимулює інвесторів укладати гроші в цінні папери. Отже, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механіз­мів коливання цін і дохідності фінансових інструментів.

У 80—90-ті роки у країнах із розвинутою ринковою економікою значно зростає ринок операцій із цінними паперами на умовах угоди про зворотну купівлю. Це пояснюється, по-перше, позитивними якостями цього гнучкого регулятивного інструмента, а, по-друге, стрімким розвитком телекомунікацій і комп'ютерної техніки, що обумовило розроблення й використання таких досконалих розрахун­кових і депозитарних систем, яких потребують операції РЕПО.

Операція РЕПО — фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частині цієї опера­ції (стандартне РЕПО) одна сторона продає цінні папери іншій сторо­ні. Водночас перша сторона бере на себе зобов'язання викупити ука­зані цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони.

Це зобов'язання на зворотну купівлю відповідає зобов'язанню на зворотний продаж, що його бере на себе друга сторона. Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка від­різняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати сторона, котра виступає покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині РЕПО. Ціна зворотного викупу являє собою суму первісної ціни продажу і деякого процента, що сплачується позичальником коштів. Ставка цього процента (ставка РЕПО) розраховується на ос­нові року (365 днів), що дає певну підставу розглядати РЕПО як фор­му короткострокового кредиту, забезпеченого цінними паперами.

Зворотне РЕПО — дзеркальне ві­дображення стандартного РЕПО. Воно означає ту саму угоду, але з позиції покупця цінних паперів у першій частині РЕПО.

Операції РЕПО дають змогу центральному банку впливати на короткострокову кон'юнктуру ринку з подальшим нівелюванням ефекту цього впливу через певний проміжок часу.

У світовій практиці угоди РЕПО укладаються здебільшого на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового ринку. Окремі параметри операцій РЕПО є стандартизованими.

Що стосується переміщення і зберігання цінних паперів, то, як показує світова практика функціонування ринку РЕПО, можуть зас­тосовуватися різні способи. Перший спосіб полягає у тому, що цінні папери, куплені у першій частині операції РЕПО, справді переказу­ються покупцеві цінних паперів. У цьому разі покупець цінних паперів у першій частині РЕПО мінімізує свій кредитний ризик. Другий спосіб передбачає переказ (переміщення) цінних паперів на користь третьої сторони, що визначило назву цієї операції — «трьохстороннє» РЕПО. Третя сторона — згідно з договором має певні зобов'язання перед безпосередніми учасниками угоди. Остан­ній, третій спосіб проведення операції РЕПО вирізняється тим, що цінні папери залишаються у сторони, яка є продавцем цінних папе­рів у першій частині цієї операції. Продавець виступає зберігачем цінних паперів для покупця. Цей спосіб РЕПО традиційно назива­ють «довірчим РЕПО». Він характеризується мінімальними витра­тами на переміщення цінних паперів, а також найвищим рівнем кредитного ризику для покупця цінних паперів.