Конфесійно-етнографічний ареал України

Конфесійно-етнографічний ареал України

З М І С Т

1. Зв'язок релігійного і національного в етноісторичному процесі України.

2. Етнічний склад населення і конфесійна різноманітність в Україні

3. Поліконфесійний склад населення України

4. Географічна мережа віруючого населення України

1. Зв'язок релігійного і національного в етноісторичному процесі України.

Релігія як соціальне явище безпосередньо впле­тена в етнічну структуру суспільства, через що не могла існувати поза такими історичними формами спільностей людей, як рід і плем'я (племінні куль­ти), народність (політеїстичні релігії), нації (іудаїзм, індуїзм та ін.). Не звільнилися від етніч­ного впливу і світові релігії, попри їхній універ­салізм і космополітизм. Це обумовлено тим, що всі релігії в минулому виникли як племінні (родові), а згодом, ставши національними релігіями, не втратили своїх зв'язків з етносом, оскільки вирос­ли із соціально-політичних умов кожного народу. Отже всі релігії так чи так поєднані з етносом (на­родністю, нацією), його культурою і психологією.

В етноісторичному процесі України такий взаємозв'язок релігійного й національного виявив­ся:

в асиміляції елементів племінних культів, віру­вань наявних етнографічних груп тощо (наприк­лад, у давнину греко-візантійське православ'я змі­шалося з політеїстичними віруваннями слов'ян на території Київської Русі, а потім українського ет­носу, що привело до трансформації його в україн­ську національну форму православ'я);

у засвоєнні національних форм побуту, тра­дицій, звичок, психічного складу українського ет­носу, що відобразилося на появі та еволюції різно­манітних форм релігійної культової практики, тобто обрядів, ритуалів, свят та ін.;

у використанні в релігійній церковній практиці національних елементів мистецтва, зокрема живопису в іконографії, музики, виконуваної на народ­них інструментах, національних мелодій у церков­но-хоровому співі (скажімо, знаменитий київ­ський розспів, пройнятий мотивами народної об­рядової пісні), української архітектури в церков­ному будівництві та інших національних ціннос­тей матеріальної та духовної культури. Важливо також відзначити, що в релігійно-церковній прак­тиці досить часто використовуються культурні цінності етнічних груп, із яких складається ук­раїнський народ. Це веде до розмаїття в оформ­ленні культових споруд, проведенні релігійних свят та обрядів;

у процесі пристосування тих чи тих вірувань, релігійного культу до певних елементів духовної культури етносу (традицій, свят, звичаїв), внаслі­док чого релігійне стає надбанням культури всього етносу або народу. Приміром, святки Зеленої не­ділі відповідають християнському святу Трійці.

Релігія не тільки пов'язана з національним ду­ховним життям народу, а й вплетена в широкий діапазон напіонально-етнічних процесів. Так, в Україні релігія і церква, зокрема православ'я, бра­ли активну участь у житті нації та в міжна­ціональних відносинах, пробуджували за певних історичних умов національну свідомість народних мас, активізували національно-визвольну бороть­бу, обстоювали національне відродження, суве­ренітет і незалежність української державності то­що. З іншого боку, релігія і церква можуть відігра­вати негативну роль у національних процесах, бу­ти додатковим джерелом суперечок у міжнаціо­нальних відносинах, служити розпаленню релігій­но-націоналістичних або шовіністичних пристрас­тей та ін.

Відомі також випадки, коли церква і кон­фесійні громади, опанувавши національні звичаї й традиції, пристосувавши їх до своєї практики, зберігають самобутність національної культури етнічних меншин, служать засобом і формою задо­волення потреб у національному, земляцькому чи сімейному спілкуванні.

Слід відзначити і той факт, що взаємозв'язок релігії та етносу веде до створення певних історич­них спільностей — етноконфесійних груп і мен­шин. Етноконфесійні групи — це відособлена час­тина народу, культурно-побутові, мовно-етнічні та інші особливості яких є наслідком політико-територіальної та історично-географічної ізоляції на релігійно-політичній, релігійно-культурній, релі­гійно-світоглядній основі. В етнополітичній історії України етноконфесійні групи переплітали релі­гію, культуру, політику, ідеологію та мораль у ту­гий вузол гострих проблем людського життя, вна­слідок чого виникали політико-неврологічні ситу­ації, конфліктні зони і т. ін. Етноконфесійні мен­шини — це обособлена частина народу чи нації зі своєрідною культурою, побутом, психічним скла­дом, які утворилися внаслідок ізоляції, пов'язаної з релігійною належністю. Відносини її членів час­то регулюються особливою системою соціального контролю: церковними статутами і релігійною системою права, думками віруючих, нормами релігійної моралі та ін.

2. Етнічний склад населення і конфесійна різноманітність в Україні

Для глибшого розуміння відмінностей обрядо­во-культової практики конфесій і церков в Ук раїні, навіть у межах одного віросповідання, доцільно розглянути етнічний склад населення України, а також вплив поліетнічного складу ук­раїнського народу на утворення конфесійного різноманіття.

Попри наявність загальнонаціональних рис ук­раїнського народу, його культура і побут зберігають певні відмінності, що знаходить відоб­раження в ритуально-культовій практиці, оформ­ленні церковної архітектури, проведенні релі­гійних свят та обрядів. Безперечно, це обумовлено насамперед характером історичного розвитку ок­ремих районів України, природно-географічними умовами, соціально-етнічними особливостями формування населення та ін. Як відомо, територія України поділяється на низку окремих історико-етнографічних зон — Наддніпрянщина, Поділля, Полісся, Слобожанщина, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Наведений умовний поділ території на етнографічні зони має особливості, що характе­ризують, своєю чергою, культуру й побут тих чи інших груп населення. Історично на зазначених територіях склалися такі найвідоміші етно­графічні групи: українські горяни (гуцули, лемки, бойки) в західноукраїнських областях; поліщуки, пінчуки, литвини — на Поліссі; севрюки — у східноукраїнських областях тощо. Історично обу­мовлена поліетнічна структура населення України доповнювалася різноманітними етнонімами, полі-тонімами, антропонімами та іншими групами. Інколи внаслідок віросповідного забарвлення етнічної самосвідомості, тобто підміни етноніма конфесіонімом, виникали навіть певні віросповід­ні групи. Так, на Буковині існувало населення — як романомовне, так і українське, що звалося во­лохами через православну належність. Етно-соцільна структура ускладнювалася також завдя­ки переселенцям із інших регіонів і країн. Так Україна визначально формувалась як поліетнічна країна, що не могло не вплинути на забарвлення релігійної визначеності.

На сучасному етапі населення України також залишається поліетнічним. Приблизно 85% його становлять українці, які рівномірно населяють те­риторію держави. Решта населення — росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угор­ці, болгари, греки, німці, татари, вірмени та інші етнічні групи. Процес виникнення і формування багатьох етнічних груп на території України був зумовлений не тільки складними соцільно-полі-тичними факторами, багатовіковими міжетнічни­ми стосунками, спільністю історичної долі, а й релігійними факторами — церковними міжусоби­цями, міжконфесійними конфліктами, гонінням на іновірців у суміжних країнах.