Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», —– стверджував він.
Поряд із Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатних ораторів, досконало володіючих мистецтвом усного слова і логікою переконання, що вміли зробити потрібний вплив на юрбу, нерідко спонукати її до безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду ми знаходимо імена Перикла, Ісократа, Горгия, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гиперіда й інших майстрів красномовства.
Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістики і заснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови, то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання, які самі по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарскої):
– Ти упевнений, що не рогатий?
– Цілком!
– А як щодо того, чого ти не втрачав?
– Те, що я не втрачав, залишається при мені.
– Рогів не втрачав?
– Ні!
– Виходить, вони в тебе і залишилися…
Що стосується Платона, то його відношення до софістики і навіть до колишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав, що ця риторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину і тому являє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінку софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Горгій», що безпосередньо спрямований проти одного з засновників цієї риторики Горгія Леонтійського, який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що в його честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само, як і Протагор він вважав, що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного, тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного. Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей і насамперед домагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних і розрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку, «мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв, тому що воно робить усіх своїми рабами по добрій волі, а не по примусі». Платон у першій частині діалогу «Горгій» переконливо показує, що такі домагання софістичної риторики ні на чому не засновані, а ті визначення риторики, що дають софісти, не витримують критики. По-перше, риторика, або мистецтво красномовства, не зводиться до складання промов, сила яких виявляється в слові. Вустами Сократа Платон говорить, що існують інші види мистецтва або діяльності взагалі, які також користуються словом. Адже не можна, наприклад, назвати красномовством мистецтво рахунку, а тим більше лікування або гімнастику. По-друге, не можна розглядати красномовство як «здатність переконувати словом і суддів у суді і радників у Раді, і народ у Народних зборах, та й на всяких інших зборах громадян». На думку Горгія, володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителя гімнастики, а що до нашого ділка, виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для іншого – для тебе, що володіє словом і умінням переконувати юрбу». У відповідь на це Сократ, що виражає в діалозі точку зору Платона, говорить, що переконання створюється не одним красномовством, тому що всякий, хто учить чому-небудь, переконує в тім, чому учить. «Але якщо красномовство не єдиний засіб переконання, то на що воно спрямовано?» – запитує Сократ. Горгій відповідає, що він говорить про таке переконання, що «діє в судах та інших збіговиськах, а його предмет – справедливе і несправедливе». На це Сократ зауважує, що уявлення про справедливе і несправедливе можуть бути різними, так до того ж майстерність переконання в красномовстві складається у вселенні віри, а не знання в справедливе. Це розходження між вірою і знанням, правдоподібністю і знанням відіграє істотну роль у навчанні Платона, для якого справжнє переконання дає лише істина («епістема»), а не думка («докса»).
Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку і вправність», що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собою різновид догідництва і служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для душі».
Після прочитання цього діалогу може створитися враження, що Платон своє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і не зауважує того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений у процесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогу чіткої відповіді на це питання одержати не можна. Очевидно, позиція Платона стосовно попередньої риторики не була цілком негативною, але він вважав її теоретичні основи досить хиткими, а софістичний підхід і зовсім неприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови й обґрунтування нової риторики Платон виразив у діалозі «Федр», на який звичайно посилаються дослідники.
На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальних принципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор буде розбиратися, з одного боку, в ідеях, на які він повинен спиратися в процесі переконання, а з іншого боку – у властивостях душі й індивідуальних особливостях людей, до яких він звертається з промовою. Саме риторичне мистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому, – пише він, – потрібно вміти розрізняти природу – тіла в лікарському мистецтві, душі – у риторичному, якщо хочеш – не за допомогою рутини тільки і натасканості, але за всіма правилами мистецтва – тілу пропонувати ліки і їжу… душі – мови і належні заняття, що вселили б у неї бажане для тебе переконання і чеснота». Таке переконання досягається тільки в тому випадку, коли оратор «буде досить знаючий, щоб сказати, яка людина й у залежності від чого піддається переконанню; коли він могтиме, розрізняючи дану особу, пояснити собі, що природні властивості його… саме такі, що до цих природних властивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами для переконання в тому й тому, – коли він усе це засвоїв, а поверх того зміркував, при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися; розпізнав, коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно, жалісно, перебільшено, застосовуючи усі види мови, які тільки він вивчив, – тоді, і тільки тоді, розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості». Варто особливо підкреслити, що для Платона переконання ґрунтується тільки на щирих доводах, а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим він критикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія, що був відомий тим, що прагнув не до розкриття істини, а скоріше до того, щоб зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самим виграти процес.
Завантажити реферат