Демографічна ситуація в Україні

Упродовж XX століття природні чинники, що визначають кількість населення нашої держави і особливості його розміщення по її території, поступово втрачали своє значення. Але і нині вони все ще мають певний вплив на ці показники. Так, у наш час наймен­ша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрун­ти мають низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігів­ської та Сумської областей.

Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих частин Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим.

Низькі показники густоти населення і в посушливих районах степових областей. Найнижчі вони в Херсонській області — 45 осіб на 1 км2, а також в окремих частинах Одеської, Миколаївської, Запо­різької областей та Автономної Республіки Крим.

Найкращі природні умови для життя і виробничої діяльності населення в нашій країні склалися в лісостеповій зоні. Тому тут і спостерігається найвища густота населення.

З другої половини XX століття на розміщення населення Украї­ни все більший вплив мало поступове загострення екологічної кри­зи і особливо чорнобильська катастрофа. Так, у 1986 р. були по­вністю відселені мешканці міст і сіл 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безу­мовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної біди, які займають близько 15% території України.

3. Розміщення міського і сільського населення по окремих регіонах.

Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з пост-індустріальними видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселен­ня з кількістю жителів понад 250, Малайзії — 1 тис., Непалі — 5 тис., США — 2,5 тис., Японії — 50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побу­тових закладів). До категорії міст в Україні відносять населені пун­кти з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для визначення міст свідчить про те, що вони на­вряд чи доцільні, оскільки існують великі відмінності в різних регіо­нах р освоєнні територій та їх заселенні, у природних умовах прожи­вання та ін. Міське розселення характеризується такими властиво­стями: високою щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень; великою насиченістю й тісними зв'язками між поселеннями і всередині їх; різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) і великою щільністю контактів; уск- ладненням форм розселення. Урбанізаційному розселенню властиві динамічність (зміна розселення в просторі й часі), ієрархічність (співпідпорядкованість різних форм розселення), багатофункціональність (виконання різних функцій; місць проживання людини, концентрації різних видів діяльності).

Сільське розселення — форма територіальної організації життя населення на позаміській території у вигляді сукупності сіл, поселень інших типів, призначених для постійного або тимчасового проживан­ня. Воно відрізняється від міського тим, що забезпечує виконання переважно інших господарських функцій (сільськогосподарське ви­робництво, лісове й лісопромислове господарство, рекреаційне обслуго­вування, природоохоронні функції). Тому сільське розселення відзна­чається меншою людністю поселень, переважанням малоповерхової забудови і поширеністю односімейних житлових будинків. У більшості районів основну частину сільського розселення складають поселення, що безпосередньо пов'язані з сільськогосподар­ським виробництвом. Існують і несільськогосподарські сільські поселення: промислові, лісопромислові, лісоохоронні, транс­портні, рекреаційні, а також змішані агропромислові.

Включно з односімейними житловими точками, у світі — 12—20 млн сільських поселень. В Україні — 28,6 тис. сільських поселень (1991 р.), у тому числі 5,6 тис. малих (менше 100 жителів), 5,0 тис. великих (понад 1000 жителів), причому в останніх проживає 54,6% сільського населення країни.

Система сільського розселення в Україні формувалася століття­ми і тисячоліттями. На характер сільського розселення значно впли­вають природні умови. Тому найбільша густота сільського населен­ня характерна для лісостепової зони. Нижчим є цей показник у поліській частині країни і ще нижчий у степовій.

На півночі. (Полісся) переважають невеликі села з середньою людністю 250—500 осіб. Вони розташовані на підвищеннях, у сухих місцях. У лісостепу села багатолюдні — 500—1500 осіб — і знахо­дяться, як правило, біля річкових долин і ярів. На півдні села на­лічують по кілька тисяч осіб. Іноді на багато кілометрів простяга­ються вони вздовж річок і балок. У високогірній частині Карпат­ських гір окремі садиби розкидані на схилах за кілька кілометрів одна від одної і фактично не утворюють сіл.

В Україні є області, де сільське населення переважає над міським. Це Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопіль­ська та Чернівецька області. Найвищий показник густоти сільсько­го населення з розрахунку на 1 км2 у Чернівецькій області (67 осіб), за нею ідуть Івано-Франківська та Закарпатська області.

4. ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ ДЕМОГРАФІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Соціально-економічна перебудова суспільства в Україні спричинила гострі проблеми. Їхнє вирішення передбачає розробку науково обгрунтованої комплексної програми подолання демографічної кризи, яка б охоплювала не тільки питання простого відтворення населення, але й його розвитку у широкому соціальному контексті.

У першочерговому порядку необхідно розробити сучасну ідеологію демографічного розвитку України, що поєднувала б об'єктивний аналiз реалій з науково обгрунтованими цiлями та завданнями. У зв"язку з цим слід посилити наукові розробки в галузі демографічних та гендерних досліджень, їх фінансову підтримку, а також пропаганду відповідних наукових знань.

В умовах значного зниження народжуваності, зростання смертності та погіршення здоров'я необхідно докласти максимальних зусиль для збереження населення України. Це має бути основним змістом демографічних стратегій держави сьогодні.

При обмежених фінансових можливостях, а також занепаді системи соціального захисту основна увага і підтримка повинні бути спрямовані на вирішення проблем, що безпосередньо впливають на рівень захворюваності і смертності населення і, зокрема, дітей та жінок.