Значення цих двох натур – неоднакове. Основою всіх речей є Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Бог, з погляду Сковороди, являє собою дух, космічний розум, добро і красу.
Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура, або тварь. Це – видимість, “внъшность”, “наружность” речей. Вона – минуща, а тому не може бути істинною, бо “истина въчным своим пребываніем совсъм противна непостоянному веществу”.
Разом з тим, не обмежуючись протиставленням двох натур, Сковорода постійно підкреслював їх невід’ємний зв’язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що невід’ємно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень, ані в просторі, ані в часі, оскільки вічною є й тінь її – матерія.
Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух – з тілом.
Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все Існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття (“світи”) – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний(Біблія).
Погляд на людину – мікрокосм, що є невід’ємною частиною макрокосму, активно розробляється за доби Відродження (М.Кузанський, Д.Бруно та ін.). Аналогічні ідеї, як вже зазначалося, обгрунтовувались у Києво-Могилянській академії. Симеон Полоцький, крім мікрокосму та макрокосму, виокремлює і третій світ – світ першообразний (Бог).
На відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виокремлює Біблію як сутнісний вияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога).
Поясненню великого світу порівняно до інших двох світів Сковорода приділяє менше уваги.
Великий світ – це весь світ речей. Великий світ нескінчений і безмежний, він складається з безконечної кількості світів.
Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи – вогонь, повітря, вода і земля. В “Діалозъ или разглаголъ о древнем миръ” великий світ Сковорода називає старим світом, бо його давно й усі знають. На відміну від нього новий світ відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. У цьому розумінні старий світ є тінь нового світу. Новий світі – вічний і незмінний, натомість старий світ – мінливий, перебуває в постійному русі. Отже, макрокосм є антиномічним за своєю будовою і складається із видимого і невидимого, старого і нового світів.
Людина, мікрокосм для Г.С.Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди, на відміну від домінуючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи, Г.С.Сковорода прагне, насамперед, з’ясувати сутність людини з середини її. Великий же світ філософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст Філософії Г.С.Сковороди. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Отже, самопізнання є разом з цим і пізнанням Бога. З цим пов’язане вчення Г.С.Сковороди про третій світ - світ символів або Біблію. Світ символів, відповідно до вчення Г.С.Сковороди, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.
Основним символом у Біблії, на думку Сковороди, виступає Сонце, що символізує вічну натуру, або Бога. Мета кожного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Біблії Г.С.Сковорода відрізняє від буквального, який є “вздором исторіальним”. Лише перед тим, хто спрямовується до осягнення прихованого змісту, “фігуральна завіса” спадає і перед ним відкривається вічність, начало. Оскільки Біблія є книжкою про Бога, а Бог – це начало всьому існуючому, то Біблія насамперед є світом начала, в ній “сіє истинное начало образуется и всъм тъм, что походило на начало”. Оскільки символом, що зображує начало, є кільце, або змій, що звивається в кільце, то вони, власне, і виступають символом Біблії. Завдяки третьому символічному світові невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття.
Проблеми етики посідають чільне місце в колі питань, що розробляються Г.С.Сковородою. Вчення Г.С.Сковороди спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, яка не має опори в навколишній дійсності. Тому шлях до щастя пролягає, на його думку, через моральне вдосконалення людини. Цим зумовлюється підкреслений персоналізм, в центрі якого жива людська особистість, завдяки якому буття особистості змальовується як безперестанне творіння людиною себе. Буття для Г.С.Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення у вченні Сковороди посідає концепція “сродної праці”.
Принцип “сродності”, отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. “Закон сродності” не знає винятків. У кожної людини є нахил до “сродної” собі справи.
Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу “сродності” чи всупереч йому, вважав Г.Сковорода, є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття “потрібне” і “непотрібне” у філософії Г.С.Сковороди зіставляються з парою понять “легке” – “важке”.
Через індивідуально неповторний зв’язок з Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до “сродного” життя.
Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалові, що обгрунтовував Г.С.Сковорода, визначається не тільки властивостями, що є “сродними” для людини, а тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них.
Отже, шлях від визнання принципу “сродності” до вчення про щастя пролягає у Г.Сковороди через самопізнання, що, як вже зазначалось, є стрижневим принципом всієї філософії українського мислителя.
Принцип цей, насамперед, передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізується у процесі наукового дослідження навколишнього світу.
Отже, наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету – осягнення людиною Бога, хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі відбиття вищої реальності, пізнати яку законами науки, втім, неможливо.
Потреба ж цієї “вищої науки” про щасття може реалізуватись лише через самопізнання, спрямоване до осягнення людиною власної сутності і Бога.
Але шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об’єктом. Істотно, що мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові.
Завантажити реферат