Досить оригінально, але дещо з інших позицій підходить до логіки науки в своїй статті К.Поппер [20], де зокрема, він виступає проти думки, що для емпіричних наук характерно використання індуктивного методу.
Про проблеми розвитку теоретичного знання в цілому, її суть та кроки становлення.
Для з’ясування “новонароджуваних“ знань науки, зокрема її теоретичних знань, велике значення має висвітлення процесу самого їх виникнення, тобто проблема їх генезису.
В свою чергу ця проблема виявляє низку інших проблем, серед яких головною, за твердженням вчених, є вибір методу[13,19]. Традиційно як у зарубіжних, так і в наших дослідженнях філософська спадщина середніх віків і Відродження розглядається за схемою з’ясування “передбачувального” характеру науки Нового часу. Намагання за будь-яку ціну зафіксувати подібні “передбачення” часто призводить, особливо в гносеології (теорії пізнання), до позбавлення цих передбачень справжності та співзвучності своїй епосі і зокрема, наводить на думку, що джерела будь-якої новації, якщо їх добре пошукати, можна знайти у глибокій минувшині. Саме тоді, в античні та середні віки, з’являються “вчені-дослідники”, “експериментатори”; ведуться теологічні дискусії в стінах університетів, ”засновується” новий науковий стиль мислення і формуються норми та ідеали для науки Нового часу.
Знати, з погляду природодослідника Нового часу, означає:
· відобразити адекватно предмет дослідження, який об’єктивно протипоставлений суб’єкту пізнання (цей процес нічим не обмежений);
· експериментальним шляхом перевірити істину;
· скориставшись мовою математики, точно виразити результат.
Якщо порівняти епістему (теорію пізнаня) сьогодення з епістемою античного і середньовічного часів, то можна наочно впевнитися в кардинальній відмінності теоретичного знання цих періодів історії людства від науково-теоретичного знання нашого часу.
В сучасному розумінні науковий пошук - це нескінченний рух пізнання, це “неспоглядальний”, активний процес, а значить і відкритий, засвідчуючий свої досягнення з усіма видами діяльності, включно і з виробничою.
Через це істина в сучасній епістемі позбавлена гносеологічного абсолютизму (який породжує хибність думки, догматизм, незмінність мислення). Вона виступає як міра адекватності відображення пізнаючим суб’єктом об’єкта, відтвореного поступово, по мірі розширення знання, таким, як він сам по собі існує.
Таким чином, в сучасній епістемі істина позбавляється поверхово узагальнених характеристик, а знання – аксіологічних (ціннісних) акцентів. Звідси впевнюємося в якісній відмінності теоретичних знань в формі філософії від теоретичних знань в формі науки, яка є дітищем Нового часу. “Наукові знання в цей час стають пануючими: їхні успіхи, їхня соціальна роль і престиж настільки вражаючі, що багато філософських напрямків і шкіл сприймають їхні форми і методи, включаючи в свій зміст їхні результати” [13].
Зупинемося надеяких питанях розвитку наукового знання опираючись, зокрема, на результати деяких робіт, зкрема [1,9,13,19].
Значення як предмета спеціальних досліджень теоретичне знання почало набувати відносно недавно, трохи більше двох століть тому. Та все ж спочатку ці дослідження велись вузько, обмежуючись рамками філософського вчення про пізнання. Не дивлячись на те, що матеріал брався здебільшого з результатів конкретних наукових пізнань, зроблені на їхній основі висновки не могли до певної міри послугувати методологічними рекомендаціями для удосконалення науково-теоретичного знання. “Навіть якщо таке відбувалось, то скоріше випадково. Винятком було застосування тих або інших висновків для реорганізації і розвитку власне філософського знання. Як приклад цього можна навести спробу Б.Спінози застосувати уявлення про аксіоматичну побудову теоретичного знання, теорії дедуктивного виводу для організації філософського знання, або критику такої спроби Г.Лейбніцом та І.Кантом і витікаючі із неї спроби вдосконалення методу побудови філософського знання як системи чи, нарешті, вчення Гегеля про діалектичну логіку, яке включало і питання організації знання” [19].
Філосфсько-методологічна рефлексія над розвитком науково-теоретичного знання (у філософському розумінні рефлексія – це принцип людського мислення, який спрямовує його на осмислення та усвідомлення власних форм і передумов; предметний розгляд самого знання, критичний аналіз його змісту і методів пізнання; діяльність самопізнання, яка розкриває внутрішню будову і специфіку духовного світу людини, тощо) хоча і була в цей період пов’язана з ним як із своїм джерелом і об’єктом, однак зберігала видимість самомтійності. Ця видимість витікала із тимчасової роз’єднаності, частково внаслідок того, що результати оцінювалися поза їх практично-методичним використанням.
Питання сутності теоретичного знання, способи розкриття цієї сутності та шляхи одержання нового теоретичного знання філософи намагалися пояснити ще в домарксистський період. На основі детального аналізу тверджень та пояснень з приводу цих питань в історії філософії сукупний результат було охарактеризовано і оформлено в цілому як проблему теоретичного знання [18].
Виділення основних історичних концепцій теоретичного знання дозволило показати зміну конкретно-історичних уявлень і відповідно обгрунтувати сутність теоретичного знання та його атрибутів, включно з присутнім йому станом організованості. Зміна концепцій і нових пояснень, які розвивалися в рамках цих концепцій, відбувалась по мірі накопичення уявлень, які засвідчували обмеженість концепції і суперечливість їй.
Дослідження історичного розвитку проблеми теоретичного знання визначається своєю актульністю тому, що на цьому шляху можна знайти підхід, своєрідний ключ, до розробки та рішення злободенних і понині питань сутності теоретичного знання конкретних наук, його природи та законів розвитку, тощо.
Спадковий характер постановки, розгляду, пояснення та розв’язання багатьох згаданих проблем нині не викликає сумніву і є засвідченим фактом. Сучасне відношення до згаданих питань, очікувані наслідки їхнього розгляду та розв’язання є принципово новим щаблем у пізнанні творчого знання як такого.
Новизна ситуації такого пізнання полягає насамперед у тому, що саме дослідження специфічної сутності теоретичного знання, яке традиційно належить до філософії, логіки і гносеологіі (теорії пізнання) набуває тепер значення галузі конкретно-наукового пізнання.
Головною рисою етапу сучасної визріваючої науки стає філософсько-методологічна рефлексія. Одним із найважливіших наслідків включення цієї рефлексії в самосвідомість науки в цілому і її конкретних галузей зокрема виявляється розширенням змісту, конкретно-наукового теоретичного знання за рахунок поєднання знання законів функціонування і організації знань про предмет.
Поступово відбувається перехід до якісно нової ситуації у пізнані сутності теоретичного знання, а саме філософско-методологічна рефлексія крок за кроком втрачає домінуючу видимість смостійності, набуває характеру саморефлексії конкретно-наукового теоретичного знання.
Завантажити реферат