Ці структурні антиномії поза досвідні, а тому нерозв'язні. Перші два Канти називає "математичними", тому що вони відносяться до космологічної загальності кількісно і якісно; друга і третя названі "динамічними", тому що вони суть сходження від умовного до безумовного. Кант зауважує, що якщо позиції чотирьох тез характерні для догматичного раціоналізму, то в чотирьох антитезисах скоріше виявлений емпіризм. Тези мають практичні переваги, задовольняючи етику і релігію, думку більшості. Антитезиси, навпроти, більше відповідають науковому духу. Антиномія чистого розуму, говорить Кант, переборюється як чисто діалектична, коли зрозуміло, що конфлікт народжується із застосування до явищ ідеї абсолютної загальності, що має цінність тільки як умова речей у собі. Тези й антитезиси математичних антиномій, як тільки їх відносять до феноменального світу, стають помилковими (світ не кінцевий і не нескінченний, серія феноменів наростає невизначеним образом) . А от у динамічних антиноміях і тези, і антитезиси можуть бути вірними: тези, якщо відносяться до ноуменальної сфери, антитезиси, якщо мають місце у феноменальній сфері. Утім, зміст такої ситуації проясниться пізніше.
1.7. Моральний закон як "категоричний імператив"
Доведено, що існує чисто практичний розум, самодостатній (вільний від інстинктів, почуттєвих імпульсів) , щоб направляти волю. Більш того, підкреслює Кант, тільки в цьому випадку можуть існувати моральні принципи, що мають силу для усіх без вилучення, як універсальна цінність. Але щоб адекватно їх зрозуміти, варто врахувати деякі тонкості. "Практичними принципами" Кант називає загальні детермінації волі, у підпорядкуванні яких є безліч приватних практичних правил. Наприклад, є загальне правило: подбай про власне здоров'я сам; але його можна специфікувати: займайся спортом; харчуйся помірковано, відповідно до віку; уникай надмірних прагнень і т.п. Кант поділяє практичні принципи на "максими" і "імперативи". "Максима є суб'єктивний принцип бажання", вони відносяться до окремих індивідів, а не до всіх разом. Наприклад, максима "помстися за всяку нанесену образу" припускає відповідний характер, що не бажає терпіти образу; чи в більш близькому нам формулюванні: будь хитрішим за кривдника. Імперативи, навпроти, — об'єктивні практичні принципи, значимі для усіх: "Представлення про об'єктивний принцип, оскільки він примусовий для волі, називається велінням розуму, а формула бажання називається імперативом". Ці веління, чи повинності — правила, що виражають об'єктивну необхідність дії. Якби розум міг завжди направляти волю, то всі дії були б бездоганними (чого насправді немає через утручання емоційних і емпіричних факторів, майже завжди корумпуючих волю) . Є два типи імперативів: гіпотетичний і категоричний. Імператив гіпотетичний, якщо він визначає волю за умови наявності визначених цілей. Наприклад, "якщо хочеш процвітати, потрудися навчитися", чи "хочеш стати чемпіоном, качай мускули", "хочеш безтурботної старості, навчися заощаджувати" і т.п. Ці імперативи мають об'єктивну силу для усіх, хто зацікавлений саме в цих цілях: чи мати не мати, чи бажати не бажати, виходить, їхня об'єктивність і необхідність обумовлені. Гіпотетичні імперативи виступають як
а) правила досвідченості, коли віднесені до визначених цілей;
б) ради обережності, як, наприклад, у пошуках щастя з елементом невизначеності, чи: "будь увічливий з іншими", "намагайся бути доброзичливим, дави в собі егоїста" і т.п.
Категоричний імператив, навпроти, детермінує волю не у видах визначеної бажаної мети, а просто як волю незалежно від ефектів. Не "якщо хочеш , то повинний", а "повинний, тому що повинно", — от формула імператива як категоричного розпорядження. Тільки категоричні імперативи безумовні як практичні закони для істоти, що усвідомить себе розумним. Деталі можна позначити наступною схемою:
Отже, ясно, що категоричні імперативи це моральні закони, загальні необхідні, але не в тім змісті, у якому необхідні закони природні. Останні не можна обійти, але моральні закони можуть і не реалізуватися, тому що людська воля, підлегла не тільки розуму, але і почуттєвим капризам, коли воля відхиляється, тому моральні закони імперативні, виражають повинність. Прикладом першої може бути сентенція "люди повинні вмирати", розпорядження другого типу — "усі люди як розумні істоти повинні свідчити правду". Установивши, що моральні закони імперативні і безумовні, ми ставимо наступні ключові питання: 1) які істотні значення цього імператива; 2) яка формула, найкраще його що виражає; 3), яке його підставу (умова, що робить його можливим) . На них і зупинимося, почавши з першого.
1.8. Формули категоричного імператива
Ясно, що імперативів не більше ніж один, але Кант дає певні формулюваня. Одне з них говорить: "Надходь так, щоб максима твоєї волі завжди могла стати принципом основи загального законодавства", тобто щоб твоя суб'єктивна максима стала об'єктивним законом. Цю формулу ми знаходимо в "Основах метафізики моральності" і в "Критиці практичного розуму". У "Основах" є і дві інші формули. "Надходь так, щоб ти завжди відносився до людства й у своєму обличчі і в особі всякого іншого також як до мети і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу". Тут помітна відроджувальна планка достоїнства людини не як речі серед речей, але як істоти, що коштує вище всього. Ця формула припускає принцип: "раціональна природа дана як мета в собі". "Надходь відповідно до такої максими, що у той же час сама може стати загальним законом". Очевидна подібність формулювань, але якщо перша акцентує волю, те третя — закон. Це значить, що ми не тільки підлеглі, але сам закон ні що інше як плід нашої раціональності, отже, залежить від нас:, які люди, такі закони. Ми своїм розумом і волею наказуємо собі закони для негайного виконання. Звідси автономія морального закону, питання, про що Кант поставило з максимальною логічною строгістю.
1.9. "ЗОРЯНЕ НЕБО НАДІ МНОЮ І МОРАЛЬНИЙ ЗАКОН У МЕНІ"
Людина як феноменальна істота, кінцеве, але наділене розумом, структурно відкрите нескінченному (Ідеям) , виявляється присвяченим у таємниці цього нескінченного. Така додатковість двох критик — чистого розуму і практичного розуму. Стало бути, доля людини — нескінченність. Вихід за обрій — це заповіт Канта став вихідною позицією романтизму, про що мова далі.
"Дві речі наповняють душу завжди новим і усе більш сильним подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми міркуємо про їх, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені. І те й інше мені немає потреби шукати і тільки припускати як щось обкутане чи мороком лежаче за межами мого кругозору; я бачу їх перед собою і безпосередньо зв'язую їх із свідомістю свого існування. Перше починається з того місця, що я займаю в зовнішньому почуттєво сприйманому світі, і в неозору далечінь розширює зв'язок, у якій я знаходжуся, зі світами над світами і системами систем, у безмежному часі їхнього періодичного руху, їхнього початку і тривалості.
Завантажити реферат