Німецька класична філософія. Основні етапи

Переконаний у тотожності мислення та буття, Гегель перетворив закон діалектики у всезагальний закон буття. Процес переходу від тези до антитези становив для нього основу не тільки міркування, але й реального розвитку. За кожною формою буття йде її заперечення, тому, всупереч загальноприйнятій думці, протиріччя не тільки не є елімінованим з дійсності, але становить її глибинну природу. Романтики дошукувались діяльності суперечних сил у людській душі, натомість Гегель розповсюдив їх погляд на всю дійсність. Зрештою, дійсність переходить не тільки від тези до антитези, але й до синтези, містить не тільки суперечності, але й їх узгодження.

Із суперечностей утворюється синтезу, яка в свою чергу стає тезою, а тоді до неї приєднується антитеза — і в такому триритмі розвивається світ. Зрештою, тріадичний характер розвитку був лише зовнішньою схемою гегелівського погляду на світ, але Гегель та його учні наголошували на ньому, і це викликало у поверхових читачів враження, що вона й становить сутність гегельянства.

Натомість справжньою сутністю гегельянства було переконання, що кожна форма буття є необхідною ланкою розвитку. Починання Гегеля справді було величезним, адже він прагнув із природи буття та його розвитку вивести згідно одного принципу усі його форми. В цій системі, де мислення не відокремлювалось від буття, було зіставлені форми логіки, природи та куль­тури, держави, суспільства, права, релігії, мистецтва, науки. Це була найбільш універсальна філософія, яка будь-коли задумувалася, повна необмеженої довіри до сили людського розуму.

2.4. Обсяг філософії Гегеля.

Гегельянство — це ідеалізм: а) об'єктивний (буття є ідеальним, але не суб'єктивним) б) логічний (природа буття є цілком логічна, в ній немає ірраціональних чинників) , в) еволюційний (в природі буття закладено те, що воно розвивається і породжує щораз вищі форми буття) . З огляду на свій метод гегельянство є чисто конструктивістською доктриною.

Природа та дух були для Гегеля двома форма­ми буття. Первісною формою буття є поняття, і власне воно є вихідним пун­ктом розвитку. Антитезою поняття є природа, яка також є ідеєю, але такою, що відокремилась від мислення і тому здається зовнішньою у відношенні до нього. Синтезом ідеї та природи є дух. Цим трьом формам буття відповідають три частини філософії: логіка, філософія природи та філософія духа.

У своїй логіці за допомогою діалектичних тріад Гегель апріорно виводив категорії мислення, а в філософії природи — форми реального буття. У філософії духа, також тріадично, він виводив спочатку форми суб'єктивного Духа, потім форми антитези — об'єктивного духа, і врешті їх синтезу — абсолютний дух (в цій формі дух виходить за межі протиставлення суб'єкту та об'єкту) . Право, держава, моральність є головними формами об'єктивного духа, абсолютний дух проявляється в мистецтві, релігії та філософії.

Центр ваги системи Гегеля знаходився на найвищих щаблях розвитку об'єктивного духа, у філософії права, держави, історії, а також у розвитку абсолютного духа, в філософії мистецтва, релігії та в теорії самої філософії. Коли більшість метафізиків убачала прояви абсолюту в психічному житті, він бачив його найвищі прояви в державі, мистецтві, релігії та філософії.

Філософія пізнає за допомогою понять, тобто досконалішим способом, те, що мистецтво споглядає, а релігія уявляє. Тому філософія є найвищою формою духа. В ній дух виходить поза усі менш або більш тимчасові прояви і доходить до зрозуміння самого себе. Але — згідно позиції Гегеля — філософ­ське розуміння також не може мати іншого характеру, ніж історичний. Жодна окремо взята філософія не містить усієї істини, її містить лише цілість історичного розвитку філософії, всі філософії, взяті разом. Завдання філосо­фії — тільки в історії філософії. Цей погляд Гегеля був напевне першою спробою глибше зрозуміти історію філософії.

Історію філософії Гегель розумів по-своєму, тобто не як випадковий ряд поглядів та вчень, а як необхідний та розумний розвиток. Завдання історії філософії він вбачав не в хроніці філософських подій, а в зрозумінні ідейної необхідності розвитку філософії. Згідно гегелівської загальної концепції розвит­ку, цей розвиток має логічну природу: філософські доктрини не тільки прихо­дять на зміну одна одній, але й випливають одна з одної. Гегель виводив, як через Платона й Аристотеля, Декарта, Канта та Фіхте у філософських системах відбувалось поступове усвідомлення ідеальної природи буття, яке в результаті привело до зрозуміння Шеллінгом та Гегелем тотож­ності мислення та буття. Він уявляв собі, що його філософія увібрала всі моменти існуючих філософій і становить межу розвитку.

Одно­часно Гегель навчив поєднувати історію філософії з історією культури. Кожна філософська система була, з його точки зору, виявом певного щабля в розвит­ку духовної культури — адже хоча кожна система і є твором окремої особи, водночас вона віддзеркалює загальну культуру, яка породила цю особу. Кожна з цих систем є істинною як вияв певного моменту розвитку, але взята як істина абсолютна, одразу перетворюється на хибу. Однак до своєї системи Гегель не застосував цього мірила.

3. Філософські погляди Фейєрбаха

3.1. Л. Фейєрбах найбільший матеріаліст домарксистської епохи

Іншим напрямком у розвитку німецької філософії з'явилося навчання Л. Фейєрбаха (1804-1872) - найбільшого матеріаліста домарксистської епохи, останнього представника німецької класичної філософії. Критикуючи об'єктивний ідеалізм Гегеля, Фейєрбах відстоював матеріалістичний погляд на природу. Матеріалізм так само старий і настільки ж повсюдний, як і саме людство; він так само ясний, як світло, так само необхідний, як хліб і вода, так само неминучий, як повітря. Однак критика їм Гегеля носила однобічний характер: за запереченням ідеалізму він недооцінив гегелівську діалектику. Матеріалізм Фейєрбаха традиційно залишався метафізичним. Його характерною рисою був антропологізм, що полягає в розумінні людини як вищого продукту природи, розгляд людини в нерозривній єдності з природою. Природа – основа духу. Вона ж повинна з'явитися основою і нової філософії, покликаної розкрити земну сутність людини, якого природа наділила почуттями і розумом і психіка якого залежить від його тілесної організації, володіючи разом з тим якісною специфікою, незвідної до фізіологічних процесів. Антропологізм Фейєрбаха мав велике значення й у боротьбі проти ідеалістичних концепцій трактування людини, проти дуалістичного протиставлення в людині духовного початку тілесному, а також проти вульгарного матеріалізму. Однак «природна» сторона в людині гіпертрофувалася, а спеціальна – недооцінювалася.

Критикуючи агностицизм, Фейєрбах виходив з того, що мислення людини вірно відбиває поза свідомістю істотну дійсність. Основну роль у пізнанні філософ відводив почуттям: ясно, як сонце, тільки почуттєве. Мислити – значить зв'язувати одне показання органів почуттів з іншими. Усі форми пізнання ( відчуття, представлення, поняття, ідеї) він розглядав як образи, копії речей, їхніх властивостей і відносин. Метафізичність антропологічного матеріалізму Фейєрбаха виразилася в тім, що він вносив пасивно-споглядальний характер, не враховував суспільно-історичної практики, за що і зазнав критики з боку Маркса в «Тезах про Фейєрбаха».