Тому розум у Гегеля з'являється як над індивідуальне, всесвітньо-історичний початок, що здійснюється в історії як розвиток світового духу, або абсолютної ідеї. Вся історія власне кажучи, історія думки, історія саморозвитку розуму. Звідси історія у своїй основі виявляється логічним процесом, суть лити реалізація логіки. У цьому виразився загально панлогічний погляд Гегеля. Ціль всесвітньої історії, по Гегелю, полягає в пізнанні світовим духом самого себе. У цьому пізнавальному процесі він проходить ряд конкретних ступіней, втілюючи в понятті народного духу ( що полягає в єдності конов; державних установ, мистецтва, релігії і філософії). Носієм світового духу є щораз дух якогось одного конкретного народу, у той час як інші народи вже пройшли етап свого найвищого розквіту, вичерпавши свої можливості, і хиляться до заходу, а інші ще тільки народжуються, знаходячи по історичних масштабах, у дитячому віці. Відповідно до Гегеля, розум в історії здійснюється таким чином, що кожний одержує право внести свою лепту в процес висхідного самопізнання світового духу. Але процес цей не хаотичний. Гегель установлює чіткий критерій періодизації всесвітньої історії, яким є прогрес у свідомості волі. Йому відповідають чотири етапи в цьому сходженні: східний світ; грецький світ; римський світ; німецький світ. У східних народів не було волі; вільним визнається лише один — деспот, тому воля тут — сваволя, розгул пристрасті, з однієї сторони іншої — сліпа покора як характерна риса народно духу: Греко-римському світові властивий наявність волі, але вона усвідомлювалася лише в обмежених межах — для деяких. Тому державний устрій грекоримського світу не виключало рабства. Але народний дух грецького і римського світів мав різну орієнтацію. Якщо для грецького світу характерним було здійснення принципу “прекрасної індивідуальності”, то для римського — “абстрактної загальності”. Повна воля, по Гегелю, знайшла втілення лише в німецьких народів, що у своєму історичному розвитку, успадкувавши плоди Реформації і Французької революції, досягли загальної цивільної політичної волі. Таким чином, відповідно до Гегеля, всесвітня історія є утілення волі в реальному житті народів, що представляє собою великий хід світового духу по своєрідних ступінях безперервного історичного процесу. Дійсну історію Гегель зв'язує з державно-правовою організацією життя народу, а прогрес убік розумного державного устрою — з історичним прогресом узагалі. “У наявному бутті народу субстанціальна мета полягає в тому, щоб 6ыть державою і підтримувати себе в якості такого. Народ без державного устрою (нація як така) не має власне ніякої історії, подібно народам, що існували ще до утворення держави, і тим, що ще і понині існують як дикі нації”. В остаточному підсумку Гегель прагнув обґрунтувати думка, що саме німецький народ, що нібито вже установив розумний державний устрій і є дійсний носій всесвітньо-історичного прогресу. Таким чином, історія, представлена як саморозвиток світового духу, є вищий етап об'єктивно-ідеалістичної філософії. Слід зазначити, що в рамках ідеального, держави Гегелем знімається антиномія волі і необхідності. Держава, по його представленню, є божественна ідея в її земній оболонці , ціль всесвітньої історії, де воля одержує свою об'єктивність, розумна необхідність, світовий дух знаходять у ньому своє здійснення. Тут розумне затверджує себе як необхідне субстанціональне; воля стає загальною, об'єктивною вимогою, а людина — воістину невільним, оскільки він визнає це необхідне як закон і випливає йому як “субстанція нашого власного існування”.
Сила гегелівського генія дала йому можливість проникнути в розуміння глибокої сутності праці і його значення для становлення людини і суспільства. Лише шляхом праці, відповідно до Гегеля, людина створює засобу для задоволення своїх потреб. Так виникають економічна система і відносини. Вони ж у свою чергу лежать в основі соціальної диференціації людей.
Отже, свою концепцію філософії історії Гегель вибудовує на основі принципів історизму, об'єктивності (закономірності) і монізму, що склали золотий фонд скарбниці світової філософії.
Подібно тому, як Абсолютний розум царює у світі, Гегель духовно царював у Німеччині, залучаючи і захоплюючи своїми лекціями і працями. Він царює і понині у світовій філософії. Його критикують, але його вивчають і перед ним схиляються, як перед найбільшим генієм. Він входить у четвірку самих великих мислителів в історії людства: Платон, Аристотель, Кант і Гегель. Його добутки складні для читання. Але якщо поглибитися в цю безодню геніальних думок, то від читання важко і навіть неможливо відірватися. У туманності його викладу раз у раз блискають золото і діаманти найглибших і найтонших думок, а вони скоряють. Не можна не оцінити думка Гегеля, що він любив повторювати усе своє свідоме життя: “Я говорю завжди — прагнете до сонця, друзі, щоб незабаром поспіло щастя людського роду”.
4. Основоположник неокласичної філософії – Кант.
Одним з найбільших розумів людства, основоположником неокласичної філософії є Імануіл Кант (1724 - 1804) — воістину титанічна фігура. Саме з його зайнялася зоря філософії Новітнього часу.
Не тільки у філософії, а й у конкретній науці Кант був глибоким, проникливим мислителем. Розроблена ним гіпотеза походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однієї з фундаментальних, наукових ідей астрономії. Крім того, він висунув ідею розподілу тварин один по одному їхнього можливого походження, а також ідею родинного походження людських рас.
Філософські погляди Канта істотно мінялися в міру його духовного розвитку. Якщо до початку 80х рр. XVIII в. його цікавили головним чином природничонаукові питання, то потім його дух занурюється в так називаної метафізичної, загальнофілософські, проблеми буття, пізнання, людини, моральності, держави і права, естетики, тобто всієї системи філософії.
Людина, етика і право -від альфа й омега усього філософського навчання великого мислителя.
Про буття і пізнання. Кант вважав, що рішенню таких питань філософії, як проблеми буття людини, душі, моралі і релігій, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до Канта, у самому розумі і складають основу знання. Вони те і додають знанню характер необхідності загальності. Але вони ж суть і не перехідні границі достовірного знання. Відкидаючи догматично прийом пізнання, Кант вважав, що замість нього потрібно взяти за основу інший — метод критичного філософствування, що складає в дослідженні прийомів самого розуму, у розчленовуванні загальної людської здатності знання й у дослідженні того, як далеко можуть простиратися його границі. Кант розрізняв сприймані людиною явища речей і речі, як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду: світ пізнається нами тільки у своїх виявлених формах. У результаті впливу “речей собі” на органи почуттів виникає хаос відчуттів. Ми приводь” цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму. Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у світ явищ, тобто наш розум пропонує закони природі. Але світові явищ, відповідає незалежна від людського із сутність речей “речі в собі”: абсолютне пізнання їхній неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто зрозуміла, дана в досвіді сутність. Кант не розділяв безмежної віри в сили людського розуму, називаючи цю віру догматизмом, принципової обмеженості людського пізнання він бачив визначений моральний зміст: якби людина була наділена абсолютним знанням, то для нього не було б ні ризику, ні боротьби при виконанні морального боргу.
Завантажити реферат