Культура як виробництво людини

Можна сказати і по іншому. Якщо культура і є те, що складає сутність людського буття або, хоч, те, що відрізняє людське буття від усякого іншого, або сама є способом або функцією цього буття. В останньому випадку буття завжди буде виступати для людини як людське буття. У цьому і криється основа онтологізації феномена культури, розгляд її поперш за все як реальності людського світу.

Ототожнення людської і кульурної реальностей приводить до висновку: культура є дещо людське у людині, а людина є людиною так як вона опанувала світ культури. Або: людина є мірило наявної культури, а культура, в свою чергу, є критерієм розвитку людини. Тому ототожнення культурної і людської реальності дає дуже сумнівне знання. Питання про те, що в людині є людським, дає лише одну відповідь - все. При чому ця відповідь є універсальною, що стосується кожного окремого індивіда, і людського роду. Універсальність же однозначної відповіді і є викладенням проблеми. Або як писала Урсула Ле Гуін: “Коли знаєш відповідь, тоді і питання не існує, а якщо відповіді не має, тоді і питання не повинно існувати”.

Становлення людини відбувається у культурі. Культура стискає у своїх міцних обіймах інваліда, надаючи йому певної форми. Безформне “Я” немовляти попадає у жорсткі рамки культури, як рідина у тверді стінки склянки. Тільки від густини і в`язкості цієї рідини залежить, чи встигне вона до свого затвердіння - в аналогії - до становлення з “Я” особистості - повністю прийняти форму склянки, або ж в ній залишаться пустоти, опуклості, впадини, які тільки й надають твердій масі елементи неповторності, індивідуальності. Обриси, визначеність, жорсткі форми залежать від жорсткості людського “Я”, від його здібності до опору зовнішнім факторам, в якості яких і виступає наявна культура.

Гегель говорячи про розвиток “абсолютного духу”, вка­зував на щаблі релігії, мистецтва, філософії. Це найважливіши форми духовності, без опанування якими неможливо стати культурною, тобто освіченою і вихованою людиною. Це “три кити” культурного розвитку і саморозвитку. Взагалі до сфери духовної культури належать всі форми суспільної свідомості - політична, правора, моральна, естетична, релігійна, філософська, національна.

Основа духовності - діяльність людей і їхнього спілкування. Духовність виявляється на двох рівнях - загальному і особистісному. На суспільному рівні вона виявляється у знаннях, теорі­ях, ідеях, моральних якостях і освіченості населення. Духов­ність суспільства виявляється у формах суспільної свідомості - філософії, релігії, науці, моралі, мистецтві.

Духовність особистості - це духовний світ окремої конкрет­ної особи, її погляди, уявлення і настрої. Її особливості виз­начаються конкретними обставинами життя людини, її місцем в системі суспільних відносин, рівнем освіти, вихованням, на­бутим життєвим досвідом. Духовний світ людини за своїм характе­ром соціальний. Кожна особа є представником певної соціальної групи, нації, народу і виступає як продукт суспільних умов. Український філософ Д.Донцов писав: “Чи селянська культура не має права на існування? Ніхто їй того заперечувати не буде. Селянська культура може бути по своєму багата і стародавня, але тим не менше лишиться вона селянською себто культурою нижчої верстви, яка сама звичайно шукає взірців у культурі панській, а не навпаки. Селянська культура, культура провансальця, гуцула, або баска існувала і існуватиме, але трагедія нашого часу в тім, що наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити орієнтаційний осередок для національної культури взагалі. Культура орачів може бути симпатична й високо моральна, але абсурдно було б робити з неї “формуючу засаду для культури людини взагалі””.

Роль культури у творенні людської духовності полягає в постійному творенні, відтворенні і збільшенні матеріальних і духов­них цінностей, в активному використанні культурних надбань для духовного розвитку суспільства і людської особистості.

Недарма у відомому творі “До кобзи” П.Куліш закликає український народ повернутися до культури. Пише “до сім`ї культурників вертайся”. Він вважає що культура має великий вплив не тільки на мистецтво, а насамперед на людину “землероба”.

2.2. Людина як творець культури.

Як ми зазначили вище, культура має антропологічні виміри. Людина є мірою культури і в її творенні, і в суспільному функціюванні. Адже кінцевою метою культурного розвитку виступає світ людини, або “друга природа”, яка будується самою людиною. Антропологізм культури означає, з одного боку, процес людинотворення, а з ін­шого - творення культури “за образом і подобою” людини. Творча людина - наче та квітка, з якої культура за­початковується і розквитком якої завершується.

Творчість - то генерування нового, породження у муках і на­солоді праці матеріальних і духовних цінностей. “Митець також людина. Він так само родиться, живе і виховується як інші люди”- писав В.Вінниченко. Але творча людина ламає повсякденні стереотипи діяльності і бачення світу, дохо­дить до відкриття нестрандартних унікальних способів пізнання, виробництва, дозвілля. Успадковуючи певні алгоритми людського буття, вона створює небачені досі форми життєдіяльності, - поліпшує, оптимізує навколишнє середовище і свій власний світ. Творчість є сутністю, “родовою” силою людини. На відміну від тварин, які лише споживають, людина виробляє. Суспільне виробництво є виробництвом і самої людини і її творчих здібностей.

Отже, творчі здібності мають суспільну природу. Вони виникають і формуються у процесі суспільного становлення людини. Твор­чість - це найвища форма людської життєдіяльності, що зароджуєть­ся у трудових процесах, при активному функціюванні мислення і почуттів.

Якими б не були внутрішні механізми творчості, всі вони потребують здатності людини переступати межі досвіду, прориватися у невідоме. У сучасній теорії творчої діяльності цей феномен визначається як трансгресія, тобто прорив, злет, стрибок реальності. Трансгресія - це рішучий крок від однієї міри речей до іншої, від баналь­ного до геніального. Це свого роду “злочин” проти здорового глузду, пересічної повсякденності. Цікаво, що французький ім­пресіоніст Дега колись напівжартома зауважив, що художник повинен писати свою картину так, як злочинець справляє злодіяння. Адже у творчості порушуються норми і канони, переступається межа дозволеного. Яскравими прикладами такої творчості є М.Коцюбинський, М.Гоголь, Л.Толстой, Ф.Достоєвський. Хосе Ортега-и-Гасет писав: “Поет починається там, де людини вже нема. Доля останньої - жити своїм людським життям, доля поета - творити те, що не існує”.

Роль особи у творенні культури полягає відтак у здатності мислити не так, як інші, “плисти проти течії”. Всім здавалося, що паралельні прямі не перетинаються, але Лобачевський створив свою теорію “Неевклідову геометрію”, де паралельні прямі завжди перетинаються. Теорія відносності Енштейна у своьому роді теж перевернула світ.

Мірою творчої особистості є талант, коли вдача приходить не з зовні, як подарунок форту­ни, а з середини, як подарунок душі. Талант - то цілий комплекс творчих здібностей людини, особливе поєднання інтелектуальних, емоційних і вольових якостей, яке дає змогу творити у певній сфері життєдіяльності. До таланту належать як “загальні” здібності (розумові, почуттєві, естетичні), так і часткові, спе­ціальні (математичні, музичні, конструкторські тощо). Талановита людина відрізняється знанням своєї справи, високою майстерністю її виконання. Найвища ступінь обдарування, особистісна репрезентація здібностей усього людства складає сутність геніальності.