ЗМІСТ
ВСТУП
І.Теоретичний розділ.
1. Характеристика фінансових відносин
1.1. Господарський та соціальний устрій.
1.2. Бюджетні відносини.
1.3. Грошова система.
2. Внесок київських князів в розвиток фінансових
відносин
3. Історичне значення фінансових відносин
ВИСНОВОК
ІІ. Практичний розділ.
1. Заходи по покращенню фінансового стану
ВАТ «Черкаське хімволокно
ВИСНОВОК
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
З точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як таку – значило б приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв’язок між володарями та підвладними, насамперед неміським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувались особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства. Політичні стосунки були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв’язувалися за допомогою сили. І все ж зростав рівень політичної, соціальної та економічної організації Київської Русі, відтак завданням даної курсової роботи є розкриття характеристики фінансових відносин в Київській Русі, а саме зародження економічних відносин; охарактеризувати господарський та соціальний устрій княжої доби, розвиток торгівлі і, зокрема, товарно-грошових, бюджетних відносин. Окремо розглянемо питання про внесок київських князів в розвиток фінансових відносин, їх державотворчу, дипломатичну діяльність, ефективність їх функціонування, а також розкриємо історичне значення фінансових відносин, їх місце в економічній історії України.
І. Теоретичний розділ.
1. Характеристика фінансових відносин.
1.1. Господарський та соціальний устрій.
Київська Русь, з моменту виникнення як самостійна держава (882 р.), мала багато відмінностей в господарському розвитку. Це пояснюється там, що вона від первісно-общинного ладу відразу перейшла до феодального, минувши стадію рабовласництва. Причина такого явища - в IX сі. до моменту створення Київської Русі в більшості сусідніх держав вже склався феодальний спосіб виробництва, але окремі елементи рабства проявлялись в господарській діяльності. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками, зберігаючи його навіть з переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку. За різними підрахунками в межах тодішньої Київської Русі проживало від 3 до 12 мли. населення на території близько 800 тис. кв. км. і вона була найбільшою державою середньовічної Європи.
Соціально-економічне, політичне і культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах, де мешкало 13-15% всього населення країни. У країні налічувалось близько 240 міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріпленні населення напівземлеробського люду. Населення Києва в XI — першій третині XIII ст., налічувало близько 50 тис. мешканців. [2, c.73] Для свого часу то була дуже велика кількість городян. У давньоруських Чернігові й Галичі їх було по 25 тис., Переяславці й Білоозері по 10-12 тис. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торгівців та ремісників.
Нижче від бояр стояла міська знать, до якої відносились купці, що займались міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й домінували у міській політиці.
Переважна більшість мешканців була ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувалися у корпорації (цехи). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала "чернь" — ті, хто нічого не мали й наймалися на "чорну роботу".
Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Про селян відомо небагато, оскільки історичні джерела зосереджували увагу на вищих класах. Протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Проте у XII -ХПІ ст. з'являються ознаки їх закабалення феодалами, що набувало різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам, якщо ж він мав лише дочок, то на його землю міг претендувати князь.
Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці й досягло для свого часу рівня розвитку. Воно спиралося на прадавні традиції східних слов'ян, що з незапам'ятних часів були землеробами. У різних регіонах величезної держави залежно від грунтів і кліматичних умов застосовувалися різні системи обробітку землі, такі як дво - і трипільна, перелогова, підсічна системи сівозміни. Основними зерновими культурами в Київської Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.
Іншим важливим видом сільськогосподарської діяльності було скотарство. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. А серед промислів особливо розвинутими були мисливство, й риболовство, бортництво та бджільництво.
Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів, а потім у межах великих адміністративно-господарських земель. Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце й час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові - храм П'ятниці.
Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював незнану частину господарської продукції. Торгували переважно з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав’я. Користувалися попитом такі товари, як вино, фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією і країнами Сходу. В IХ ст. головною торговою артерією для Києва став шлях "Із варягів у греки"; такий шлях розпочинався у Нижньому Новгороді системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. Флотилії човнів збиралися під Києвом і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі. Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий. Торгівля з Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави. Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією в 911р, згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Київ став великим торговим центром, він був також своєрідним транзитним місцем, через яке із сусідніх земель надходили товари. Найважливішими адміністративними механізмами, через які здійснювалася влада, були князь, княжа рада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Влада і престиж, якими користувався князь, зобов'язували його забезпечувати справедливість, порядок і захист підданих. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, які обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький зі своїми підлеглими.
Завантажити реферат