Статистика фінансів

За проектом А відмінності між ЧСВ становлять 11%, а за про­ектом В — 8%. Тобто, проект А більш чутливо реагує на зміну дисконтної ставки, а отже, — він і ризикованіший, ніж проект В.

Наведені розрахунки, необхідні емітенту, не є достатніми для інвестора. Адже останній, вибираючи цінні папери для купівлі, цікавиться не стільки ефективністю інвестиційного проекту, на який підуть його гроші, скільки ефективністю роботи фірми в ці­лому (від чого, зрештою, і залежатимуть майбутні доходи інвесто­ра). Для такої оцінки слугує, як правило, необхідна ставка доходу (вартість капіталу), що являє собою той мінімальний майбутній дохід, на який погоджується інвестор, купуючи цінні папери.

Ураховуючи зворотний зв'язок між дохідністю та надійністю, інвестор погоджується на низьку необхідну ставку доходу (тобто на низькодохідні цінні папери) в тому разі, якщо в емітента дохо­ди останнім часом стабільно зростають і він має низьку заборго­ваність та добру фінансову репутацію. У противному разі — зна­чні зміни (варіації) грошових потоків, висока заборгованість та погана фінансова репутація — емітентові доведеться пропонува­ти високу ставку доходу, щоб знайти покупця на свої цінні папе­ри. Тобто за високої вартості капіталу можна чекати низької оцінки якості (надійності) цінних паперів, а за низької — навпаки.

Проте фірма не може суб'єктивно встановити значення майбу­тньої вартості капіталу, оскільки фактори, які на нього впливають, відомі як емітентам, так і інвесторам. Головні серед них такі:

• ризикованість доходів, що зумовлюється специфікою сфери бізнесу, в якому діє фірма;

• частка заборгованості в структурі капіталу (фінансовий ліверидж);

• фінансова сталість фірми, однією з характеристик якої є ди­відендна політика;

• ринкова оцінка цінних паперів фірми, тобто вплив кон'юнк­турних факторів.

Вплив галузевого ринку та кон'юнктурних факторів установ­люється в ході маркетингових досліджень, про які йшлося в по­передньому розділі. Водночас уміле використання фінансового лівериджу та дивідендної політики свідчить про якість фінансо­вого менеджменту фірми і можуть бути оцінені за допомогою статистичних методів.

Використовуючи не власні гроші, фірма буде одержувати при­буток лише в тому разі, коли віддача від них перевищуватиме плату за користування ними у вигляді фіксованих виплат власни­кам облігацій та привілейованих акцій. З огляду на досвід функ­ціонування фінансового ринку вважається, що цього можна дося­гти, якщо структура капіталу не перевищує 40%:

У разі зростання структури капіталу (до 40%) акціонери діс­тають змогу одержувати додатковий прибуток, не вкладаючи у фірму власних коштів понад сплачені за прості акції. Вплив тако­го способу — залучення фінансового лівериджу — для одержан­ня додаткового прибутку вимірюється показником:

Вплив дивідендної політики фірми на вартість капіталу дво­значний. З одного боку, вона перебуває в обернено пропорційній залежності від суми сплачуваних дивідендів: чим більша ця сума, тим менші вимоги до рівня обіцяної необхідної ставки доходу ставить інвестор. Фірма може встановлювати зазначений рівень низьким, підтримуючи тим самим високий імідж щодо своєї на­дійності. З іншого боку, високі дивіденди можливі лише за умови високої структури капіталу (незначна кількість акціонерів не мо­же забезпечити необхідного фінансування фірмі, а тому доводи­ться звертатися за позиками). Що ж до реалізації в такому разі нових емісій цінних паперів, то вона можлива лише за високої необхідної ставки доходу. Аби уникнути потреби підвищувати структуру і вартість капіталу, акціонерні товариства часто випла­чують дивіденди акціями або обмінюють старі акції на нові ме­тодом їх поділу (акціонер одержує дві нові акції замість однієї старої).

Якими ж правилами повинна керуватися в такому разі друга категорія учасників фондового ринку — інвестори? І чи існують такі правила взагалі?

Відомий банкір Дж. П. Морган на прохання дати прогноз щодо поводження фондового ринку відповів: «Він коливатиметься». Це був не лише прояв обережності — банкір знав, що це єдине тверд­ження про ринок, яке можна довести. То чи можна, спираючись на таку хитку тезу, робити висновки з приводу вкладення грошей у цінні папери? Уміло скориставшись статистичними методами ана­лізу, можна дістати позитивну відповідь на це запитання.

З огляду на те, що досі в Україні розвивається насамперед ри­нок акцій, розглянемо застосування статистичних методів та по­казників до цього сегменту фондового ринку.

Треба запам'ятати на початку головне: акції, яку б ви воліли купити, взагалі не існує! Бо вам потрібна акція:

• абсолютно надійна;

• за якою виплачується вагомий дивіденд;

• курсова вартість якої зростає.

Існує багато акцій, які можуть задовольнити одну з ваших ви­мог. Але жодна акція не задовольнить усіх трьох. Справді, якщо вам необхідна надійність, то слід відмовитися від сподівання на сенсаційне зростання її вартості, а коли маєте намір примножити капітал, то мають бути готові йти на значно більший ризик.

Чи можна, принаймні частково, розв'язати ці проблеми? Так, якщо придбати і надійні, і дохідні акції. Але, зрозуміло, відповід­не рішення потребує вкладення більшої суми коштів. І коли юри­дичні особи — банки, фірми, компанії — мають такі кошти, то фізичні особи обмежені в можливостях створення власного пор­тфеля цінних паперів (так називають сукупність усіх цінних па­перів, які належать одному вкладникові). Для надання допомоги непрофесіональним інвесторам з обмеженими капіталами на рин­ку діють фінансові посередники. До них звертаються, коли необ­хідно: одержати кваліфіковану пораду; видати доручення інвес­тиційному менеджеру; виконати інвестування від імені клієнта.

Це може бути банк, товариство або фінансова компанія. Голо­вний напрямок діяльності фінансових посередників (за винятком банків, про які докладніше йтиметься в наступному підрозділі) полягає в комплектуванні власного портфеля цінних паперів, співвласником якого, відповідно до вкладених коштів, є кожний клієнт. Тобто, цей клієнт отримуватиме прибуток завдяки дохо­дам від цінних паперів та операцій з ними всього портфеля фі­нансового посередника.