Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень); це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови.
Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.
Літературна мова є вищою (зразковою), наддіалектною формою існування національної мови. О. Горький писав: "Поділ мови на літературну і народну означає лише те, що ми маємо, так би мовити, "сиру" мову і оброблену майстрами ." Літературною мовою створюються художні твори і наукові праці, це мова театру, школи, газет і журналів, радіо і телебачення, інакше кажучи, це мова загальнонародної культури і мова спілкування культурних людей. У той самий час нею розмовляють у родині, на роботі, у колі друзів, у громадських місцях. Літературна мова об'єднує представників нації незалежно від місця їх проживання чи соціального стану.
До найважливіших ознак літературної мови належать:
1) нормативність;
2) стандартність;
3) унормованість;
4) багатий лексичний фонд;
5) розгалужена система стилів;
6) багатофункціональність (використання у всіх сферах комунікації);
7) наявність усної і писемної форм.
Основною її ознакою є наявність норм, тобто історично усталених і соціально закріплених правил, обов'язкових для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності. Отже, літературна мова — це внормована (або кодифікована) мова суспільного спілкування.
4) Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.
Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.
Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.
Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.
Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.
Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.
Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному стилю.
Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків.
Норми охоплюють усі рівні мови. Лексичні норми визначають можливості використання слів відповідно до значення та його відтінків, а також правила сполучуваності слів у реченні. Граматичні норми (морфологічні й синтаксичні) встановлюють літературні форми слів і правила побудови синтаксичних конструкцій — словосполучень і речень. Стилістичні норми визначають доцільність використання мовних одиниць різних рівнів у конкретній ситуації мовлення, у тому чи тому функціональному стилі. Орфоепічні норми регулюють правильність наголошування слів і вимови голосних і приголосних звуків. Орфографічні норми визначають правила написання слів. Пунктуаційні норми фіксують систему правил уживання розділових знаків — коми, тире, лапок, двокрапки тощо.
Мовні норми можуть відрізнятися сферою застосування. Наприклад, орфографічні й пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні — реалізуються тільки в усній. Пишучи, ми не виголошуємо слова, а розмовляючи, не ставимо розділових знаків і не припускаємося помилок у написанні слів. Частина норм є актуальною як для писемної, так і для усної мови; такими є норми, що стосуються лексичного складу і граматичної будови: за будь-яких умов спілкування необхідно вживати слово відповідно до його значення або утворювати форму чи будувати речення згідно з граматичними правилами.
Усе, що не відповідає нормі, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови (діалектам, жаргонам, просторіччю), які становлять усну некодифіковану сферу загальнонаціональної комунікації — народнорозмовну мову.
Норми є необхідною умовою існування літературної мови, її повноцінного функціонування в суспільстві. Вони забезпечують стабільність, уніфікованість, наступність у розвитку мови та її зрозумілість для різних поколінь українців. Без обов'язковості норм неможливе здійснення ефективної комунікації.
Норми складаються поступово. Із часом вони можуть змінюватись, утрачати силу. Прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні на місці колишньої на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття Україна (назва самостійної держави). Конструкція з прийменником в формує додаткові нюанси значення: "у самостійній", "у суверенній" (державі).
Іноді у мові співіснує кілька норм. Сучасна українська літературна мова має значну кількість варіантів на різних рівнях, наприклад, на фонетичному (завжди, тисячі, помилка, роки, нашвидкуруч, бажаний, жало), орфографічному (келех і келих, баклажка і боклажка), морфологічному (подарунок сину — подарунок синові, зі стола — зі столу, дверми — дверима, у рову — у рові, сильна дрож: — сильний дрож:, застряв — застрянув, у синьому пальті — у синім пальті, п 'ятьма — п 'ятьома, у тому будинку — у тім будинку), синтаксичному (перекладати українською мовою — перекладати на українську мову, прибути з села Мирне — прибути з села Мирного).
Нормативні варіанти вимови, написання, форм слів, конструкцій тощо потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікуються як мовні помилки.
5) Українська літературна мова має дві форми вираження — писемну і усну: писемна пов’язана з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; усна – розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної У сукупності основних мовних засобів (у лексиці, фонетиці, граматиці) усна й писемна мова майже не відрізняються, але їм властиві й специфічні ознаки. Основна відмінність полягає у тому, що усна мова розрахована на слухове сприйняття, найчастіше скороминуче, неповторюване, а писемна мова розрахована на зорове сприйняття, яке може відтворюватись без змін скільки завгодно разів і допускає повільний аналіз.
Писемна мова пов'язана з попереднім обдумуванням, для неї характерний свідомий добір фактів та їх мовне оформлення. Усна мова звичайно є імпровізованою, чітко індивідуалізованою, емоційною й експресивною.
Писемна літературна мова відрізняється точнішим слововживанням, більшою кількістю абстрактної та термінологічної лексики, широким використанням складних конструкцій, відокремлених зворотів, вставних речень.
В усній формі літературної мови часто поєднуються різностильові елементи (книжно-писемні звороти, просторічні слова, діалектизми, жаргонізми тощо). Для усної мови типовим є вживання простих синтаксичних конструкцій.
Будь-яка мова потребує охорони і турботи. Піклуватися про мову повинна кожна людина і суспільство в цілому. Свідома турбота про мову називається кодифікацією мови.
Завантажити реферат