Україна складається із семи основних регіонів або їхніх груп: це групи регіонів Сходу, Півдня, Заходу, Центру, а також Крим, Донбас та місто Київ. Цей розподіл, звичайно, певною мірою умовний, але добре підходить до того, щоб виділити найбільш яскраві риси різноманітності різних частин нашої країни.
Регіони Центру (Центральне Придніпров’я, Поділля, Полісся, Чернігівщина) - це, якщо можна так сказати, "традиційна", "материнська", "мала" Україна з багатовіковим, переважно аграрним укладом, що не зазнав якісних змін навіть із спорудженням у кожному обласному центрі якогось великого заводу. Хоча технології індустріальної цивілізації залишили тут свій незгладимий слід - Чорнобиль.
Це, власне, "об’єднуючий" регіон для всієї країни, "регіон - міст", перехідний із Сходу і Півдня до Заходу.
У регіонах Центру не так багато великих міст, але, з урахуванням зупинки багатьох підприємств, скорочення доходів городян і зростання цін на комунальні послуги та квартплату, навіть відносно нечисленне міське населення значною мірою виживає за рахунок села. Як тільки оживе переробна промисловість, насамперед харчова, процес урбанізації в Центральній Україні відновиться.
Головний зміст регіонів Центру в тому, що це простір з традиційним, дуже консервативним укладом, люди тут схильні до підтримання стабільності життя і не вітають радикалізму, тут, якщо використати метафору, Захід та Схід України можуть зустрітися й домовитися. Індустріальні регіони Сходу (Придніпровсько-Запорізький, Слобожанщина) мають кілька тримальних опор, тому що тут знаходиться кілька "індустріальних столиць" України - Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків. Індустріалізація Сходу розпочалася ще в минулому столітті (на початку століття саме за рахунок виробництв Сходу Україна, наприклад, виплавляла більше половини всього чавуну Російської імперії), а з перших років існування СРСР тут створювався потужний індустріальний комплекс, покликаний служити, насамперед, інтересам оборони.
Схід України з його характерною спеціалізацією - машинобудуванням, металургією, "оборонкою", науково-виробничим сектором - сформувався в такому вигляді в роки перших п’ятирічок, і тоді ж сюди для роботи на щойно створені гіганти індустріалізації почали приїжджати люди з усього Союзу. За час після початку індустріалізації і зведення в регіоні загальносоюзних будов тут створилася багато в чому унікальна національна та етнічна структура. Потужний індустріальний комплекс Сходу створювався у передвоєнні десятиріччя швидко й інтенсивно - з небувалим ентузіазмом і з жорстоким примусом, з величезним напруженням сил величезної країни. Чому саме тут? Тому було багато причин: близькість сировини (криворізького металу), енергоносіїв (донецького вугілля та дніпровської електрики), досить високий рівень розвитку місцевого населення, здатного дати кваліфіковані кадри. Та ще однією з причин масованої індустріалізації регіону в 20-30-х роках було наближення війни за "світову революцію". Війна прийшла - і майже цілком зруйнувала індустрію Сходу України, але вона була відбудована у надзвичайно стислі терміни, тому що цього, як і раніше, потребувала зовнішньополітична ситуація. Оборонна промисловість УРСР, що становила мало не основну частину республіканської індустрії, випускала не лише космічні кораблі, але й, насамперед, специфічну військову продукцію, в якій було зацікавлене не стільки населення України, скільки союзний Центр, який вів багаторічну "холодну війну". Проте на рубежі 80-90-х років "холодна війна" завершилася. Із розпадом СРСР обірвалося і багато каналів, по яких проводився збут продукції цивільних виробництв (наприклад, машинобудування), які також працювали не лише на Україну, але і на увесь Радянський Союз.
Криза Сходу - це більше й небезпечніше, ніж криза будь-якого іншого регіону України (крім, можливо, Донбасу).
Якщо нічого не змінювати, наприклад, у Центрі і на Заході, то нічого й не зміниться: буде поступово руйнуватися й виходити з ладу те, що було збудовано раніше. Але якщо нічого не змінювати в індустріальних регіонах, - змінитися може все, причому у формі катастрофи. Соціальний вибух величезної сили може змести все, що ще стоїть, - в тому числі і саму державу. Запобігти розвитку подій за таким сценарієм - одне з найважливіших і насущних завдань. Необхідно розгорнути широкомасштабну й довготермінову загальнонаціональну програму реструктуризації індустрії, чітко визначити пріоритетні, конкурентоспроможні напрямки виробництва і поступово закрити застарілі та збиткові. Державі потрібно розробити програму залучення в галузь для її реструктуризації приватного капіталу. Для ривка в майбутнє тут є найбільш значущі ресурси: порівняно великі капітали і високий рівень освіченості населення.
Причини кризи індустрії регіонів Сходу слід шукати не тільки в сьогоднішньому, але й у вчорашньому дні.
Здобуття українським народом незалежності припало на пік економічної кризи в Радянському Союзі. Радянська економіка працювала як замкнений самодостатній контур. Українська індустрія була лише однією з його секцій, цінною для творців не сама по собі, а як частина цілого. Україна виробляла багато того, чого не потребували, а багато із потрібного нам виготовлялося далеко. Менше 18 % продукції українського виробництва йшло на задоволення потреб внутрішнього ринку. Нічого дивного, якщо згадати, що нашою долею тоді розпоряджалися інші, які і вирішували, що нам потрібно, а що не потрібно. На грані виживання опинився ще один регіон - Донбас (Донецька і Луганська області), для якого сьогодні вугілля є фактично основою існування. Колишня "всесоюзна кочегарка" димить дедалі слабше. Якщо в 1970 році наша республіка давала 250 млн тонн умовного палива, а сама споживала лише 210 млн, то через два десятиріччя ми вже були змушені завозити паливо, причому зовсім немало - на 15 млрд доларів у перерахунку на світові ціни. Устаткування та інфраструктура вугільної промисловості Донбасу безнадійно застаріли: ще зовсім недавно "найновішою" із шахт Донбасу була шахта, збудована в кінці 50-х років.
Саме нинішній занепад вугільної галузі зробив рельєфнішим особливий регіональний статус Донбасу, який довгі десятиріччя органічно й природно входив до єдиної Донецько-Криворізької зони УРСР. Донбас сьогодні відрізняється від Сходу не лише тим, що вугледобування є, по суті, єдиною стратегічною галуззю його виробництва, але й тим, що людям, які опинилися "відлученими" від шахт, піти більше, власне, нікуди. Місцеві металургійні, переробні, машинобудівні підприємства прийняти всіх не зможуть. Якщо у Східному регіоні є земля, придатна для ведення підтримуючого присадибного господарства, яке значно полегшує життя працівників заводів, що стоять, то в Донбасі її немає. Або, точніше кажучи, її просто не вистачить на те, щоб прогодувати міське населення, частка якого в Донбасі непропорційно, небувало для інших частин України велика і зменшуватися за рахунок переїзду людей в село, мабуть, не здатна.
Завантажити реферат