Проте фермерські господарства поки що працюють гірше, ніж колгоспи і радгоспи. Так, у 1993 р. врожайність зернових у цих господарствах становила 23,5 ц/га, цукрового буряках — 244, картоплі — 108 ц/га, що на ІЗ—18% нижче, ніж у колгоспах і радгоспах. На одного працівника при перерахунку за офіційним курсом у колгоспах і радгоспах одержано прибутку по 233 дол., а у фермерських господарствах — лише по 150 дол. Це означає, що рентабельність в останніх на 15-20% нижча, ніж у колгоспах.
Значною мірою це пояснюється слабким забезпеченням малогабаритною технікою, існуючими типами тракторів, комбайнів тощо. Їх неефективним використанням через невеликі площі землі в кожному господарстві тощо. Так, витрати на обробіток 1 га землі у фермерському господарстві зростають у 3-7 разів при вирощуванні зернових і в 5-10 разів — просапних культур. Крім того, ремонт і підтримка техніки в робочому стані вимагають від фермерів на 30-40% більше витрат, ніж у колгоспах і радгоспах. Тому є підстави стверджувати про хибність політики поспішної “фермеризації” (вона проводилася в західних областях України), яку можна розглядати як колективізацію навпаки.
З викладеного та досвіду розвинутих країн світу випливає висновок про пріоритетність колективної форми власності в сільському господарстві. Якщо, здійснюючи радикальну аграрну реформу в Україні орієнтуватися на пріоритетність приватної власності, заснованої на власній праці, то на місці кожного колгоспу або радгоспу треба створити; не менше 40 ферм (кожна з яких повинна мати господарські будівлі, бути електрифікованою, забезпеченою водою і комунікаціями тощо). Оскільки Земельним кодексом України передбачено створення ферми площею до 100 га землі, в т.ч. 50 га ріллі кількість фермерських господарств була б нераціональним витрачанням значних матеріальних, фінансових і людських ресурсів.
Створення крупних капіталістичних ферм суперечить проголошеній Президентом України та рішеннями Верховної Ради України стратегічній соціально-економічній меті — сформувати реального власника і господаря землі, першочергово задовольнити його інтереси, зробити селянина повним власником виробленої ним продукції, віддати землю тим, хто її обробляє. Такими за своїм статусом можуть бути лише дрібні ферми. Власники крупних капіталістичних ферм не обробляють землю. Але будувати стратегію, орієнтуючись на домінуючу роль дрібних фермерських господарств, — значить йти врозріз із закономірностями розвитку сільського господарства в розвинутих країнах Заходу.
Пріоритетність колективної власності передбачає глибокі перетворення власності у колгоспах і радгоспах, які, як уже зазначалося, були одержавленими і ніколи не були справжніми колективними господарствами. Початковий етап таких перетворень в Україні уже відбувся. Так, на початок 1997 р. реформовано 9176 колгоспів (98%), в більшості з них здійснено паювання землі. Переважна більшість колгоспів функціонували з правом власності кожного члена на свою частку майна (пай). Крім того, утворилася понад 1 тисяча селянських спілок та кооперативів, 148 акціонерних товариств. В основі процесу роздержавлення і приватизації лежить такий принцип: кожен член колгоспу (в т.ч. пенсіонер) має право на отримання своєї частки (паю) землі і майна відповідно до трудового стажу і розмірів землі в розрахунку на члена господарства. Селянин може також передати свій пай у колгосп, кооператив або використати його для створення ферми. У радгоспах розмір майна визначається як добуток вартості майна, що припадає в середньому на одного члена колективного господарства в області, й чисельності працівників радгоспу. Решта державного майна приватизується працівниками радгоспу за власні кошти та приватизаційні сертифікати. Цей процес означає поєднання колективного з приватним при переважанні колективних засад, тобто колективна власність виступає основою приватної, а не навпаки. Важливим напрямом радикальної аграрної реформи є створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК).
2.2. Аграрно-промисловий комплекс.
АПК — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основі сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.
Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство приводить до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила близько 85%, то нині у США та Англії вона становить приблизно 3%, Франції, Італії — близько 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.
До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.
Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднанні та ін.
3. Ефективність переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України та його особливості.
Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов’язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільхозпродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.
У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за складністю виконання є ситуацією, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, передусім земельну реформу.
Завантажити реферат