Державним комітетом з питань розвитку підприємництва у 1998 р. було проведено анкетування з приводу розвитку національного бізнесу.
Як бачимо, якщо і проводились глобальні дослідження, вони не висвічувались в пресі, тобто дізнатись про них та їхні результати надзвичайно важко.
Загальна оцінка можливостей просування сільськогосподарської та харчової продукції України
Внаслідок тривалої соціально-економічної кризи, яка набуває все більш багатовимірного характеру, в суспільній свідомості укорінюється розуміння нагальної необхідності вжиття енергійних заходів щодо відновлення економічного зростання. Об’єктом зростання має виступити саме національний товаровиробник, національне виробництво – як основа розвитку національного капіталу, джерело доходів населення, державного бюджету, а загалом – як основа національної злагоди та громадянської стабільності в суспільстві.
Проблеми формування сприятливого клімату для розвитку національного товаровиробництва зараз стоять дуже гостро. Прогрес на теоретичному рівні вже є, оскільки проболема від питання “про захист вітчизняного товаровиробника” еволюціонувала до питання “формування сприятливого клімату для розвитку товаровиробництва”.
Ключові проблеми, що зараз перешкоджають розвитку національного виробництва, полягають в наступному: обмеженість платоспроможного попиту; проблема лібералізації торгівлі без пригнічення національного виробника; фіскальний тиск; відсутність структурної економічної інформації; невідповідність більшості українських стандартів світовим вимогам.
Держстандарт протягом останніх років неодноразово звертався з пропозиціями до Кабінету Міністрів України щодо необхідності розроблення і прийняття єдиної позиції України. Результатом таких звернень стало доручення Президента України щодо підготовки Указу Президента України і Концепції реформування національних систем стандартизації, сертифікації і акредитації. Така Концепція Держстандартом була підготовлена. В її основу були покладені основні принципи Угоди про технічні бар’єри в торгівлі, Європейської системи стандартизації і оцінки відповідності, настанов міжнародних оргапнізацій ISO, IEIC, а також багаторічний досвід роботи національної системи стандартизації і сертифікації. Відповідність української системи технічного регулювання основним принципам ГАТТ/СОТ була підтверджена експертами Світового Банку в 1996–1997 рр. Українська система стандартизації і сертифікації розглядалась на ХІХ засіданні Генеральної Асамблеї ISO і знайшла підтримку. Концептуальні засади поетапного розвитку національної системи стандартизації і сертифікації також були схвалені експертами ЄС в рамках проекту “Стандартизація і сертифікація в Україні” програми “TACIS”.
Законодавство розвинутих країн дозволяє виробляти продукцію, яка не відповідає вимогам безпеки, за умови реалізації її в третіх країнах. Між тим, досвід роботи органів з сертифікації доводить, що є випадки, коли продукція, що має сертифікати, видані за межами України, не відповідає вимогам стандартів, що діють в Україні і гармонізовані з міжнародними. Результати сертифікації свідчать, що фактично бракується 10–15% імпортної продукції, яка проходить сертифікацію, а відсоток імпортної харчової продукції ще вищий. Це часто відбувається тому, що метою переговорів з боку більшості розвинутих країн є забезпечення безперешкодного доступу їх виробників на ринок України без жодних зустрічних зобов’язань. Вихід з цієї ситуації – лише у зближенні національного технічного регулювання з міжнародними і європейськими вимогами.
Подальший розвиток державної системи сертифікації Держстандарт України пов’язує з переходом до модульного принципу сертифікації і в першу чергу після створення необхідної законодавчої бази про відповідальність виробника і постачальника за випуск і реалізацію дефектної продукції, широкого використання декларації постачальника про відповідність до вимог нормативних документів. Для цього Держстандартом підготовлений проект нормативного акта про впровадження модульного підходу до оцінки відповідності з урахуванням вимог директиви ЄС №93/465 щодо введення додаткових схем сертифікації, зокрема сертифікації на етапі розробки продукції та сертифікації на стадії виробництва.
Інформація щодо вимог та стандартів є доступною. Тобто, при наявності запиту на конкретну продукцію, можна отримати всі відомості стосовно вимог до неї як вітчизняних, так і міжнародних, проаналізувати наскільки вони гармонізовані і наскільки вигідним може бути виробництво та збут конкретного виду продукції.
Аналізуючи ситуацію, що склалася на ринках України, можна зробити висновок, що просування сільськогосподарської та харчової продукції можливе, але за певних умов.
У зв’язку із застарілими (в багатьох випадках) технологіями процесів вирощування, переробки тощо сільськогосподарської і харчової продукції, виробництво конкурентоспроможних товарів можливе при покращенні зазначених технологій її виготовлення.
Для експорту сільськогосподарської продукції треба знати, які саме її види підлягають реєстрації у відповідних органах, бо саме ця процедура подібна ліцензуванню, отож це може чинити перешкоди при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Також всі вимоги до продукції треба ретельно відображати в контрактах (угодах), тому що при оцінці відповідності центри з сертифікації в Україні можуть спиратися не лише законодавчо на встановлені норми, але і на умови угод. Це буде не зайвим ще й тому, що зможе виступати у ролі гарантії для іноземного споживача щодо захисту від недоброякісної продукції.
Вивчення попиту дозволяє сподіватись, що український споживач також хоче і буде купувати якісну продукцію національного товаровиробника. Отже, ретельно вивчивши умови режиму інвестування, можна шукати шляхи капіталовкладень у вітчизняне сільськогосподарське і харчове виробництво.
Але не слід забувати при цьому, що не тільки усвідомлення та дотримання українськими виробниками правил і вимог європейського ринку, але й забезпечення цього актами правового і технічного законодавства, гармонізованими з аналогічними європейськими документами, сприятиме виходу української продукції на ринки не тільки внутрішні, а й Європи і світу.
Додатки
В Україні чинні такі нормативні документи:
1) Міждержавні стандарти, настановчі документи, рекомендації;
2) Державні стандарти України;
3) Республіканські стандарти колишньої УРСР, затверджені Держпланом колишньої УРСР чи Міністерством економіки України до 1.08.1991 р.;
4) Настановчі документи Держстандарту України (КНД і Р);
5) Державні класифікатори;
6) Галузеві стандарти (ОСТ) і технічні умови (ТУ) колишнього СРСР, затверджені до 1 січня 1992 р., термін чинності яких не закінчився, якщо вимоги цих нормативних документів не суперечать чинному в Україні законодавству;
7) Галузеві стандарти України (ОСТ колишнього СРСР, утримувачами оригіналів яких є організації України, ГСТУ), зареєстровані УкрНДІССІ;
8) Технічні умови, зареєстровані територіальними органами Держстандарту України – центрами стандартизації, метрології і сертифікації;
Завантажити реферат