Історія економічних вчень

Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів П¢єра Буагільбера. У працях “Доклад­ний опис становища Франції .” (1696), “Роздрібна торгівля Фран­ції" (1699), “Міркування про природу багатства, грошей і податків” (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою мерканти­лізму. Всупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг грошей та золота, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе “адвокатом сільського господарства” і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям. Виробництво засобів праці, інструментів, господарчого інвентаря, одежі, взуття, тощо він вважав справою другорядною. Це було його помилкою. Але в інших справах він зробив багато корисного.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямо­вані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії. Але великі зв¢язки у судових та юридично-адвокатських органах робили його не таким вразливим. Кар¢єра судді допомагала йому боротися з державними органами, які надмірно намагалися впливати на цінову політику.

Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер, як і Вільям Петті, ставить кілька проблем: чим визна­чається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечує­ться зростання виробництва, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни. Він вбачав ціну головним чинником у збуті продукції.

Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які ді­ють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропор­ційність та рівень цін, відновить торгівлю.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тіль­ки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, які допомагали б розвивати сільське господарство, а передовсім продукти землеробства. Джере­лом багатства є праця людини.

Теорію вартості П. Буагільбера, як і В. Петті, Карл Маркс називає заснов­ником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і “істинну”, або “справедливу” вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці на створення нового товару. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьми грунтуються на обміні продуктами праці та їх споживанні. Цей обмін, підкреслює він, має відбуватися згідно із витрата­ми праці. А це означає, що Буагільбер стоїть на позиціях еквівалент­ного обміну, тобто за якийсь один товар можна виміняти інший або кілька товарів, що дорівнюють кількості затраченої на них праці.

Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбером, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодо­вування витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені між­галузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і ста­новить, на думку Буагільбера, його “істинну вартість”.

Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну вартість.

Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівнова­ги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі. Він розумів, що кількість вироблених товарів повинна дорівнювати кількості грошей

Теорія грошей по Буагільберу не збігалася з іншими вченими. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння при­роди товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття “гроші”. Якщо в В. Петті вартість проявляється у грошах, то Буагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гро­ші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відпо­відно до “істинної вартості”. Всупереч меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, - це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими грішми.

Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіо­крати.

Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів “фізіс” - природа і “кратос” - влада. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. Відмирання феодалізму було повільним, особливо на селі, а розвиток капіталізму в містах не сприяв належному розвитку.

У Франції в ті часи переважало сільське населення, яке було переобтяжене величезними феодальними податками, які були спричиненні непомірною розкішшю королівського двору і дойшло до межі масового зубожіння.

Після війни Франція втрачає свою військову могутність, а разом з цим і позиції у зовнішній торгівлі. Панування меркантилізму послабилось також, але було ще досить міцним.

У другій половині XVIII ст. наближа­лась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно па­нував меркантилізм.

На цей час чітко визначилися дві проблеми, що гальмували еко­номічний розвиток: панування меркантилізму і збереження фео­дального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти мерканти­лізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру. На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками еко­номічного лібералізму.

Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема П. Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіокра­ти розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної ре­форми, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіо­крати, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх, її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійс­нення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Французький лікар Кене також займався економікою, написав багато наукових праць, правда уже в 60 років і він фактично визнає, що розвиток суспільства відбувається за об'єктив­ними законами. У цьому - велика заслуга фізіократів. Проте вони ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під “природ­ним порядком" фактично розуміли капіталістичне виробництво, розглядаючи його як вічне, незмінне.