Як було йому? Йому, який уже довів невипадковість своєї появи у футболі й більше не хотів “знижки” на вік? Скільки юних талантів, загубивших молоді роки в безвихідді “дублю”, ламалися або переходили в інший клуб, де ставали незамінними… Шевченко мовчав. Можна перегорнути всі газети дев`яносто третього, дев`яносто четвертого, дев`яносто п`ятого — в численних його інтерв`ю ви не знайдете жодного рядка скарги.
Він мовчав. І грав. Поступово, навіть непомітно, ввійшов до числа тих гравців, без яких “Динамо” уявити було вже неможливо. Але й після цього вчився, адже виходило не все й не одразу. 1996 рік — рік двадцятиріччя — був не тим, які футболісти заносять до свого активу. Уже була вся команда, яка за рік почне сходження до європейських вершин, але перемог ще не було. І нині, коли київська молодь програє, саме спогад про 1996-й залишає віру в те, що й новий дев`яносто сьомий не за горами…
Колись Лобановському пощастило із Блохіним: він прийшов, коли цей суперфорвард уже відбувся й виходив на свій пік. Потім Лобановському пощастило із Шевченком. Але й обом “зіркам” українського та європейського футболу пощастило з Лобановським: він з`являвся в той момент, коли гарному футболістові потрібен був один поштовх, щоб стати видатним.
Як у 1973-му й 1984-му, у 1997-му Лобановський повернувся вчасно й ще раз спростував марксистський постулат щодо заперечення ролі особистості в історії. І саме того року народився видатний футболіст Андрій Шевченко, про якого Європа дізналася завдяки хет-трику у ворота “Барселони” на “Ноу Камп” і перед яким зняла, нарешті, капелюха після дублю у ворота “Реала” на “Олімпійському”, коли володар Кубка чемпіонів склав свої повноваження.
Влітку 1999-го Андрій попрощався з “Динамо”. І відтоді ще більше любить Київ. Не тому, що залишив його переможцем. А тому, що любить до нього повертатися.
Італія чекала Андрія Шевченка з надією. Адже вже побачила того Шеву, який ставив на коліна європейських грандів. Але чекала з острахом. Адже згадувала, як таким же тріумфатором приїхав на Апенніни за 11 років до цього Олександр Заваров, але не зміг підкорити найфутбольнішу країну Старого Світу. Та й усі ми — хіба не згадували десятки вітчизняних “зірок”, які поїхали за кордон, щоб там згаснути?
Та Шевченко їхав до “Мілана”, маючи мету — спростувати стереотип, який склався на Заході стосовно гравців з пострадянського простору. Він знав, що його очікує надскладний іспит найважчим у світі чемпіонатом, де футбол із задоволення перетворився у виснажливу роботу із однією метою — заслужити прихильність тиффозі. Знав, й не звертав увагу на скептичні вислови, які лунали й у Італії, й в Україні. Андрій, як і за п`ять років до дебюту в “Мілані”, зосередився на формулі — вчитися й грати.
Утім, це вже не був Шевченко перших київських років. Той Шева мовчав, коли було важко. Новий — розумів необхідність створення власного іміджу, тому навчився говорити навіть тоді, коли цього робити не хочеться, й говорити тільки те, чого від нього чекають. Щирий київський хлопець залишився на динамівському дворику — на “Сан-Сіро” вийшов форвард, який за всіма пунктами відповідає європейським стандартам.
І йому повірили. Повірили спочатку ті, — від кого залежало його місце на футбольному полі — Сильвіо Берлусконі й Альберто Дзаккероні. Тренер бачив у ньому футболіста, здатного виконати будь-яку роботу, президент — форварда, який має єдину місію — забивати. Не дарма ж “володар заводів, газет, пароплавів” пообіцяв Шевченкові відпочинок на своїй яхті, якщо той заб`є 24 м`ячі в сезоні серії “А”.
Андрій їх забив. Забив саме стільки, скільки просив Берлусконі. Стільки, скільки вистачило, щоб у першому ж італійському сезоні стати найкращим бомбардиром чемпіонату. І хоча пізніше визнавав, що саме останні місяці тієї першості були найважчими, коли доводилося примушувати себе, але нова вершина вже була під його ногами…
Інколи, хоча й дуже рідко, Шевченко визнає, що відчуває втому. Звичайну втому, яка приходить у періоди, коли ентузіазм новачка закінчується, й починається монотонний процес щоденної роботи, який нічого спільного із колишнім задоволенням не має. Але біда в тому, що саме в цей час треба все доводити знову.
Напередодні другого італійського сезону в Андрія вірили всі. Він був єдиним гравцем “Мілана”, якому не висловлювали претензії за те, що команда Дзаккероні поміняла “золото” 1999-го на “бронзу” 2000-го. Мілан вірив у повернення на найвищий щабель і головну роль у цьому поверненні відводив, безумовно, українцеві.
Влітку нинішнього року Італія підбивала підсумки чергового сезону в серії “А”. “Мілана” серед найкращих не було — він, уже без Дзаккероні (й, фактично, без Мальдіні), опустився ще на два рядки, залишивши сподівання на “скудетто” ще взимку. І тільки Шевченко, знову забивши 24 м`ячі, не міг бути звинуваченим у негараздах гранда. Навіть за умови, що повторення попереднього показника залишило Андрія на другій сходинці в реєстрі бомбардирів серії “А”, цей факт довів: випадок перестав бути випадком, адже повторився двічі. І “ринкова вартість” міланського форварда української збірної неухильно пішла вгору.
… Андрій Шевченко — патріот “Мілана”. Ще рік тому в інтерв`ю “Українському футболу” він розповідав, що, як гравець своєї команди, не може радіти успіхам “синьо-чорних” сусідів. І тільки навесні нинішнього року, після того, як “Мілан” за його безпосередньої участі розтрощив “Інтер” — 6:0, Шева сказав: “Навіть трохи прикро за “Інтер”…”
Андрій Шевченко — патріот серії “А”. Скільки б фахівців у лапках і без таких не висловлювалися щодо зниження рівня італійської першості, посилаючись на “об`єктивні” єврокубкові показники, міланець, як і раніше, ставить на перше місце серію “А”, а на друге — всі ліги інших країн. Адже знає серію “А” зсередини краще за нас усіх.
Третій сезон “Мілан” поєднує слово “напад” із прізвищем “ Шевченко”. Третій сезон Андрій поєднує для себе слово “матч” із словом “гол”. І щоразу сподівається не тільки на індивідуальні здобутки, але й на командні.
Так створений футбольний світ, що в біографії кожного гравця по закінченні його кар‘єри залишаються тільки титули, командні й індивідуальні. Так, уже не одне покоління вболівальників знає про Пеле тільки те, що він був триразовим чемпіоном світу й забив за свою кар‘єру більше тисячі м‘ячів. Усе інше залишилося тільки на кіноплівці та в спогадах ветеранів уболівальницького руху.
Андрій Шевченко — людина честолюбна. Саме цій рисі характеру він має завдячувати, говорячи про все, чого досяг. І саме ця риса змушує українця все частіше згадувати про вершини, які він не підкорив. “Для виправлення ситуації є двадцять перше століття”, — так сам Андрій говорив ще восени 1999-го, маючи на увазі своє заочне змагання із ван Бастеном, але — не тільки його. Маючи індивідуальні титули, яким позаздрять більшість футболістів світу, з командних Шевченко володіє тільки званням чемпіона й володаря Кубка України, здобутими ще в “Динамо”.
“Мілан” останніми роками розчаровував. Доки Шева встановлював власні рекорди, його команда “летіла” в усіх змаганнях, де брала участь — серії “А”, Кубку Італії, Лізі чемпіонів. Нинішнього сезону “Мілан”продовжує боротьбу на всіх фронтах, тільки ліга поступилася місцем менш престижному Кубку УЄФА. І дуже хочеться вірити, що бодай одна з цих, непідкорених Андрієм вершин, поповнить поки що невеликий реєстр його титулів. Хоча не можна виключати, що вже цієї зими “Мілан” спокуситься на шалені суми, які пропонує “Реал”, і Шевченкові доведеться поборотися за Лігу чемпіонів і першість у примеро. А клуб Берлусконі, щоправда, в такому випадку й на минулорічні успіхи сподіватися не зможе…
Завантажити реферат