Принципи і проблеми професійної етики та деонтології

ПРИНЦИПИ І ПРОБЛЕМИ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ТА ДЕОНТОЛОГІЇ

Під етикою розуміють науку про суть, закони виникнен­ня, розвиток і функції моралі, про відносини між людьми і обов'язки, які випливають з цих відносин. Вперше термін «етика» застосував Арістотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей.

Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

Основні етичні норми, які формувалися в процесі над­ання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сфор­мовані вченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.

Так, у древньоіндійській книзі «Аюрведа» («Книга жит­тя» — V—VI ст. до н.е.) знаходимо досить чіткий портрет лікаря: «Він повинен мати чисте, співчутливе серце, правдивий характер, спокійний темперамент, вирізнятися великою поміркованістю і порядністю, постійним прагненням робити добро». Перші наукові узагальнення народного досвіду лікування і правил поведінки лікаря біля ліжка хворого знаходимо в працях Гіппократа (V—VI ст. до н. е.) та інших вчених Стародавніх Греції і Риму. В «Клятві Гіппократа» чітко сформульовано професійний обов'язок лі­каря: «Чесно і добросовісно служити хворій людині, в своїх діях утримуватись від нанесення будь-якої шкоди і неспра­ведливості».

За пропозицією голландського лікаря Ніколаса ван Пуль­па (XVII ст.), емблемою медиків стала палаюча свічка. Внутрішній зміст цього символу висловлений у девізі: «Зго­раю, щоб світити».

Як і в Стародавній Греції, лікарі Середньовіччя приносили клятву на вірність своїй професії. Визначний представник середньовічної медицини арабський філософ і лікар Авіценна (IX—X ст.) у своїй праці «Канон лікарської науки» пише про те, що лікар має володіти очима сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева.

Представники медичної науки XVIII—XIX ст. теж внесли свій вклад у розвиток етичних ідей, і серед них значне місце належить Д. С. Самойловичу. За його словами, «лікарі повинні бути милосердними, співчутливими, послужливими, повинні любити свого ближнього, як самого себе».

М. Я. Мудров — основоположник клінічної медицини в Росії — давав високу етичну оцінку праці жінок, які залу­чалися до догляду за хворими, і ласкаво називав їх «сиділ­ками». Він відводив їм важливу роль у виходжуванні важ­кохворих і створенні сприятливої обстановки в лікарнях.

Основний принцип моралі медичного працівника — це гуманізм. Медичному працівникові мають бути притаманні чуйність, увага до хворого, намагання виправдати його до­вір'я. Медичний працівник повинен не лише сумлінно вико­нувати свої обов'язки щодо хворого, але й боротися за фізичну досконалість і психічне здоров'я людей, проводити профілактичну і санітарно-просвітню роботу, зберігати лі­карську таємницю, надавати медичну допомогу хворому не­залежно від його національної та расової належності, полі­тичних і релігійних переконань тощо.

Науку про професійний обов'язок медичних працівників щодо хворих і здорових людей називають деонтологією.

Деонтологія — це вчення про принципи поведінки мед­працівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є адміністративно-регламенту­ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпраців­ників, їх професійних обов'язків і організації лікувально-діагностичного процесу. Суть деонтології можна викласти такими словами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до .тебе».

Після закінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають клятву Гіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати медичну допомогу хво­рому. В медичних училищах випускники дають Урочисту обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, актив­ності у боротьбі за здоров'я, а нерідко й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати до­пущені помилки. М.І. Пирогов говорив з цього приводу: «Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обо­в'язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення мані­пуляцій. Вона зобов'язана бути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам'ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслугову­вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному ха­латі, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір'я хворого. І навпаки, зім'ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов'язком медичної сестри є збереження про­фесійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Ще Гіппократ говорив: «Отjчи хворого любов'ю і розумною утіхою, а головне — залиши його в незнанні того, що на нього чекає і особливо — що йому загрожує». Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорю­вати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов'язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз'яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгеноло­гічних досліджень. Вони можуть говорити лише про за­гальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав'язливості.

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або кри­тикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самови­ховання. Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутріш­ньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов'язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.