Діагноз не с суть хвороби, а лише характеристика (констатація) конкретної хвороби.
Відомо, що в один і той самий діагноз не завжди вкладають однаковий зміст. Проте із формулювання діагнозу повинна нібито випливати програма дій лікаря, котрі спрямовані на ліквідацію квазипатичного, патологічного процесу або хоча б на їхні найважливіші прояви. Пізнати їх — одне із головних завдань клініциста.
Слід зауважити, що різні спеціалісти можуть сформулювати діагноз по-різному, і це цілком природно, тому що вони ставлять перед собою різну мету у плануванні лікувальних заходів. Одначе основа будь-якого діагнозу — відображення нозологічної форми, локалізації патологічного процесу, етіологічного рівня хвороби.
Нагадаємо, що у діагнозі виділяють такі характерні елементи, як фактор часу та характер перебігу патологічного процесу, локалізацію процесу, етіологічний та патогенетичний чинники, сукупність ознак та синдромів хвороби, особливості порушення обміну речовин та енергії, підміна діагнозу епонімічними термінами, ступінь недостатності (функції або структури) органа або системи, наслідок основного процесу (ускладнення), супутні захворювання, спеціальні уточнення характеру хвороби з позицій різних спеціалістів, перенесений у минулому патологічний процес.
Висновок на діагностичному рівні — складний і відповідальний процес. На цій стадії необхідне осмислення даних етіологічного, квазипатичного, патологічного, нозологічного рівнів, внесення у діагноз відомостей про функціональний стан органа, ускладнень, супутніх захворювань.
Таким чином, як зауважили О. С. Попов і В. Г. Кондратьєв, у діагнозі відображується загальне (нозологічна форма) та індивідуальне (особливості стану хворого), у ньому віддзеркалена динамічна й цілісна картина конкретної хвороби (Попов О. С., Кондратьев В. Г. Очерки метолологии клинического мышления. — Л.: Медицина, 1972. — 198 с).
Клінічний діагноз складається із двох частин:
1. Діагноз загальний (головний, генеральний), який асимілює такі відомості про хворобу, як: фактор часу (гострий, хронічний); стадія (фаза) перебігу процесу; наявність або відсутність патологічного процесу; особливості патологічного процесу (нозологічна форма); локалізація процесу. Ця частина діагнозу є універсальною і може бути заключною.
2. Діагноз додатковий (уточнений), до якого належать: відомості про ступінь недостатності органа, системи; ускладнення (супутні хвороби); уточнення фахівців інших спеціальностей, з яких складено основний діагноз (загальний).
Друга, уточнювальна, частина діагнозу може бути змінена та доповнена термінологією лікаря. Одначе структура генеральної (загальної) частини діагнозу не підлягає жодним змінам, і кожний спеціаліст повинен формулювати її за єдиним зразком.
Яке місце займають патологічні стани в структурі діагнозу? Оскільки ці стани не можуть бути означені як хвороба, але характеризуються вірогідністю розвитку патологічного процесу, то деякі із них можуть включатися в діагноз (у його другу, додаткову, частину).
Патологічні стани можуть бути прикладом хвороби з повним припиненням активності систем збереження гомеостазу.
Таким чином, для формулювання діагностичного висновку лікар повинен мати таку інформацію: ознаки стресу, деструкції тканини (ознаки розвитку патологічного процесу), зміни функції органа (тканини), активності репаративно-компенсаторних процесів, активності головних систем збереження гомеостазу (імунної, гемокоагуляційної тощо), ознаки, що уточнюють характер патологічного процесу (нозологічної форми) та локалізацію патологічного процесу.
Психологічні аспекти діагностики захворювань
З психологічної точки зору виділяють 3 етапи реакцій на хвороби:
— сексологічний;
— оцінювальний;
— етап звикання до хвороби.
На сексологічному етапі виникають неясні неприємні відчуття різного ступеня вираженості з невизначеною локалізацією. Ці ранні симптоми соматичної хвороби спричинюють стан, який визначається як дискомфорт.
Окрім невизначених дифузних суб'єктивних відчуттів дискомфорту, можливий і локальний дискомфорт, наприклад, у ділянці серця, шлунка, печінки і
т. ін.
Дискомфорт — рання психологічна ознака морфофункціональних змін. Він може перерости у больові відчуття. Біль слугує своєрідною інформацією про порушення діяльності органів та систем; хворий його осмислює і завдяки цьому може оцінити соматичні страждання. Він оцінюється не тільки як симптом захворювання, але як загроза для життєдіяльності (зміни, що відбуваються в сім'ї й у професійній діяльності тощо).
Біль може проявлятися на рівнях:
— фізіологічних відчуттів;
— емоційно-мотиваційному (страх, бажання, прагнення);
— когнітивному (раціональне, помірковане ставлення до болю й оцінка його ролі у своєму житті).
На першому етапі, окрім дискомфорту, больових відчуттів, можливі також порушення у біосоціальній адаптації (зниження творчої активності, ослаблення спонукальних мотивів до діяльності тощо). Виникає відчуття обмеженої свободи, неповного використання своїх теперішніх можливостей, власної неповноцінності (дефіцитерність).
Оцінювальний етап — наслідок інтрапсихологічної переробки сексологічних даних. На цьому етапі складається "внутрішня картина хвороби" — внутрішній світ хворого, все, що відчуває й переживає хворий, його уявлення й відчуття про хворобу, її причини (Р. А. Лурія, 1944).
Структура оцінювального етапу:
— вітальний компонент (біологічний рівень); ':
— суспільно-професійний компонент;
— етичний;
— естетичний;
— компонент, який пов'язаний з інтимним життям.
Психологічна картина хвороби проявляється в кожному випадку своєрідно і має індивідуальний характер.
Це залежить від таких чинників;
— греморбідних особливостей індивіда;
— ситуацій, в яких опиняється хворий (у сім'ї, на роботі, в клініці);
— специфіки захворювання.
Етап ставлення до хвороби — це переживання, висловлювання, дії, а також загальна поведінка хворого, котра пов'язана із захворюванням.
Основний критерій етапу: визнання або заперечення хвороби. Формування на згаданих вище етапах ставлення до хвороби називається соматонозогнозією.
Типи соматонозогнозій:
1. Нормосоматонозогнозія — адекватна оцінка хворим свого стану й перспектив щодо видужання. Оцінка хворим свого стану збігається з оцінкою лікаря. Ставлення до лікування і лікувальних процедур — позитивне. Активність у боротьбі з хворобою:
а) адекватна хвороба й висока активність боротьби із захворюванням;
б) адекватна оцінка в поєднанні з пасивністю, зниженням активності, нездатність подолати негативні переживання.
Преморбідні особливості індивіда: сильна, урівноважена людина.
2. Гіперсоматонозогнозія — переоцінка значущості як окремих симптомів, так і хвороби в цілому:
а) занепокоєння, тривога, паніка, підвищена увага до хвороби. Велика активність стосовно обстеження та лікування. Часта зміна лікарів і медикаментів. Гіпертрофований інтерес до медичної літератури;
б) настрій: апатичний, монотонний. Песимістичний прогноз на майбутнє. Скрупульозне виконання всіх вимог лікаря.
Завантажити реферат