В Станіславі існувала обласна газета “Вісник Станіславської обласної управи”, у Львові - “Щоденні вісти”, В більшості своїй ці газети поліграфічно злиденні, на їх сторінках мало помітно творчості. Співробітники цих газет втекли в Німеччину після приходу Радянської армії, побоюючись звинувачень у колабраціонізмі та націоналізмі.
В 1941-1943 роках починає знову виходити українська преса в діаспорі. В Бухаресті Дмитро Донцов видавав журнал “Батава”, в Берліні - “Український вісник”.
Найактуальніша публіцистика Степана Бандери і її тема - боротьба з більшовизмом. Бандера сидів в німецькій тюрмі і звідти писав: “Ворогом нації є не режим, царський чи більшовицький, а сама московська нація”.
Дмитро Донцов - дуже емоційний публіцист, який виступав з крайніх націоналістичних позицій (стаття “Atrophia cerebre”, в ній стверджував, що Україна терпить утиски через те, що у її лідерів “атрофія мозку”). Він негативно ставився до місцевої української преси за її інертність, невміння пропагувати національну українську ідею.
Натомість стрімко зростає популярність підпільної преси ОУН-УПА (листівок, прокламацій, які друкувались на машинці, переписувались від руки). Вони містили заклик до боротьби і проти Сталина, і проти Гітлера, за відродження національно і державно незалежної України. Ця преса проіснувала до приходу на Галичину Червоної армії, продовжувала працювати й пізніше, знову в підпіллі, виходячи у схронах-бункерах серед лісів або поблизу сіл. Яскрава історія цієї преси міститься у монографії С. І. Горєвалова, з якою обов’язково мусять ознайомитися студенти.
Прогітлерівська тенденційність відштовхнула від колабораціоністських видань широкий читацький загал. А підпільна преса ОУН-УПА в період від 1942 по початок 1950 рр. набуває великого впливу та авторитету, хоч і не має ні серйозної друкарської бази, ні фахівців. Саме тому поруч з часописами “За самостійну Україну”, “До зброї”, “Самостійник” та ін. видаються неперіодичні “Чорний ліс” (місце розташування однієї з крупних баз повстанців), “Маківка” (місце перемоги УСС над російською армією під час І світової війни). Найцікавіше, що в підпіллі випускалися офіційні видання “Вістник УГВР”, “Бюро інформації УГВР”, “Самостійність”. Серед провідних публіцистів слід, на думку львівського вченого С. Костя, назвати П Полтаву, О. Горнового, П. Думу, Л. Кужіля та ін.
Історичний досвід виходу української періодики в Галичині під час гітлерівської окупації дозволяє зробити кілька висновків:
* за будь-якої найменшої можливості, зміни історичних обставин українська інтеліґенція, населення відновляли вихід незалежних друкованих видань національно-патріотичного, самостійніцького характеру;
* до кінця 1930-х років українська преса опинилася під сильним впливом і відверто співпрацювала з ОУН, а потім і з УПА, отримуючи від них підтримку та вбачаючи в них реальну силу, що може відстояти українську ідею та захистити інтереси місцевого населення. Наступний історичний досвід показав, що на той час такої сили забракло;
* окупаційний німецько-фашистський режим встановив структуру керування пресою, що мало чим відрізнялася від “партійного керівництва” нею під час встановлення радянської влади: механізми розподілу кадрів, цензурування, забезпечення папером і друкарськими послугами і навіть експедіювання були дзеркально схожі між собою. Різниця полягала лише тому, що компартійна пропаганда видавала свої дії як заходи боротьби з буржуазно-націоналістичним рухом на користь трудящих Галичини, простих українців, і тому мала певну підтримку, а гітлерівська окупаційна влада все робила задля Фатерлянду, не прикриваючи своїх намірів надто складними пропагандистськими вигадками;
* прислужництво гітлерівському окупаційному режиму привело друковані часописи до найстрашнішого: втрати народного довір’я, тобто до самознищення.
Завантажити реферат